Урядовий кур'єр

Газета "Урядовий кур'єр"


Маємо змінити систему навчання, переорієнтувати підходи до викладання на спільне творення знань

Рейтинги закладів вищої освіти викликають незмінний інтерес. Їх пестять увагою медіа, ретельно вивчають абітурієнти разом з батьками, роботодавці й політики. Підвищений запит на високі рейтингові місця змушує часом нехтувати навчальним процесом, інтересами студентів та викладачів, кладучи левову частку часу і натхнення на вівтар його величності рейтингу.

Системи рейтингового оцінювання ЗВО - це вимірювальний інструмент, що успішно працює у понад 100 країнах: Європейському Союзі, США, Австралії, Китаї та інших. А далі має бути аналіз стану справ і прийняття управлінських рішень для розроблення стратегії розвитку університету.Світовий досвід як дороговказ

Київський національний університет входить до міжнародних рейтингів QS, Times Higher Education, U.S. News and World Report, CWUR, Webometrics Ranking of World Universies, U-Multirank, URAP та інших. Запорука успішного просування закладу - формування позитивного іміджу в очах академічного персоналу та роботодавців. Адже їхнє опитування лягає в основу міжнародного визнання. Згідно зі свіжою версією QS-рейтингу, одного з трьох найпрестижніших світових, наша репутація в очах роботодавців зростає. КНУ відійшов від традиційних контактів з роботодавцями лише під час ярмарків із працевлаштування, днів кар'єри тощо. Ми перейняли досвід британських, німецьких і французьких університетів і стали аналізувати, що хочуть роботодавці від нас, залучати їх до співпраці з університетом.

Рейтинги - це постійний процес, тут немає зупинки. Серед наших партнерів - компанії Genesis, Ugen, Fozzi group, Ощадбанк, Приватбанк, Альфабанк та багато інших. Скажімо, Fozzi group - один з найбільших ритейлорів. Вона має величезні логістичні комплекси. Щоб обліковувати мільйони товарів, має бути автоматизація обліку й управління базами даних. Тож компанія організувала в університеті курси програмування, і на сьогодні у ній працює чимало наших випускників. Це чудова мотивація для студентів.

Нещодавно на факультеті комп'ютерних наук та кібернетики символічно відкрили лабораторію машинного навчання за сприяння компанії GlobalLogic, одного з лідерів в ІТ-галузі. Перед цим запитали в них: що нині у тренді для ІТ-спеціальностей? У відповідь почули: mashing learning. Якщо ми хочемо позитивний імідж в очах роботодавців, їх потрібно залучати до навчального процесу і спільно працювати.

Репутація - підсумок повсякденних зусиль. Тут не може бути ривка, як у штангістів, а потрібна покрокова праця. З таких кроків складається палітра результатів, формується наша позитивна кредитна історія. Так ми виправдовуємо кредит довіри.

Рейтинги - це сукупність параметрів. Найскладніша для нас і для всіх українських ЗВО інтернаціоналізація - посилення міжнародної складової у діяльності навчальних закладів. Це залучення на навчання більшої кількості іноземних студентів, запрошення іноземних науковців і викладачів, розширення участі співробітників університету в міжнародних проєктах тощо.

КНУ має давню історію міжнародних освітніх зв'язків. На всіх етапах розвитку університету в нас навчалося чимало іноземних студентів. Але, на жаль, ми не використовуємо потенціалу наших випускників, які працюють за кордоном. Це велика ніша. Наприклад, у Чехії й Словаччині активно працює Асоціація випускників Інституту міжнародних відносин. Вони наші найкращі агенти впливу.

Маємо успішні приклади реалізації програм подвійних дипломів. Скажімо, на економічному факультеті діє магістерська програма з міжнародної економіки. В її межах наші студенти отримують дипломи університету Мачерата, а італійські - дипломи нашого університету. Це дуже велика рідкість. Ми звикли, що програми подвійного дипломування працюють в одному напрямі - наші студенти їдуть навчатися за кордон. А такі двосторонні зв'язки в Україні можна перелічити на пальцях однієї руки.

Ще один чинник - наукові здобутки закладу. Показник публікаційної активності у нас найвищий в Україні. У нас багато блискучих талановитих науковців насамперед на природничих факультетах. Є відчутні наукові здобутки, але недостатньо уваги приділяємо їхньому просуванню.

Не секрет, що наші лабораторні можливості поступаються перед закордонними. Тому наші науковці їдуть за грантами, проєктами та завдяки особистим контактам у закордонні університети проводити дослідження. І нерідко це публікують в афіліації з місцем, де вони їх проводили. Мусимо застосовувати більш жорстку інформаційну політику щодо наших досліджень та рекламувати наших дослідників.

Слід навчитися колективної роботи

Ще одна проблема у тому, що ми звикли працювати наодинці, а світова наука іде колективним шляхом. Слід навчитися колективної роботи.

Дистанційне навчання, впроваджене у зв'язку з карантином, показало, що у дидактиці ми залишилися на рівні 1980 - 1990-х років. На лекціях намагаємося розповісти те, що є у підручнику. Через особливості дистанційного навчання студенти не сприймають більш як 20 хвилин монологу лектора. Тому потрібно використати ці хвилини, щоб викласти найважливіше. Решту матеріалу студент має опрацювати самостійно. А далі долучатися до обговорення й дискусії.

Звісно, є предмети, де лекція потрібна. Скажімо, у математиці це спільне розв'язання задач. Часто наводжу студентам приклад Джоан Ролінг. Коли вона описувала Гогвардс, нічого не вигадувала. Це звичайна британська система освіти. Спочатку певні завдання, вступ до курсу, а далі - бібліотека, лабораторії. І співпраця з наставником, який спрямовує зусилля, заповнює прогалини у знаннях.

Ми ж сприймаємо студента як посудину, куди маємо накидати інформації. Але ж у студентів такий самий доступ до літератури і джерел, як і в лекторів. Отже, слід змінити систему навчання, переорієнтувати підходи до викладання на спільне творення знань. В іншому разі залишимося на узбіччі й перетворимося на ремісників.

Найголовніше в онлайн-навчанні - інтерактивність. Інакше студент відключається у прямому й переносному сенсі. Замість нього стоїть аватарка. Тому викладач повинен давати кожному завдання, яке потрібно виконати спільно. Найкращий формат - спільні проєкти. Тоді кожен відчуває індивідуальну долученість до процесу.

Григорій Сковорода казав: "Спільна праця веде до успіху". Традиційні питання семінарського заняття нині вже не працюють. Сучасна освіта - це не просто трансляція знань, це соціальне середовище, взаємозбагачення й партнерські взаємини між усіма учасниками освітнього процесу.

Конкурентні переваги КНУ - усталені традиції викладацьких і наукових шкіл, фундаментальність освіти і формування університетської спільноти. Але парадокс у тому, що традиційність може обертатися надмірним консерватизмом, фундаментальність - зайвим академізмом. А це віддаляє нас від ринку праці. Тому потрібно тримати баланс між плюсами і мінусами. І саме у цьому завдання управлінсько-адміністративної складової.

Часто ставлю питання: скільки років знадобиться нашому університету, щоб увійти у ТОП-100 провідних університетів світу? І тут я песиміст. Ми не можемо у нинішніх умовах так піднімати планку, бо у цьому процесі найважливіший економічний чинник. Коли порівняти фінансування Гарварда чи Массачусетського технологічного інституту, то вся освіта України не має такого бюджету. А ось щоб увійти у ТОП-200, гадаю, треба 5 - 7 років правильно організованої діяльності. Це реалістичний сценарій.

Однак входження до міжнародних рейтингів - не самоціль. Важливо, щоб середовище університету було комфортним для всіх учасників освітнього процесу. І тоді спільними зусиллями вибудуємо стратегію, яка дасть змогу досягнути глобальної мети - бути інтегрованим у світовий освітній і науковий простір, конкурентоспроможним на міжнародному рівні дослідницьким університетом з високим рівнем довіри між учасниками освітнього процесу.

Володимир БУГРОВ, проректор з науково-педагогічної роботи КНУ імені Тараса Шевченка, для "Урядового кур'єра"

Урядовий Кур'єр


Сільський механізатор тимчасово залишив трактор і пересів на БТР

Вони виривалися з оточення бойовиків на розтрощеному БТР 4Е з розбитою баштою і комп'ютерним обладнанням, що розсипалося на друзки. Водій з жалем назвав вірну бойову машину коритом, але з ними було шестеро важкопоранених побратимів, яких підібрали, коли кільце вже замкнулося. І вони ризикнули. Розраховуючи лише на удачу, свої "калаші"і на те, що сепаратисти не встигнуть отямитися. Саме так і сталося: прорвалися з оточення з дивовижною відчайдушністю. І доправили поранених туди, звідки їх забрали до госпіталю. Пізніше дізналися, що всі, на щастя, вижили.

Серед відчайдухів був Олександр Черненко з села Кренидівка Середино- Будського району на Сумщині. Оператор-навідник екіпажу БТР 4Е на війні й селянин з діда-прадіда.Тому що так треба!

Дивлюся на його натруджені руки, трохи неспокійні, коли пригадує ті дні в зоні АТО. Руки людини, яка працює на землі. Бачу очі, що мимоволі зволожуються у мить найтяжчих спогадів: "У мене все те досі перед очима: поранені, вбиті, кулі, обстріли".

Олександр із тих українських чоловіків, які, отримавши повістку, не стали шукати варіантів і способів, аби уникнути виконання військового обов'язку. Він, як і багато інших, став на захист рідної землі без усякого пафосу. Тому що так треба. Тому що інакше не можна.

Першого разу його викликали до райвійськкомату 23 березня 2014 року. Тоді все ще тільки починалося. "Нам не видали форму і сказали повертатися додому, чекати телефонного дзвінка. Зателефонували 1 квітня, щоб брали речі й вирушали на місце збору", - згадує Олександр.

Він потрапив до Нацгвардії. Перша рота, перший взвод спеціального призначення. Рядовий. "Був стрільцем на строковій службі, і тут поставили стрільцем", - каже він.

Строкову службу Олександр проходив з 1996-го по 1998 рік у Києві. Пішов до армії з рідної Кренидівки і після демобілізації повернувся на малу батьківщину. Де Кренидівка - там його коріння, життєва доля, там минуло дитинство.

З кабіни трактора - на БТР

Майбутній захисник України народився 18 лютого 1978 року в сім'ї колгоспників Миколи Олександровича та Раїси Сергіївни Черненків. У дитинстві, зізнається, був шибайголовою, любив бешкетувати. "Де тільки яка шкода, там і я", - усміхається.

Змалку хлопця тягло до техніки, адже з технікою працював його батько. Так рано навчився керувати трактором, що його, ще школяра, односельці часто просили загребти сіно залізним конем. Подальшу долю пов'язав з трактором.

Після школи вступив до Зноб-Новгородського професійно-технічного училища No39, навчався за спеціальностями тракторист-машиніст, водій категорії "С", слюсар-ремонтник І розряду. Після навчання працював трактористом у колгоспі "Прогрес". Відслуживши в армії та повернувшись додому, став до роботи у приватному підприємстві "Кренидівка". Трудові будні за трудовими буднями, одруження з коханою дівчиною Зоєю із сусіднього села, народження двох синів.

Життя змінилося тоді, коли в Україну вторглися російсько-окупаційні війська, а на сході почалася гібридна війна. Олександрові довелося пересісти з трактора на БТР.

Сталося, щоправда, це не відразу, бо спочатку призначили стрільцем - з огляду на досвід під час строкової служби. Але одного дня їхню частину вишикували на плацу і запитали, хто має бажання увійти до складу екіпажу БТР. Зголосилося троє, які й стали згуртованою командою. І далі разом їм довелося пройти крізь пекло війни.

Так тракторист із Кренидівки після двотижневого навчання у Харкові став оператором-навідником на БТР 4Е. Його відрядили в зону АТО на 32-й блокпост, розташований поблизу Луганська."Спали в машині - так було безпечніше"

"Наші хлопці, піхотинці, розміщувалися у бліндажах, а ми обирали місце в лісі, спали в машині - так було безпечніше. Лісосмуги вузькі, сховатися ніде, бо обстрілювали нас з усіх боків, на одному місці стояти було неможливо. А ось щодо ставлення місцевого населення, то воно було різним. Навіть у визволеному Слов'янську бійців якось обстріляли. Але були й ті, хто ставився доброзичливо. Наприклад, одна жінка підійшла і запропонувала: мовляв, буду прати вам одяг. Просто приносьте, скільки треба, виперу, випрасую. Вона і тепер мені телефонує, вітає з кожним святом", - розповідає Олександр.

На ділянці фронту, де перебував Олександр Черненко з побратимами, сконцентрувалося кілька сотень бойовиків, ворожа артилерія, танки. У захисників блокпоста була тільки стрілецька зброя і чотири БТРи.

"Коли заходили на блокпост, там було все тихо-мирно. Трасою, що з'єднувала Артемівськ із Луганськом, їздили автомобілі, автобуси. А потім, напередодні дня народження лідера Кремля, раптом усе затихло. Стало зрозуміло, що трасу перекрито, з того боку стріляли сапери. Нас фактично брали в кільце, але ніхто з командирів про це не попереджав. Підходи до нашого 32-го блокпоста було заміновано. Бойовики наступали відкрито. Ішли, стріляли за 4 кілометри, а у нас був режим тиші. Ми могли тільки спостерігати, але стріляти у відповідь не дозволяли", - згадує Олександр.

А того дня, коли отримали команду, він ніколи не забуде.

З оточення вийшли не всі...

"До нас рухалися два наші БТРи, які базувалися в різних лісосмугах. Потім надійшла команда обстріляти лісосмугу. Погано зачистили чи не дочистили, але нам наказали поки що відступити. Потім ми побачили, що звідти йде чорний дим. І знову команда: рухатися туди і забирати поранених", - повертається спогади в той день.

Виявляється, БТРи потрапили під обстріл. Бійці виконали наказ, адже їм вдалося підібрати поранених і відвезти, прорвавшись з оточення, до 29-го блокпоста, де вже чекала карета швидкої допомоги.

Та з ворожого оточення вирвався єдиний напівзруйнований БТР, командиром якого був Василь Горєлов, водієм - Костянтин Троценко, оператором- навідником - Олександр Черненко. Екіпаж отримав наказ повернутися до Слов'янська, але хлопці відмовилися. Оскільки зв'язок з їхнім блокпостом було втрачено, вирішили дочекатися своїх. Вірили і сподівалися. Хлопці вийшли, але, на жаль, не всі...

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Олександра і його товаришів указом Президента України від 30.10.2015 р. нагороджено орденом "За мужність"."Нічого не зможу забути!"

На запитання, чого не зможе забути відтоді, Олександр відповідає просто: "Нічого не зможу забути. Як було холодно. Як жили в БТРі. Бурульки на машині, яку прогрівали вночі, щоб якось зігрітися. Коли повернувся додому, довго не спав ночами, бо згадував все пережите. Час лікує? Навряд".

Повернувшись додому, Олександр уже за кілька днів знову сів за кермо трактора і зайнявся звичними справами в агрофірмі "Журавка".

Що радує? Каже, що насамперед сім'я: дружина Зоя, сини Євген і Сашко. До речі, Євген обрав професію кондитера. І вже вміє готувати якщо не все, то майже все.

Олександр полюбляє те, що приготує власноруч, наприклад плов, який вдається особливо смачним: за різними рецептами, з різними сортами м'яса.

А засмучує те, що час від часу доводиться чути від знайомих та односельців - молодих хлопців образливе запитання: "Та навіщо ти туди ходив?"Бо із багатьох, кому приходили повістки в село Кренидівка, лише двоє пішли виконувати громадянський обов'язок захисту України.

Як нерідко буває після спілкування з учасниками бойових дій на Донбасі, щось із розмови залишилося між нами. А в нього все те пережите - майже завжди перед очима.

Алла ЛИХОВОЗ для "Урядового кур'єра"

Урядовий Кур'єр


На цьому наполягають українці, які стали жертвами кількох депортацій

Тривожний дзвінок голови Світової федерації українських лемківських об'єднань Ярослави Галик укотре повернув до болісної, інакше й не скажеш, теми примусового виселення найзахіднішої гілки українців з їхніх етнічних земель Закерзоння в 1944-1951 роках. Укотре, бо "Урядовий кур'єр"кілька разів привертав увагу суспільства та офіційного Києва до проблеми, яка не втрачає актуальності через десятиліття (матеріали "Під жорнами кількох депортацій"від 16 липня 2019 року, "Вигнані з батьківщини"від 14 вересня 2019-го, "Відмовчали б, та як відмовчиш?"від 12 вересня 2020). Ця тема пронизана слізьми й болем кількох поколінь наших співвітчизників, які не можуть дочекатися відновлення справедливості в рідній державі навіть на 30- му році її незалежності. Нонсенс? Ще й який!Очікування, що затягнулися

"6 травня цього року законопроєкт No2038 щодо визнання депортованими громадян України, які в 1944-1951 роках внаслідок чотирьох депортацій були примусово виселені з території тодішньої Польської Народної Республіки, підтримав профільний комітет Верховної Ради, який очолює Дмитро Лубінець. Він з'явився в порядку денному спочатку третьої, а потім нинішньої четвертої сесії. Однак його досі не внесли до парламентської зали, тож очікування сотень тисяч нащадків депортованих українців невиправдано затягнулися. Це попри те, що є підтримка міжнародної громадськості: Світовий Конгрес Українців, українські організації США та Канади офіційно звернулися до Президента, Голови Верховної Ради, Прем'єр-міністра з чіткою позицією відновлення історичної справедливості та прав вигнаних з рідної землі українців Закерзоння", - пояснює Ярослава Галик.

9 вересня 1944 року дві маріонеткові структури - уряд УРСР та не визнаний суб'єктом міжнародного права польський комітет національного визволення - уклали в Любліні угоду "Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР", що спричинила ту велику кривду українства, яку сталінський режим планував давно. Усього під жорна кількох депортацій потрапило 750 тисяч(!) етнічних українців.
Конституційний трибунал Речі Посполитої Польської визнав, а Європейський суд з прав людини підтвердив, що та угода не мала жодних правових підстав для підписання, тож і її виконання незаконне. А в Україні вона, виходить, чинна й досі.

Невже апелювати до міжнародних інституцій?

"Щодо своїх громадян Польська держава впорядкувала законодавство. Нині репатріанти, яких ще називають кресов'яками, - одна з найбільш шанованих груп суспільства, еліта польського народу. Їхню трагічну долю описано в серіях публікацій, мемуарах та фільмах, вона стала важливим елементом історичної політики польської держави. Втрачені матеріальні блага, відомі як забужанське майно, компенсувало державне казначейство відповідно до спеціальних законів польського парламенту. Українці ж втратили все найдорожче. Загнані до радянських колгоспів і радгоспів, вони не отримали нічого", - зазначає відомий польський дослідник та архівіст доктор історії Євген Місило.

"Якщо нас не почують у рідній державі, то заради відновлення історичної справедливості змушені будемо апелювати до міжнародних інституцій із захисту прав людини та корінних народів: ООН, ПАРЄ, Європейського суду з прав людини", - рішуче налаштована Ярослава Галик.

А тим часом відходять за вічну межу ті, хто поклав життя на вівтар відновлення історичної справедливості, так і не дочекавшись цього. Ось і днями в далекій, однак близькій нам за духом Канаді полишила цей світ унікальної доброти віцепрезидентка Світового Конгресу Українців, голова Світової федерації українських жіночих організацій Анна Кисіль. Отже, на одного борця за права найзахідніших українців стало менше. Але доки вони пам'ятають, якого роду-племені, Лемківщина і Надсяння, Холмщина і Підляшшя живі.

Урядовий Кур'єр

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины