Чорноморські новини

Кабінет Міністрів погодив кандидатуру на посаду начальника Одеської обласної військової адміністрації.

Олег Кіпер - наш краянин, уродженець Тимкового на Кодимщині. Із вересня 2020 року очолював Київську міську прокуратуру, має звання старшого радника юстиції та низку нагород.

За новим очільником Одеської ОВА, як повідомляє "24-й канал" (https://24tv.ua), тягнеться шлейф скандалів. Так, у жовтні 2014-го він потрапив під дію закону про люстрацію, оскільки працював у Генпрокуратурі часів Януковича (тоді його призначав генпрокурор Віктор Шпонка). Відтак О. Кіпера внесли до списку осіб, яким заборонено обіймати державні посади згідно із законом "Про очищення влади". У 2019-у Окружний адмінсуд поновив його на посаді та визнав люстрацію незаконною. За даними того ж таки "24-го каналу", дружина Олега Кіпера Ірина до 2022 року мала російське громадянство. Вона займалася підприємницькою діяльністю у сфері виробництва електроенергії та оренди техніки.

А за відомостями "Думська.net", майбутній голова нашої ОВА є креатурою очільника президент-ської адміністрації Андрія Єрмака.

Чорноморські новини

Гарна книжка надається до порівняння зі скринею в добрій українській оселі - зі святошним вбранням, родинними реліквіями та всім тим, що найдорожче, а ще - з потаємною схованкою, перед якою душа завмирає в очікуванні несподіваних відкриттів.

Там не конче мусить бути щось таке особливе, пилом часу притрушене, але за значущістю своєю, ознаками плеканої в родині духовності - рівноцінне щойно згаданим багатствам.

Такою постає для допитливого читача, котрий шукає літературу, а не чтиво, для читача, вже знайомого з творчістю Геннадія Щипківського, нова книжка письменника "На терезах пам'яті". Віднайдеш чарівний ключик, відчиниш ту схованку - не надто й приховану письменником, а там...

..."У вирій кличуть журавлі, лиш осінь висинить ожину. І тільки на оцій землі, де народився, я спочину. / Святий мені оцей зв'язок, не розділю я навпіл душу: вона торкнулася зірок - її ще приземлити мушу.

Зірок торкнувся очима. Душа приземлена на Поділлі, на батьківському обійсті в садку, де закопана моя пуповина.

Це має визначальний зміст, альфа і омега всього життя, якому не зрадив".

І ще цитата:

..."Я тут не гість, тут все моє: струмки і річка, ліс і вбочі, тому і сонце впізнає мене, заглядуючи в очі"...

..."Місяць зупинився якраз над криницею, бо води захотів, опустить ріжок у залишене повне відро на цямрині і нап'ється. А стане повним - у пралі питиме"...

Або ось ще:

..."У глибоких байраках вітри заколисують степ. І котилося сонце, як віз, у розлогі Вертопи. І в цю ніч, молодий, вийшов місяць - заточений серп - в червні жати ячмінь і складати у зоряні копи"...

І ще ось картинка: "Тінь по висілку крадеться, і ні звуку - тільки тінь. Птаха наче засміється, заірже далеко кінь"...

І не втримаєшся, по хвилі таки перегорнеш сторінку-другу, щоби знову подивуватися несподіваному порівнянню, образу чи метафорі, по всіх сторінках розсипаних перед нами щедрими пригорщами.

У цій книжці нема сюжету. Це, властиво, книжка коротких есеїв, кожен з яких починається поезією. Автор виписує поетичні строфи в рядок, і це створює вражаючий ефект отого органічного єднання гарної поезії з глибокою та багатозначною прозою. Властиво, продовжуючи це читання далі, далеко не завжди можна завважити, що вже читаєш прозові рядки. Тут проза читається як продовження поезії.

Про що ця книжка? Вона - про любов. Говорити поетичною мовою про любов - це не лише шляхетно, це ще й ознака літературної культури, ознака справжности почуттів. Ця поезія народилася в потаємних глибинах душі, де саме й живе любов, незрадлива і щира. То про що, направду, ця книжка? Вона - про любов до Вітчизни, про те найвище почуття, не порівнюване ні з яким іншим. Про любов цю - без патетики й пафосу. А передовсім - до рідного краю, прекрасної частки України. Де народився і спізнав щасливі хвилини життя. І до тих доріг, якими доля повела далі, не минаючи перешкод і навчаючи долати всі перепони, обминати лихих людей та відстоювати себе. І про любов до батька-матері, звісно ж, та чи не найбільше - до бабусі рідної, з якою пізнавав премудрості життя, поки батьки заробляли на хліб насущний.

..."Замислююся, чи зміг би витримати розлуку з рідною землею? Не зміг би. Жура пекуча замучила б. Але ж люди тікають. Вже нашого квіту у кожній країні. Бо ж від нестатків міліють душі. Люд, вволю нагодований обіцянками, більше нікому не вірить і йде працювати в чужі землі"...

Ця книжка - про любов до жінки. До тієї, поряд з якою, властиво, ми залишаємось чоловіками - попри всі несподівані обставини, нерідко навіть на рівні підсвідомости. Їй, єдиній і неповторній, він виспівує величальну. Одразу й не згадати, скільки разів на сторінках книжки це засвідчується рідним - і рідкісним - ім'ям.

Любов до Вітчизни вкупі з тією місциною, де закопана пуповина, й любов до жінки - вони мають бути поряд у житті, світ був би ідеальним, коли б це насправді було так.

У цій книжці нема єдиного сюжету, автор вільно почувається в часі, не дотримується хронології та якоїсь послідовности. Й водночас там безліч сюжетів - либонь, стільки ж, скільки у ній есеїв. Тому що есеї ці - його думки, спогади, міркування... А думка вільно мандрує у просторі й часі, її не спиниш, не загнуздаєш.

Ця книжка, без сумніву, автобіографічна, властиво, у кожній книжці письменника лишається частка його душі, його особистого життєвого досвіду.

..."На вершечку верби мене очікує білогривий місяць і стежить, аби перейшов Бучайку і не замочив ноги"...

Або ось:

... "У вирій щороку летить прожитий рік, а я залишаюся на своїй землі"...

Книжка ця - про людину, у котрої, за найвищим рахунком, найдорожче в житті - рідний край, у якому "у дубів набратись сили кожен день ходив би в ліс", де "наче на гостину степ зайшов у двір"і де "упізнає горбовий вітер, налетить, обніме"... Обніме вітер - така чудова метафора.

А коли так, якщо почуття господаря на цій землі є одним з визначальних для нього, то хто ж іще має дбати про неї, перейматись її майбутнім?

..."Тікають у глибінь джерела. Невже ховаються від нас? - Чому щорік щезають села? - запитує тривожний час"...

А разом з ним питає і він, письменник, який апріорі є виразником нації (невипадково був свого часу одним із очільників НРУ), "Як зайти прадавнє джерело?.. І хати порожні між горбами часом, наче снігом, замело...". "Приходить весна, а на подвір'ї нема кому слухати на долинішнім садку солов'їв. Прилетить зозуля, подивиться навколо, нігде нікого, і мовчить: кому буде рахувати роки? І летить сумна туди, де ще жевріє життя. І замовкло веселе село, наче заснуло".

Не сьогодні це почалось. Пригадується, як у Долинському на Ананьївщині Є. Дунський, дбайливий керівник господарства, що об'єднувало кілька сіл, сумно показував спорожнілі, покинуті хати. А вже у наш час ця проблема поглибилась. Чому? Це непокоїть, тривожить письменника. Тому й описує рідний край так поетично, з такою ніжністю та любов'ю, за якими - щем і біль душі. Ця любов знаходить найкращі слова, найбільш вишукані епітети, найсвітліші спогади. Про забуті святкування народні - Покрову, Різдво, Великдень, свято Купала... Про давні весільні традиції... Ну де, скажіть, ви прочитаєте про те, що "зими в ті роки були пишні", або й таке: "Сніг лежав збляклим і сумним", і як "У місячні ночі на дзвіниці відпочиває місяць, перед тим викупавшись у Фосі", або ось ще: "І бринить павутиння у тиші безвітряних днів". Чудо, як гарно! "Ходить невдоволена ніч, бо заслонили вікно, й вона не бачить, що робиться усередині". Усе це й виповнює оту скарбничку, яку, відчинивши, легко й забути про її вміст.

..."І закрадається думка: чи пороблено нам на зло, чи хтось упорожні перейшов дорогу? І своя найбільша вина - недочулися провидців, нехтуючи мудрим напуттям, даремно марнуючи час; знаючи пророчі слова Тараса Шевченка "Кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте".

Аякже, і пороблено теж: бо чуже слово назвали своїм, братами - чужинців... От і пожинаємо... (Книжка написана в 2020-у. Можливо, сьогодні це була б вже інша книжка, а може, й ні, кожен час творить своє).

Тим-то й тривожиться він майбутнім рідної землі, шукаючи відповіді у минулих часів та роблячи спроби заглянути в прийдешні.

..."Я з них пив - навідайте криниці, під горбком співуче джерело. В лісі спілі запашні суниці, на горісі білчине дупло. Липу на городі вище хати, над скалою сиві ясени. Маєте там кожен рік бувати, щоби не забули вас вони.

Це заповіт моїм дітям. Як би не склалося в житті, хоч зрідка навідуйтеся. Обійдіть садок, постійте біля сумної хати, попийте живої води з мого джерела, обійміть нашу липу. Я відчую: ви там. Буду радіти й виглядати, коли знову відвідаєте мою Бучаю"...

Цю книжку не можна читати, як всі інші, варто повертатись до прочитаних сторінок час до часу, а прочитавши трохи, відкласти, подумати над прочитаним...

"Сьогодні завершив цю книгу намистин, що зберіг і зважив на терезах пам'яті. Ниньки радію: вдалося знову злити поезію і прозу в один твір...".

Завершимо й ми з Божою поміччю та щирою віддякою за її красу і мудрість. Роман КРАКАЛІЯ.

Чорноморські новини

Зі здобуттям Україною незалежності у вітчизняній історичній науці відбуваються значні трансформації. Переосмислення минулого спричинило зростання інтересу до багатьох постатей, які за радянських часів були маловідомими, а інформація про них майже відсутньою. До таких належить і Олександр Рябінін-Скляревський. За своє передчасно обірване більшовицьким режимом життя він встиг повноцінно реалізуватися як професійний військовий, історик, викладач та публіцист.

Народився Олександр Рябінін 11 (24 - за новим календарем) травня 1878 року в Києві (за іншими даними - в Костромі). Батько, Олександр Федорович, походив з дворян Ярославської губернії й служив письмоводителем мирового суду. Мати, Варвара Олександрівна, працювала акушеркою. Коли хлопчикові було два роки, батько помер, і мати, залишивши Київ, опинилася аж у Солігалицькому повіті Костромської губернії, де й доживала віку, подеколи маючи втіху з нечастих приїздів її єдиного Сашка. Синові вона дала сяку- таку освіту: спочатку - в повітовому училищі, потім - у реальному.

У 1899-у Олександр закінчив Казанське юнкерське училище за першим розрядом, що давало можливість вступити до військової академії Генштабу. Підпоручник Рябінін отримав призначення у 29-й піхотний Чернігівський полк, який дислокувався у містечку Рожан Ломжинської губернії (сучасна Польща). Попри завантажене й багате на цікаві події життя, наполегливо займався самоосвітою: вивчив французьку і німецьку мови, опанував математику та фізику. В жовтні 1903-го був зарахований до Миколаївської академії Генерального штабу. Там навчався разом з майбутнім гетьманом України Павлом Скоропадським, щоправда, стосунки в них не склалися.

Навчання перервала війна з Японією. Капітан Рябінін добровільно подав рапорт й опинився в Маньчжурії. Про жахіття, побачені на війні, про боягузливу тактику російського командування і героїзм солдатів писав у кореспонденціях, які надсилав до столичних газет. Згодом ці дописи увійшли до книжки "На війні", що побачила світ в Одесі у 1907 році.

З Далекого Сходу повертався додому морським шляхом, через Одеський порт. Ця короткочасна зупинка в причорноморському місті й знайомство з Марією, дочкою командира розквартированого тут 59-го піхотного Люблінського полку полковника Дмитра Скляревського, відкрили нову сторінку його життя. Молодий офіцер закінчує академію, отримує призначення викладачем Одеського юнкерського училища, кілька років проводить в нашому місті, одружується з Марією Скляревською (звідси подвійне прізвище - Рябінін-Скляревський) і повертається до Петербурга, де продовжує навчання в Археологічному інституті.

Олександр Олександрович стає одним із найдіяльніших членів Товариства прихильників військових знань, видає кілька праць з тактики. Водночас виходять і його нариси, присвячені минувшині рідної землі, зокрема "Волинські старожитності". Монографія "Балканська війна", видана 1913-го, зробила ім'я Рябініна-Скляревського відомим у колі істориків.

У серпні наступного року Марія Дмитрівна провела чоловіка на фронт. Вона була вагітна першою донькою, але не сказала йому про це.

На війні отримав звання полковника й став командиром 169-го Новотроїцького полку. В 1917-у був підвищений у званні до генерал-майора, а наприкінці того ж року звільнений у запас через хворобу (мав проблеми з венами та нирками). Але вже 24 грудня більшовицький главковерх Криленко видав наказ про його призначення начальником штабу 26-го корпусу.

На Румунському фронті за наказом Військового секретаріату Центральної Ради генерал Рябінін-Скляревський зібрав вояків-українців із залишків російської армії та передислокував їх на Полтавщину для формування українських військових частин, після чого деякий час служив уповноваженим Штабу Армії УНР та Української Держави. 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський зрікся влади. Олександр Рябінін підтримував антигетьманське повстання, але активної участі у ньому не брав. Коли в грудні 1918-го війська Директорії увійшли до Києва, його призначили начальником генерал-квартирмейстерства. На цій посаді служив до початку 1919-го.

У січні-лютому 1919-го брав участь у переговорах української делегації (на чолі з генералом О. Грековим) з представниками країн Антанти в Одесі. У квітні Одесу захопили більшовики й О. Рябініна-Скляревського мобілізували до Червоної армії. Кілька місяців провів у штабі військового округу й згодом був відряджений до Києва, у наркомат військових справ. Коли частини Директорії разом з Військом Польським наступали на Київ, він разом з наркоматом перебрався до Москви, де й пробув до весни 1921-го, займаючись збиранням документів епохи революційних змагань.

Звільнившись з військової служби, повернувся з дружиною в Одесу. У 1921-у працював в Одеському кра-йовому та відомчих архівах. Деякий час викладав історію в Одеському інституті народної освіти та в Артилерійській школі. Але головним зацікавленням залишалося вивчення архівних документів та наукова робота. Праці Рябініна-Скляревського друкувалися в газетах і наукових журналах ("Україна", "Летопись революции", "Життя і революція").

Із 1923 року, коли в Одесі організувалася Краєзнавча комісія, Олександр Олександрович став її членом, а з 1925-го - секретарем соціально-історичної секції. Спільна наукова праця зумовила творчі контакти з відомими тутешніми науковцями: С. Дложевським, Р. Волковим, Є. Трифільєвим, М. Слабченком, Б. Комаровим, К. Копержинським, А. Музичкою та багатьма іншими. Протягом 1920- х активно займався дослідницькою роботою. Він уважався одним із найкращих фахівців з архівної справи в Одесі, брав активну участь в упорядкуванні документів. У 1926-у працював у комісії з передачі матеріалів музеїв та бібліотек до архіву. Його часто просили допомогти в роботі з архівними матеріалами іноземним науковцям.

Рябініну-Скляревському, передовсім, належить серія праць з історії Задунайської Січі - військово-етнічного формування, яке виникло після розгрому Катериною II Запорозької Січі. Жоден нинішній дослідник не може обійтися без них, адже автор користувався багатьма матеріалами, котрі пізніше були втрачені.

У 1931-у Олександра Олександровича заарештовує ДПУ у зв'язку з діяльністю так званої "Одеської контрреволюційної військово-офіцерської організації"та справою "Спілки визволення України". Упродовж дев'яти місяців він перебував під слідством, а головним аргументом його вини були бойові нагороди часів Першої світової війни. Цього разу за відсутністю доказів історика звільнили. Але в нього не лише значно погіршилося здоров'я, а й виникли проблеми з роботою та науковою діяльністю. Як вислід - його публікації стають підкреслено нейтральними, головним чином - бібліографічного спрямування.

У 1937-у - черговий арешт. За однією з версій - у справі "Антирадянської німецької організації викладачів Одеського педагогічного інституту", зокрема через його контакти з німецьким істориком Ґ. Ляйббрандтом. За версією ж відомого краєзнавця Григоргія Зленка, цей арешт пов'язаний з іншою обставиною. Згідно з довідкою Управління СБУ в Одеській області від 15 жовтня 1992 року, О. Рябінін-Скляревський "...заарештований 23 грудня 1937 року... як агент польсько-петлюрівської розвідки й утримувач явочної квартири для агентури, засланої з-за кордону".

За кілька тижнів до цього в Москві заарештували конструктора заводу "Калібр"Олега Всеволодовича Змієнка-Скляревського. Протримавши кілька днів на Луб'янці, його переправили до Одеси, де розпочалися "активні"допити. Його батько, Всеволод Юхимович Змієнко, - одесит за походженням, вихованець тієї ж військової академії Генерального штабу, полковник царської армії і генерал-хорунжий війська УНР, - був не лише близьким другом Рябініна- Скляревського, а й родичем: його дружина Піама Дмитрівна Скляревська - сестра Марії Дмитрівни, дружини Олександра Олександровича.

Коли Українська Народна Республіка впала під ударами більшовиків, Всеволод Змієнко емігрував до Варшави. Піама Дмитрівна з трьома дітьми залишилася в Одесі й невдовзі померла. Доньку Галину і сина Всеволода потай вивезли до батька в Польщу, а от Олег залишився у Радянському Союзі. Його арешт і призвів до арешту О. Рябініна-Скляревського, котрого, як уже мовилося, звинуватили у зв'язках з петлюрівською агентурою, яку буцімто засилали в Україну з Польщі, маючи на увазі тамтешнє перебування Всеволода Змієнка. Олега Змієнка-Скляревського тримали в одеській в'язниці до весни 1939-го й зненацька випустили на волю. Подальша його доля не відома. Олександр Олександрович не визнав жодного зі звинувачень.

5 лютого 1938 року Рябініна-Скляревського засудили на 10 років виправно- трудових таборів і відправили до Сєвураллагу. Олександрові Олександровичу йшов шістдесятий рік. Його обтяжували хвороби, нервове виснаження, сумний настрій. Помер він 10 березня 1942-го у Північно-Уральському виправному трудовому таборі на території Свердловської області. Реабілітований у 1968- у.

Життєвий шлях і наукову спадщину О. Рябініна-Скляревського досліджувала ціла когорта українських істориків, зокрема й одеських: Г. Зленко, Г. Малинова, І. Сапожніков, В. Савченко, Т. Гончарук та інші. Отже, в часи незалежності його ім'я повернулося із небуття, а багатий доробок активно використовується.

Було б доречним, якби топонімічна комісія Одеської міської ради на виконання закону про деколонізацію одній з вулиць міста запропонувала присвоїти ім'я військового діяча УНР і дослідника історії нашого краю Олександра Олександровича Рябініна-Скляревського. Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України.

Чорноморські новини