Урядовий кур'єр

Газета "Урядовий кур'єр"


Співробітництво між Україною та Естонією активно розвивається у багатьох напрямах, у тому числі по лінії оборонних відомств: військовослужбовці двох країн спільно беруть участь у навчаннях, естонські інструктори допомагають готувати кадри в Україні, центр Міноборони Естонії прийняв на реабілітацію понад 80 українців за рахунок естонської сторони.

Естонія надає політичну підтримку Києву, розуміє і поділяє його прагнення до набуття членства в НАТО, учасником якого сама стала після розпаду СРСР. Позицію Таллінна про те, що двері Альянсу мають бути відкритими для України, неодноразово озвучувало естонське керівництво.

Міністр оборони Естонії Юрі Луйк не раз говорив, що його країні пощастило стати членом НАТО, в інший час і за інших умов ця мета, можливо, і не стала б реальністю. Тому він переконаний, що Україна не повинна втрачати надію стати одного разу членом Альянсу.

Крім того, Юрі Луйк закликав ЄС накласти нові санкції на Москву через російську атаку на Азові і негайно вжити заходів, щоб зупинити агресію РФ.

Про те, як він оцінює новий виток ескалації агресії між Росією та Україною, політик розповів в інтерв'ю власному кореспондентові Укрінформу.

- Пане міністре, по-вашому, відповідь західного співтовариства, країн НАТО на те, що відбулося минулої неділі в Азовському морі, адекватна, достатня?

- Це очевидно, що західне співтовариство повністю підтримує Україну. Заяви, зустрічі, які проходять, у тому числі засідання Ради НАТО, інші консультації - це хороші сигнали західної єдності.

Думаю, Президент Порошенко і український уряд обрали дуже гарний підхід, широко взаємодіючи з міжнародною громадськістю по всьому світу, завойовуючи інтернаціональну підтримку.

Усі ми посилаємо російському керівництву сигнал, що така поведінка є неприйнятною. Ми всі на боці України.

- Росія має вихід як до Чорного та Азовського, так і до Балтійського морів. Чи не вважаєте ви, що події минулої неділі луною загрози можуть відгукнутися в Балтійському морі?

- Завжди заявляю: ніколи не кажи ніколи. Але поки що ми не бачимо серйозного підвищення агресивності. Звичайно, ми дуже уважно стежимо за тим, що відбувається в регіоні Чорного моря.

Вважаю присутність військ НАТО у країнах Балтії, повітряне патрулювання силами Альянсу в небі над Балтикою важливими чинниками стабільності. Те, що ми у Північноатлантичному альянсі й війська НАТО на нашій землі, дуже позитивно і надає стабілізуючої дії.

- А чи не варто було б у світлі останніх подій дещо посилити присутність?

- Думаю, важливіше зробити всю військову структуру НАТО більш гнучкою і такою, що відповідала б своїм завданням. Тому що йдеться не тільки про присутність Альянсу в країнах Балтії, а й про командування, структури, багато ще про що. Ми в НАТО працюємо, щоб все функціонувало бездоганно. Усе в Північноатлантичному альянсі має відповідати своїм завданням.

- А щодо Чорного моря? Чи доцільно, з вашої точки зору, збільшити присутність Альянсу в цьому регіоні?

- Навколо Чорного моря є країни НАТО - Румунія, Болгарія, Туреччина. Думаю, було б цілком природно, якби й інші країни Альянсу, які не межують із Чорним морем, також відправили туди свої кораблі. Це було б позитивно.

- Ви як керівник оборонного відомства задоволені рівнем співпраці у військовій сфері з Україною?

- Вона дуже глибока, активна та позитивна. Маю дуже гарні стосунки з моїм українським колегою.

Ми насправді робимо все, що можемо. У нас безліч точок співробітництва, проектів - і коли справа доходить до обміну передовим досвідом, і коли проводимо спільні навчання. В Україні працюють естонські інструктори.

Ольга ТАНАСІЙЧУК, Укрінформ БерлінГрузинські паралелі

Виступаючи напередодні на Берлінському форумі зовнішньої політики, який проводить фонд Кербера, Луйк назвав дії Росії дуже агресивним актом та частиною загальної російської агресії проти України. Він висловив стурбованість явною недооцінкою рівня НП. "Ми говоримо про ситуацію, коли одна країна стріляє по кораблях іншої. Ми вже використовуємо термін "інцидент". Цим ми знижуємо важливість і небезпеку ситуації", - сказав міністр. Сталося те, що кораблі однієї незалежної держави стріляють по кораблях іншої незалежної держави, тоді як під час спроб зупинити судно, і то нечасто, роблять попереджувальний постріл перед його носом, але не по самому судну. Луйк нагадав, що у 2008 році напередодні російсько- грузинської війни було багато подібної стрільби, "а потім у якийсь момент у когось здають нерви і з'являється привід для агресії", - зазначив глава Міноборони, зауваживши, що саме так Росія агресивно вторглася на територію Грузії.

Урядовий Кур'єр


235 РОКІВ ІСТОРИЧНОЇ КОМІСІЇ КАТЕРИНИ ІІ

МІФОТВОРЕННЯ. Лише за Петра І Московію офіційно перейменували на Росію, а Катерина ІІ наказала своїм підданим іменуватися "рускімі", заборонивши звичну для них самоідентифікацію "московити". Наступним кроком вінценосної блудниці стало створення комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії.

Катерина ІІ власноручно написала "Міркування про проект історії Росії", яких ретельно дотримувалися міфотворці. У підсумку зміцніла аж за ханських часів Москва перетворилася на Русь, а московити, чиїми предками були меря, весь, мурома, чудь, мордва та інші угро-фінські племена, стали "ісконними"слов'янами.

Для перетворення цього міфу на подобу правди довелося переписати ще дивом уцілілі стародавні літописи, які володарі Московського улусу Золотої орди почали цілеспрямовано нищити ще з часів Івана Грозного. За велінням Катерини ІІ оригінали замінили "літописними сводами" - препарованими у вигідному ракурсі витягами з давніх документів та їхніми вже новітніми доповненнями.

У підсумку вкрадена в Київської Русі-України історія стала минулим Росії, а давні русичі незбагненним чином перетворилися на росіян-"рускіх", хоч слов'янськомовне населення більшості російських територій - навіть генетично не є слов'яни.

145 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА МОГИЛЯНСЬКОГОМихмих та його донька Ладя

ДРАМА. Напівзабутий нині письменник-прозаїк Михайло Могилянський, якого поза очі називали Михмихом, навіть за життя був відомим завдяки полеміці з ним самого Володимира Леніна. Майбутній вождь у написаній 1913 року статті "Кадети і "право народів на самовизначення"зло висміяв націонал-лібералів, які, за твердженням більшовиків, обмежують свої вимоги куцими потребами культурної автономії та вільного використання рідних мов.

Більшовики, заявив Ленін, обстоюють право народів на самовизначення аж до повного відокремлення від Росії та створення самостійних держав. Визнання цього права, наголошував вождь більшовиків, - "обов'язок демократа"та найкращий засіб "боротьби з виразкою націоналізму в усіх її формах".

Годі пояснювати, що комуністи, так само, як сучасні українські політики, перебуваючи в опозиції до влади, говорили одне, а здобувши її, почали діяти кардинально інакше. Ленін роз'яснив, що "право на самовизначення - це одна річ, а її доцільність - зовсім інша". Особливо, додамо від себе, коли йшлося про український хліб і донбасівське вугілля, втрата яких для царської, а згодом радянської імперії була "до смерті подібна".

Різницю між "кривавим самодержавством"і "народною"владою більшовиків Михмих відчув ще 1925 року. Письменник відреагував на повернення Михайла Грушевського до червоної України новелою "Вбивство. Сон", героєві якої нібито наснилося знищення колишнього кумира за зраду ним дорогих для українців ідеалів. На відміну від "царської тюрми народів", де Могилянському, відрахованому за революційну діяльність з університету, дозволили скласти екзамени екстерном і друкуватись як письменникові, в СРСР реакцією на"Сон"стала заборона професії.

Неконфліктному Михмиху не допомогло навіть публічне каяття у пресі: "Дуже шкодую, що "Вбивство"дало привід для непорозумінь. Вважаю, що його друк був тяжкою помилкою. Вину визнаю і сподіваюся спокутати її участю в повну міру сил у будуванні української радянської культури".

Твори Михайла Могилянського перестали друкувати, а на початку січня 1929 року заарештували і засудили до смертної кари за участь у міфічній контрреволюційній організації тридцятирічну доньку Лідію (Ладю). Уже відомій поетесі замінили страту на 10 років таборів, які вона провела на спорудженні Біломорканалу. Там вона деякий час редагувала українськомовну газету "За нову людину", що засвідчує велетенську кількість наших земляків на сталінській будові.

Михмих оббивав пороги високих інстанцій і навіть переїхав поближче до доньки, яку врешті-решт достроково звільнили у трагічному для України 1933 році. Однак під час великого терору 1937-го Ладю Могилянську розстріляли. Услід за нею знищили її брата - одного з основоположників неосимволізму в українській літературі, який творив під псевдонімом Дмитро Тась. Ще одну доньку Михмиха журналістку Олену Могилянську відправили у заслання як "соціально небезпечний елемент".

Репресувавши дітей, сталінські кати з єзуїтською жорстокістю не зачепили батька. Після початку радянсько-німецької війни Могилянський евакуювався з України до засланої у Красноярський край доньки, де завершилася страдницька дорога Михмиха.

155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БОРИСА ГРІНЧЕНКА"Німими не хотіли бути"

ПАТРІОТИЗМ. Нині, коли майже правилом хорошого тону для вітчизняних політиків стало нарікати на "несвідомість"виборців, готових продати свій голос за кілька сотень гривень чи навіть скромний за ціною продуктовий набір, мимоволі згадуєш лист Бориса Грінченка до благодійниці, опікунки шкіл багатої поміщиці Христини Алчевської. У ньому молодий учитель поставив актуальне досі запитання: "Як народ буде підвищувати рівень освіченості, працюючи в день по 15-16 годин? Турбуйтесь про освіту, але ще більше переймайтесь тим, щоб народ міг (підкреслення Грінченка. - Авт.) навчатись. Питайте про те, що читати народу, але ще більше запитуйте, чи є йому що їсти. Турбота про духовність народу без турботи про його достаток подібна зведенню будинку на піску".

Слабка втіха, що нині робочий день офіційно не перевищує 8 годин, бо для більшості українців важка праця на дачах, присадибних ділянках, таксування у вільний час, репетиторство тощо давно стали вимушеним заробітком, який, однак, не гарантує добробуту. Не дивно, що дедалі більше українців виїжджає за кордон у пошуках достойної винагороди навіть за некваліфіковану працю, підтверджуючи стару істину, що бідні не мають вітчизни.

На відміну від наших горе-патріотів, які звикли любити Україну до глибини власних сердець, а не власних кишень, Борис Грінченко написав лист Алчевській, прирікаючи себе і власну родину на нові митарства. До цього вчитель початкових класів об'їздив уже чимало холодних і голодних шкіл із поламаними партами і вибитими шибками, доки його аж на п'ять років не пригріли у школі села Олексіївки нинішньої Луганської області, забезпечивши коштом благодійниці Алчевської зарплатою аж 25 рублів.

За них учитель мав навчати дітей тільки на "общєпонятном язике"та підтакувати мільйонерші, яка полюбляла, приїжджаючи влітку в маєток, читати місцевим селянам книжки російською мовою, яка, на її переконання, була "одінаково"зрозуміла "малоросам"і росіянам. Борис Грінченко саме в Олексіївці, населеній українцями, створив Граматику. Вона стала основою першого на Наддніпрянщині масового підручника для вивчення рідної мови дітьми і дорослими. Грінченкова "Українська граматика для науки читання і писання", доповнена лише текстом комуністичного гімну "Інтернаціонал", навіть за більшовиків ще тривалий час залишалась у школах.

"Німими не хотіли бути", - у цих словах життєве кредо великого просвітителя, який, служачи діловодом губернського земства в Чернігові, створив видавництво, яке, всупереч Валуєвському циркуляру й Емському указу, видрукувало понад півсотні найменувань доступних простому люду за ціною і змістом книжок українською мовою. Для цього кожну з них доводилося до десятка разів подавати на цензуру, коригуючи текст і навіть змінюючи назви, щоб добитися неможливого винятковою витривалістю і наполегливістю.

Завдяки Грінченку рідною для українців мовою вперше видано "Робінзона Крузо"Даніеля Дефо та поезії засланого до Сибіру Павла Грабовського, який назвав сина Борисом на честь подвижника. Фактично весь штат видавництва, яке ще до офіційного скасування заборони на друк "малоросійських"книжок зуміло її здолати, складався із двох людей: самого Бориса Грінченка та його дружини Марії.

Написану ним у 1895 році брошуру "Народ у неволі", яка зі зрозумілих причин не могла побачити світу в Російській імперії, видали за кордоном українською, російською, французькою, німецькою та угорською мовами. За свідченням сучасників, ця праця Грінченка вивела "українську справу із вовчої кошари на вільне європейське поле"й повідала світу про колоніальне становище України.

Ще одна заслуга патріота - впорядкування переданої Чернігівському земству колекції старожитностей Тарновського, у якій 758 пов'язаних із Шевченком раритетів, чимало з яких, за словами Грінченка, були занедбаними "серед усякого мотлоху й дрантя, у комірчині, де мітлу ставлять і ганчірки складають". Та головним подвигом стало видання чотиритомного Словаря української мови. Його почали складати ще у середині ХІХ ст., але завершити, додавши до вже зібраних 50 тисяч слів ще щонайменше 20 тисяч, вдалося лише Грінченку. Це видання, як і словник "велікоруского наречія руского язика"луганчанина Даля для росіян, фундаментальне для українців.

70 РОКІВ КОНВЕНЦІЇ ООН ПРО ГЕНОЦИД

9 грудня 1948 року - 70 років конвенції ООН про геноцидГібридний Голодомор у країні рад

ЗЛОЧИН. Ухвалена Генеральною асамблеєю ООН Конвенція про геноцид визнає його щодо національних, етнічних, расових і релігійних груп. Саме це формулювання дозволяє Росії стверджувати, що цілеспрямоване винищення селян- українців у часи Голодомору не є геноцидом. Однак насправді це його гібридна форма. Так само, як нинішня агресія Росії проти України теж різновид війни.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА ("Урядовий кур'єр") (ілюстрації надані автором)

Урядовий Кур'єр


Відомо, як важко в Україні знайти достойну роботу кваліфікованому фахівцеві. І річ не лише у тім, що підходящих вакансій мало - сам процес їх пошуку переповнений перешкодами. Дуже рідко вам одразу призначать співбесіду - у 99 відсотках випадків запропонують надіслати резюме.

Це перша заковика. Резюме за задумом - річ корисна, воно дає змогу одразу відсіяти непідходящих претендентів. Але насправді перетворюється на зброю боротьби з найдостойнішими. Адже ваше резюме насамперед оцінюватиме не керівник підприємства, де ви бажаєте працювати, а менеджер - хлопчик чи дівчинка, яка щойно закінчила школу менеджменту, що їх більш ніж досить. А там навчають оцінювати не людину, а саме резюме: чи правильно, на їхній погляд, його написано, чи дотримано всіх правил складання документа, які наведено в їхніх підручниках та методичках. Професійні навички претендента на роботу залишаються поза кадром, головне - форма.

Порадами, як треба писати резюме, щоб його належно оцінив найзавзятіший менеджер, пістрявіє інтернет. Це вже перетворюється на мистецтво. А хіба майбутня робота фахівця, що бажає обійняти певну посаду, полягатиме у професійному написанні резюме? Навряд. Тож уже на первинному етапі добору кадрів вибір роблять не на користь фаховості, перевагу надають тому, хто вміє краще про себе розповісти, а це далеко не одне й те саме.

Далі: подивімося, які вимоги висувають до майбутніх кандидатів. Що на першому місці: працелюбність, кваліфікованість, відданість справі? Зовсім ні. На перше місце чомусь часто ставлять амбіційність. Але це таке гнучке поняття, що його можна по-різному трактувати. Мабуть, працедавець має на увазі, що працівник задовольнятиме свої амбіції успіхами в роботі, прагнучи отримати похвалу й матеріальне заохочення від керівництва.

Але амбіційність може виявлятися й інакше: працівник може розштовхувати ліктями співробітників у прагненні показати у найкращому світлі себе, коханого, чинити іншим всякі капості. Саме такий вид амбіційності трапляється найчастіше. І найвищий вияв такої амбіційності - прагнення посісти місце начальника. Ви цього прагнете, шановні працедавці?

А уявляєте, що станеться, коли стараннями недолугих менеджерів з підбору кадрів в одному колективі збереться кілька таких амбіційних? Про роботу доведеться забути, виникатимуть конфлікти, взаємні претензії та інтриги - аж до відвертого саботажу роботи конкурента.

Ще одне. Припустімо, ви не амбіційний інтриган, а справді кваліфікований фахівець, ваша анкета пройшла добір і ви дісталися до стадії співбесіди. Гадаєте, ваші муки скінчилися? Якби ж то! Найвірогідніше, що ви потрапите на співбесіду не до майбутнього начальника, а до того самого менеджера з добору кадрів. Тут перше питання: розкажіть про себе (ваше резюме тримають у руках). Мабуть, це роблять, щоб виявити розбіжності у резюме і тому, що ви самі про себе розкажете.

Насправді ефект інакший: не знати, чого там навчають отих спритних хлопчиків і дівчаток у їхніх школах менеджменту, але явно не елементарної психології. Адже розповідати про себе найбільше вміють і люблять саме ті, кому по суті сказати нічого, - це здавна відомо. Певна річ, якщо йдеться про працівника рекламної галузі, така навичка стане у пригоді, у будь-якій іншій - отримаєте такого робітника, про якого вже написано вище.

І це ще не все: кваліфікований працівник вважає (і має підстави), що його трудовий досвід і стаж говорять самі за себе. Тому вимога розповісти про себе його або обурює, або засмучує очевидною безглуздістю. Тож він плутається, збивається, може забути або перекрутити назви фірм, у яких працював, посад тощо.

Адже часто людина змінює місце роботи не з власної волі - мало яка фірма витримує більш як два-три роки. А помилки, невпевненість у розповіді про себе трактують не на користь претендента. Натомість спритник, який єдине, що зробив у житті, це вивчив напам'ять любовно складене резюме, має всі шанси пройти відбір. Це наче екзамен у школі розвідників: хто як запам'ятав свою легенду.

Ставлять ще каверзні питання, на які можна відповідати двояко: або чесно, або казати те, що хочуть почути. Здогадатися, що саме хочуть почути, неважко, то навіщо тоді ставити запитання? Перевірка інтелекту чи що?

Не кажемо вже про те, що компанії в пошуку кадрів вдаються до відвертої дискримінації за віком, статтю, сімейним станом тощо. Такі речі мають карати за законом, проте нам не відомо жодного випадку, що хтось зазнав покарання.

Кажете, ми прагнемо у Європу, а там так заведено? Справді, було заведено - колись, за "дикого капіталізму". Нині там переходять до інших норм формування колективу, адже йдеться не про набір інструментів, а про живих людей з їхніми індивідуальностями, яким належить працювати поряд не один день. І працювати плідно, не витрачаючи часу на інтриги й конфлікти. У розвинених країнах це зрозуміли. Коли зрозуміємо ми?

Урядовий Кур'єр

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины