Газета "Урядовий кур'єр"


35 РОКІВ ВІДКРИТТЮ ОБЕЛІСКА МІСТА-ГЕРОЯ В КИЄВІ

ПАМ'ЯТЬ. Звичний киянам і гостям столиці величний монумент на площі Перемоги урочисто відкрили за особистої участі тодішнього керівника СРСР Леоніда Брежнєва. Похилого віку вождь знайшов час і сили, щоб ушанувати заслуги Києва, захисники якого, за визнанням німецьких генералів, у 1941 році врятували Москву, чим вирішили долю війни.

75-РІЧЧЯ НАСТУПУ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ ПІД ХАРКОВОМ

Катастрофа, про яку не згадують

БІЛЬ. Знання більшості громадян СРСР про воєнні події 1942 року зазвичай обмежувалися Сталінградською битвою. Це дивно, бо навіть трагічний 1941-й асоціювався з героїчною обороною Бреста, Одеси, Києва, Москви та легендарним парадом на засніженій Красній площі.

Після розгрому гітлерівців під столицею СРСР, забезпеченого насамперед силами сибірських дивізій, які щонайменше на чверть складалися з етнічних українців, корінний перелом у війні начебто став реальністю. Зокрема у святковому наказі Сталіна до 23 лютого 1942 року йшлося, що "ініціатива в наших руках, і потуги розхитаної військової машини Гітлера не стримають натиску Червоної армії".

Ще оптимістичніший наказ верховного головнокомандувача до 1 травня 1942 року, в якому констатовано перехід "від активної оборони до успішного наступу. Наказую, щоб 1942 рік став роком звільнення радянської землі від гітлерівських мерзотників".

Оптимізм вусатого вождя ґрунтувався на відновленні паритету сил між двома могутніми арміями. За даними радянських істориків, станом на 1 травня 1942 року в Німеччини та її союзників на східному фронті було 6,2 мільйона солдатів і офіцерів, 43 тисячі гармат і мінометів, майже 3,2 тисячі танків, 3,4 тисячі літаків. Натомість СРСР лише в лавах армії, зосередженої в районі бойових дій, мав 5,5 мільйона бійців і командирів, 45 тисяч гармат і мінометів, 4,1 тисячі танків, 3,2 тисячі літаків.

У доповідній від 30 березня 1942 року, адресованій Гітлеру, штабісти повідомляли, що з дислокованих на східному фронті 162 дивізій лише 8 готові до наступальних операцій, ще 50 потребують доукомплектування, а решта здатні виконувати оборонні завдання.

"Геніальний стратег"Георгій Жуков вважав, що в 1942 році головного удару німці знову завдадуть у напрямку Москви, від якої їх відокремлювали 150 км. Отож зосередивши під Ржевом 2 мільйони солдатів, 24 тисячі гармат, 3 тисячі танків, що фактично залишило без резервів весь велетенський фронт від Баренцового до Чорного моря, майбутній маршал Перемоги діяв тут, як звик: гнав на смерть лави. Загалом у Ржевській битві, прозваній у народі прорвою, що тривала майже рік, загинуло 330 тисяч червоноармійців, тобто лише вчетверо менше, ніж під прославленим Сталінградом.

Тим часом зосереджені у Криму для "переможного наступу і повного визволення півострова"радянські війська, вдвічі численніші, ніж сили ворога, зазнали нищівного розгрому. Під час операції "Полювання на дрохв", що тривала 8-19 травня 1942 року, було знищено і взято у полон 162 тисячі червоноармійців і командирів, а німці втратили тільки 600 загиблих вояків та 8 танків.

Та найтрагічнішою катастрофою 1942 року обернувся радянський наступ під Харковом. Він розпочався 12 травня і мав шанси на успіх, якби в перші дні боїв кинули танки. Однак на відміну від німців, у яких піхота наступала вслід за броньованими машинами, радянські піхотинці ціною величезних втрат шість діб розчищали шлях танкістам, буквально вгризаючись у добре ешелоновану оборону ворога.

Лише 17 травня понад тисячу танків кинули у наступ, що виявився дорогою в котел. Саме цього дня у глибокий тил радянським військам, які атакували, фактично безперешкодно прорвалося танкове угруповання Клейста, а ініціативу в повітрі перехопили німецькі літаки, перекинуті під Харків після завершення "Полювання на дрохв"у Криму.

Лише через два дні командування нарешті усвідомило масштаби катастрофи і віддало наказ про припинення наступу й негайний відступ. Однак вирватися з оточення пощастило лише 27 тисячам бійців і командирів. Кількість убитих і полонених сягнула 277 тисяч осіб, а більшість із 775 втрачених танків дісталася ворогові неушкодженою, бо броньовані машини залишилися без пального й боєприпасів.

Розгром 20 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій і 14 танкових бригад став шоком, який знов деморалізував армію і обернувся переможним німецьким маршем аж до Сталінграда. А Радінформбюро у спеціальній заяві "Про бої на Харківському напрямку"вихвалялось успішним виконанням поставленої військам мети, яка нібито полягала у... зриві плану ворога завдати удару поблизу Ростова.

Саме обмеження пам'яті про події 1942 року лише сталінградською епопеєю служить живильним ґрунтом для шовіністичних тверджень, що, мовляв, хохли здали Гітлерові Київ, а "рускіє спаслі вєсь мір". Насправді провальні уроки 1942 року ще страшніші, ніж отримані на початку війни.

410 РОКІВ ЗАСНУВАННЯ ДЖЕЙМСТАУНА

У колонізації Америки українська основа

ПЕРШОПРОХІДЦІ. Внесок українців в освоєння американського континенту зазвичай асоціюється з переселенцями, що виїжджали з Австро-Угорщини до США і Канади наприкінці ХІХ ст. Та насправді він простежується з перших митей успішної колонізації Нового світу англійцями.

Перше британське поселення за океаном заснували ще 1585 року, однак його доля трагічна. Авантюристи, які перетнули океан задля пошуку золота, не вміли й не хотіли освоювати нові землі, працюючи у поті чола. Прагнення жити за рахунок пограбування місцевих індіанців, яких білі пришельці вважали дикунами, обернулося проти самих англійців, нещадно знищених тубільцями.

Друга спроба закріпитися на американському континенті датується 1606 роком, коли в Англії створили дві акціонерні компанії - Плімутську і Лондонську, які відрядили за океан кораблі з поселенцями. Доля селища, заснованого плімутцями, повторила трагічний досвід перших безслідно зниклих колоністів. А Джеймстаун, заснований 14 травня 1607 року на території нинішнього штату Вірджинія, відкрив епоху постійних англійських поселень в Америці, з яких згодом утворилися США.

На переконання істориків, секрет успіху був у досвіді й лідерських якостях Джона Сміта, який фактично очолив жителів нового селища. Знана всьому світу за диснеївськими мультиками історія про порятунок блідолицого колоніста донькою індіанського вождя, яка ввійшла в історію під іменем Поканхонтас, - факт з історії Джеймстауна.

Завдяки цьому поселенці отримали не лише мир, а й безцінні знання, що дали змогу колоністам здобувати продовольство власною працею.

Віддаючи належне заслугам Джона Сміта, американці не акцентують на тому, що споруджені під його керівництвом оборонні мури із вкопаних вертикально дерев'яних колод повторюють звичне українцям примітивне укріплення палісад. Навіть побудовані у зруб будинки Джеймстауна, вкриті звичним для лісових регіонів України ґонтом, - майже точна копія гуцульських хат. Єдина різниця в тому, що в Америці аналог колиб отримав гучну назву "лог кабін".

Ці паралелі з Україною цілком закономірні, адже Джон Сміт до від'їзду в Америку чимало мандрував світом. Він воював проти турків під Віднем, де здобув звання капітана та пораненим потрапив у полон. Дивом вирвавшись із неволі, втікач добирався із Приазов'я до рідної Англії через Волинь і Покуття.

До речі, вже через рік після заснування Джеймстауна до нього прибув перший переселенець із Коломиї - тесля й фахівець із виробництва дьогтю і скла Іван Богдан. Про нього як друга ще по мандрах Україною згадує Джон Сміт у знаменитих мемуарах "Достовірні записки про подорожі й пригоди у Європі, Африці й Америці". Не дивно, що перша заокеанська майстерня з виробництва скла запрацювала саме у Джеймстауні, а споруджені далеко від рідної землі коломийським теслею будинки подібні до українських хат лісових регіонів.

У 1609 році Джон Сміт повернувся з Америки до Англії, а його друг Іван Богдан 1619 року організував перший на американському континенті страйк. Очолені українцем іноземці домоглися рівних з колоністами-англійцями прав. Іван Богдан довів, що вихідці з України вміють не лише добре працювати, а й здатні змусити гонорових підданих Великої Британії шанувати справжніх майстрів.

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РОБЕРТА БАРТІНІ

Трагедія червоного барона

ПОСТАТЬ. Знавцям історії вітчизняної авіації добре відоме ім'я талановитого авіаконструктора Роберта Бартіні. Барон за походженням і комуніст за переконаннями, він у 1922 році емігрував із фашистської Італії до СРСР, прагнучи добитися, щоб "червоні літаки літали швидше за чорні".

Геніальний інженер, якого вважали учителем конструктор перших космічних ракет людства Сергій Корольов і десятки видатних творців літаків, жорстоко поплатився за свій ідеалізм. Сконструйований Бартіні пасажирський літак "Сталь-7"став найшвидшим у світі, однак виявився не потрібним в СРСР, який готувався до війни. Конструктора ув'язнили на 10 років за міфічний "шпіонаж на користь Муссоліні", а літак переробили у дальній бомбардувальник Ер-2, що завдавав ударів по Берліну навіть у трагічному 1942 році.

До речі, юний Бартіні вирішив присвятити життя авіації під враженням показових виступів авіатора Харитона Славороссова, що проходили 1912 року в рідному місті майбутнього конструктора. Однак справжнє прізвище льотчика Семененко, а походив він із запорозьких козаків. На відміну від Бартіні, який після 10 років тюрми повернувся до конструкторської роботи, життя заарештованого у 1930 році Славороссова, за офіційними даними, обірвалось 1941 року в ГУЛАГу, а ймовірно, його стратили набагато раніше.

Матеріал підготував Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр" (ілюстрації надані автором)

Урядовий Кур'єр


7 травня з найдовшої червоної доріжки розпочнеться 62-й європейський пісенний конкурс

Сподіваємося, цими травневими днями через величезну телевізійну аудиторію світ пізнає велику європейську Україну по-новому, плутати нашу державу з іншими стане складно вже навіть абсолютно аполітичним і далеким від географії "рабам пульта і дивана". Торішній тріумф Джамали в Стокгольмі наступного тижня сторицею конвертується в іміджеві здобутки гостинної і співучої країни, яка попри війну здатна організовувати заходи найвищого рівня.

Церемонія урочистого відкриття пісенного конкурсу "Євробачення-2017"відбудеться цієї неділі на площі Конституції в Києві. За словами креативного директора події Сергія Проскурні, локацію обрали невипадково. Адже саме вона дасть змогу світові побачити українську столицю сучасною й історичною водночас. Площа Конституції - це будівля Верховної Ради, урядовий квартал й унікальна пам'ятка архітектури - Маріїнський палац та знаменитий оглядовий майданчик. "І тут ми б'ємо всі рекорди, тобто вперше за історію Євробачення червона доріжка буде не 100 метрів і навіть не 200, а 265!" - наголошують організатори.

Після того як кожна делегація пройде зоряний шлях в оточенні щасливої публіки, міжнародних фанатів і журналістів, учасники перемістяться на дах КВЦ "Парковий". Там відбудеться церемонія підняття прапорів країн-учасниць. Сама офіційна частина відкриття конкурсу буде канонічною і з яскравим українським акцентом.

Уже кілька днів на столичному Хрещатику працює офіційна локація для фанатів, туристів, гостей міста та киян Eurovision Village.

"Кожен, хто прийде сюди, зможе подивитися трансляції з головної локації Євробачення, відчути атмосферу свята та отримати багато позитивних емоцій, - зазначив, відкриваючи євромістечко, Київський міський голова Віталій Кличко. - Упевнений, що ті, хто приїде до нас у гості, не хотітимуть від'їжджати й розказуватимуть потім вдома про найкраще місто у світі - Київ".

А директор пісенного конкурсу від Європейської мовної спілки Надя Буркгардт наголосила, що цьогорічне євромістечко на Хрещатику - найбільша в історії конкурсу фан-зона. Одночасно на його території може перебувати майже 12 000 людей. А протягом кожного дня - до 20 000 гостей конкурсу.

До речі, майже дві третини опитаних компанією Research & Branding Group українців упевнені, що країна гідно проведе Євробачення-2017.

У 50 відсотків жителів України сформувалося позитивне ставлення до пісенного конкурсу, негативне - у 7%, а для 35% громадян цей щорічний захід байдужий. Нічого не знають про Євробачення 4% опитаних.

Компанія зазначила, що позитивне ставлення до конкурсу більш характерне для жінок і молоді. Байдужість найчастіше виявляють люди за 60.Окреме питання стосувалося ставлення до того, що саме Україна в 2017 році проводить Євробачення. Позитивно це оцінили 49% опитаних українців, нейтрально- байдуже - 39%, негативно - 7%.

Нагадаємо, сам пісенний конкурс відбудеться в Міжнародному виставковому центрі на Лівому березі Києва 9-13 травня. У ньому візьмуть участь виконавці із 42 країн. Повернулися на конкурс Португалія (у 2016-му відмовилася від участі) і Румунія (у 2016-му її дискваліфікували за борги румунського телеканалу TVR (Televiziunea Romana) перед Європейською мовною спілкою). Водночас було прийнято рішення про відмову в участі Боснії і Герцеговині за борги місцевого мовця та Росії.

Мовець-організатор цьогорічного пісенного конкурсу - Національна суспільна телерадіокомпанія України. Телеканал "UA: Перший"здійснюватиме трансляцію наживо: перший півфінал - 9 травня о 22:00, другий - 11 травня о 22:00, фінал - 13 травня о 22:00.

Конкурс другий рік поспіль проходить за новою системою голосування, яка дає рівну вагу для журі та глядачів, тому журі не зможуть занизити оцінки телеглядачів і навпаки.

Тож хоч би хто що казав, буде цікаво. А спростувати те, що подія вже давно зі звичайного пісенного конкурсу перетворилася на шоу, якому небезпідставно приписують політичне забарвлення, зможе лише найкраща пісня найкращого виконавця.

Ганна РОМАШКО для "Урядового кур'єра"

Урядовий Кур'єр


У Європі вважають, що війну не закінчено, доки не поховано останнього загиблого на ній солдата. Натомість у нас під акомпанемент крилатої фрази "Ніхто не забутий, ніщо не забуто"по-блюзнірськи викреслили з пам'яті та історії згадку про мільйони співвітчизників, полеглих у боротьбі проти нацизму.

Започаткував цей ганебний процес Сталін, який у березні 1946 року в інтерв'ю газеті "Правда"заявив, що СРСР втратив у роки війни 7 мільйонів людей. Ця цифра відразу стала істиною в останній інстанції, сумніви в якій карали як "антирадянську агітацію". Вусатий вождь виходив з того, що втрати німецької армії за роки війни становили 5,3 мільйона осіб (на всіх фронтах сумарно, а не лише на радянсько-німецькому). Отож вважалося, що в СРСР загинула така сама кількість воїнів, а за рахунок жертв серед цивільного населення загальна кількість втрат зросла до згадуваних 7 мільйонів осіб.

Наслідком сталінських "підрахунків"стало фактичне знищення "зайвих"воїнських поховань на радянській території, коли не лише про одиночні могили загиблих героїв, а й про навіть вщерть наповнені тілами протитанкові рови у місцях запеклих боїв "забували"і зрівнювали їх із землею. Ще нещадніше викорінювали пам'ять про розстріляних гітлерівцями військовополонених, оголошених зрадниками.

Однак ніхто у світі, крім підданих радянської імперії, не йняв віри у міфічні 7 мільйонів загиблих, що спонукало за часів правління Хрущова заявити про 20 мільйонів втрачених людських життів, а за Брежнєва сказати "про більш ніж 20 мільйонів". Причому 10 мільйонів нібито становили воєнні втрати, а решту списали на жертв окупантів.

У часи перебудови і гласності Горбачов оприлюднив до 45-річчя Перемоги дані про "майже 27 мільйонів загиблих", які в путінській Росії донині вважають цілком достовірними. Зате проведені міноборони Російської Федерації дослідження скоротили втрати збройних сил СРСР у війні до 8,7 мільйона осіб, що менше, ніж вважали навіть за радянських часів.

Ця ревізія історії продиктована насамперед політичними цілями, адже, якщо вірити лженауковцям-путіністам, то серед загиблих воїнів росіяни становлять 5,7 мільйона, або 66,4%, українці - 1,4 мільйона, або 15,9%, а частка всіх інших народів з білорусами включно мізерна. Тож Путін отримав підтверджене наукою право заявляти, що, мовляв, Росія перемогла б у війна навіть сама.

Насправді реальні втрати СРСР у війні оцінюються у межах 30-47 мільйонів чоловік, зокрема безпосередньо військові - від 20-26 мільйонів, що відповідає світовій практиці. Бо за всієї масштабності нацистського терору на окупованих територіях гинули насамперед солдати, а не цивільні. Однак це дорівнює визнанню того, що очолювані Сталіним і Жуковим збройні сили СРСР у прямому значенні слова завалили ворога трупами власних солдатів, а вибудувана Путіним доказова база виняткової ролі Росії нічого не варта. Бо частка загиблих у боях росіян, точніше, громадян РРФСР різних національностей, стає меншою за 50%.

Здавалось би, цілком достовірний метод встановлення істини - облік персональних карток на загиблих, що зберігаються у військовому архіві російського Подольська. Цю роботу розпочали ще на початку 1990-х, однак припинили у 2000 році, коли стало зрозуміло, що безповоротні втрати лише Червоної армії становлять 13,6 мільйона осіб. До них треба ще додати загиблих у лавах військово-морського флоту та військ НКВС, прикордонників, мільйони українських "чорносвитників", поспіхом мобілізованих і кинутих у бій без офіційного зарахування до списків військових частин.

Не менш складна ситуація з визначенням людських втрат України у Другій світовій війні, яка для нашого народу розпочалася ще 1 вересня 1939 року з нападу Німеччини на Польщу, в армії якої служили етнічні українці. За часів СРСР тодішній секретар ЦК КПУ Щербицький до 30-річчя Перемоги оголосив "ідеологічно вивірену"цифру втрат УРСР: 6 мільйонів 750 тисяч осіб. Натомість Олександр Довженко із прозірливістю митця ще 6 вересня 1945 року написав у щоденнику: "Україна втратила за час війни 13 мільйонів людей. І це ще з оптимістичною неточністю".

Нині дедалі більше доказів і достовірності цієї цифри, і воістину катастрофічних людських втрат СРСР загалом, відповідальність за які несуть радянські вожді, маршали й комуністичний режим. Не дивно, що аж до 1965 року День Перемоги не був державним святом, бо аж надто багато людей ще пам'ятали правду про війну і про мільйони безслідно зниклих калік- фронтовиків, які виживали подаяннями на вокзалах і в інших людних місцях.

З часів Брежнєва грім оркестрів і святкових парадів до Дня Перемоги, яка з вини тоталітарного режиму стала пірровою, перетворив на зручний владі міф трагедію десятків мільйонів загиблих, більшість яких досі по-людськи не поховано і навіть не визнано! Не дивно, що письменник-фронтовик Анатолій Дімаров відверто заявляв, що він День Перемоги ніколи не святкував, хоч радів Перемозі.

Нині ситуація ще гірша, бо що далі від війни, то більше псевдопатріотів, для яких 9 Травня - не день священної пам'яті про загиблих та скорботи і примирення, а нагода провести черговий святковий шабаш на останках десятків мільйонів похованих та непохованих героїв і жертв війни.

Урядовий Кур'єр

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины