Американська аналітична компанія Gallup опублікувала щорічне дослідження
громадської думки про схвалення політик упливових країн світу в різних
регіонах. До звіту входять відповіді за 2022 рік серед дорослого населення
зі 137 країн.Головні результати
Світові рейтинги схвалення політики США та Німеччини впали 2022 року, хоча
обидві країни досі мають набагато сильніші позиції, ніж Росія та Китай.
Рейтинги РФ суттєво впали після вторгнення в Україну. На другому році президентства Байдена середній глобальний рейтинг схвалення
керівництва США становив 41% у 137 країнах. Протягом перших пів року роботи
Байдена - до виведення військових США з Афганістану - середній показник
становив 49%. Також зараз рейтинг менший, ніж протягом першого повного року
Байдена на посаді (45%). Німеччина залишається світовою державою з найвищим рейтингом схвалення
політики шостий рік поспіль, незважаючи на першу за десятиліття досліджень
зміну влади (загалом рейтинг складають із 2005 року). 2022-го середній
рівень схвалення керівництва Німеччини становив 46%. Це нижче, ніж 2021-го
(50%), але вище, ніж більшість разів за час перебування на посаді канцлера
Ангели Меркель. Рейтинг схвалення Росії після вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року впав
з 33% до 21%. Це на один відсотковий пункт нижче попереднього мінімуму в
22%, якого Росія сягнула після окупації Криму 2014-го. Рейтинг Китаю торік залишився порівняно незмінним і становить 28% попри
його "дружню до Росії"позицію.
Зміни у ставленні до керівництва США 2022 року. Найбільше зростання по
пунктах видно в Україні та Польщі, найбільше падіння позицій - у деяких
країнах Африки, в Австралії, Канаді та країнах Південної АмерикиРосія
У 137 країнах в середньому 57% опитаного населення сказали, що не схвалюють
дії керівництва Росії торік (порівняно з 38% 2021 року). Це "безперечно
найвищий показник несхвалення"з 2007 року, включаючи рейтинги після
першого вторгнення, пише Gallup.
Західні демократії з високим рівнем доходу переважно дають найвищі рейтинги
несхвалення. Цифри перевищують 90% у США (93%), Канаді (91%) та 10
європейських країнах. Також у самій Україні, де 96% не схвалюють
керівництво Росії, та у Польщі, де не схвалюють 95%.
Рейтинг схвалення діяльності Росії назагал у Європі різко впав з 22% лише
до 7%.Німеччина
З чотирьох досліджених країн, керівництво Німеччини й надалі залишалося
найпопулярнішим у Європі із середнім схваленням у 56% 2022 року, хоча
рейтинг знизився з 63% у попередньому році.
Середній рейтинг схвалення Німеччини в Азії дещо впав з 43% у 2021 році до
39% 2022 року.США
Середній показник несхвалення лідерства США в Америці залишився відносно
незмінним і становив 33% 2022-го. У країнах Латинської Америки середній
відсоток тих, хто не може відповісти на це питання, незвично зріс із 18%
2021-го до 25% торік.
Схвалення США знизилося принаймні на 10 процентних пунктів у 12 з 19 країн
обидвох Америк, включно із найближчими сусідами Канадою та Мексикою. У
Канаді торік схвалення США різко впало з 55% до 33%. Нинішній рейтинг
набагато нижчий за будь-який час в епоху президентства Барака Обами. Також
минулого року рейтинг несхвалення лідерства США був 65% серед канадців, що
є найвищим показником в Америках.
Починаючи з 2007-го імідж США залишається найсильнішим в Африці. Минулий
рік не став виключенням. Завдяки підтримці більшості у 23 країнах Африки на
південь від Сахари, середній рівень схвалення керівництва США становив 59%
2022 році.
Рейтинг схвалення США в регіоні (59%) випереджає Китай (52%), Німеччину
(51%) і Росію (34%). Росія була єдиною країною, яка втратила позиції в
Африці у 2022 році - середнє схвалення впало з 42% до 34%.
Автор:Тетяна Боць
Тиждень.ua
27 Квітня 2023, 16:32
Уранці, коли я вмикаю комп'ютер, щоб під'єднатися до цифрової
"нереальності", яку ми сприймаємо як реальність, після перевірки
електронної пошти, я зазираю на "Фейсбук", і перше, що я роблю, то пишу
кілька слів знайомим, які саме святкують день народження. Увесь минулий рік
я писав:"У цей час темряви бажаю Тобі багато Світла і Сили". Минув рік,
коло замкнулося, а я скоротив своє побажання до трьох слів: "Бажаю Світла і
Сили", про темряву мені більше не хочеться згадувати.
Нині - 17 квітня, у другий день Великодніх свят, свят воскресіння і
відродження. Люди, про яких я саме сьогодні подумав, не рекламують свого
народження на "Фейсбуку", деякі навіть не користуються комп'ютером, не
згадуючи вже про соціальні мережі. Але те, що хтось не користується цими
медіа, не значить, що інформація про нього не з'являється в мережі. Бажаючи
того чи ні, ми так чи інакше існуємо в глобальній пастці.
Сьогодні мій київський друг, художник Тіберій Сільваші опублікував своє
усміхнене фото з іншим моїм другом, львівським художником Андрієм
Сагайдаковським, бажаючи йому "Многая Літа"з нагоди дня народження.
Натхненний цим публічним сповіщенням, я схопив телефон і подзвонив до
Андрія, якого мій дзвінок здивував, але й потішив. Ми трохи поговорили,
обмінялися святковими побажаннями й домовилися зустрітися якомога швидше,
адже ми не бачилися вже 3 роки.
Трохи пізніше я знайшов у мережі нову статтю авторства Максима Віхрова,
головного редактора "Українського тижня""Суть консерватизму", яка
починається такими словами:
17 квітня 1882 року народився В'ячеслав Казимирович Липинський -ідейний
архітектор Гетьманату Павла Скоропадського і провідний теоретик
українського консерватизму. Про те, як польський шляхтич-кресов'як став
українським самостійником, написано більш ніж достатньо. Його праці,
зокрема знамениті "Листи до братів-хліборобів", широко доступні, проте мало
читані. Одним словом, типова історія наших часів, коли чергова видатна
постать застрягає в напівзабутті й поволі бронзовіє, вкриваючись
благородною патиною всенародної байдужості.
Це стаття не стільки про самого Липинського, скільки про ідею консерватизму
і його сприйняття в Україні, а Липинський став ніби "хресним батьком"цієї
донині нереалізованої в його вітчизні ідеї.
Липинського як мислителя я цінував давно, а його повнокровний образ як
людини доповнила книжка Тані Малярчук "Забуття". Це видатний текст, який
точно вартий прочитання. 2017 року я написав про цю книжку колонку для
"Українського тижня", яка не втратила своєї актуальності, тож я дозволю
собі процитувати уривки з неї.
Від осінньої зустрічі в Книгарні "Є"роман "Забуття", Липинський і Таня
супроводять мене з незвичайною послідовністю. Книжку читаю потроху, уважно
і з роздумами після кожної частини тексту. Зусиллям авторки, присвяченим
постаті героя, його особистій історії, його Долі з великої літери,
товаришить паралельний і не менш болісний її діалог зі своїм alter ego.
Спершу він традиційно банальний, а згодом набирає щоразу більшої
інтенсивності та розвитку. Власний суб'єктивний екзистенціальний біль став
болем надіндивідуальним, а отже, і моїм.
Наприкінці "Забуття"Таня пише:
"Єва потягнулась за сіллю, але, глянувши на батька, таки передумала.
- Тату, - Липинський кожного разу здригався, коли чув це слово з її вуст, -
я завжди хотіла дещо спитати. Те, чому ти присвятив ціле життя... Тобі ж
нічого не вдалося, правильно? Я не осуджую, я подорослішала, ти не думай,
просто хочу знати.
Липинський увесь зіщулився. Ципріянович перестав їсти і непомітно поклав
ложку на тарілку, жувати в такий момент йому видалося єретичним. Липинський
тихо видихнув з уражених туберкульозом глибин:
- Я дійшов висновку, що українці не здатні до державного життя.
Це анархічна нація.
Єва відразу його зупинила:
- Я не впевнена, що я хочу знати більше. ("Забуття", с. 219)
Я закінчив свій фейлетон словами:
Якщо ви думаєте, що я взявся писати рецензію на книжку Тані Малярчук, то
помиляєтесь. Я найчемніше у світі хотів би подякувати їй, що повернула
В'ячеслава Липинського із забуття, що оживила старі фотографії, які тепер
промовляють її словами, що дозволила собі злість і розпач, але не зневіру.
Дякую Тані.
Я не раз замислювався, звідки у Тані з'явилася ідея написати книжку, в якій
центральним персонажем, окрім alter ego самої авторки, мав стати саме
Липинський. Я гадав, що це літературна резиденція у Віллі Деціуша в Кракові
допомогла їй потрапити на слід Липинського, віднайти документи, пов'язані з
Липинським, краківським періодом його життя, його дружиною і донькою Євою.
Можливо так і було, але нині абсолютно випадково я виявив, що Таня, як і
Липинський, народилася 17 квітня.
Це лише випадковий збіг дат, який в результаті дозволив Тані написати
видатну книжку, а нам - повернути з "Забуття"постать Липинського.
Що спільного з цим у ще одного іменинника, який народився 17 квітня,
надзвичайного і незрівнянного художника Андрія Сагайдаковського? Я давно
шукаю ключ, щоб описати його творчість і його постать. Нині мені спало на
думку, що можливо все ж щось об'єднує цього львівського європейця із
європейським консерватистом В'ячеславом Липинським. Сагайдаковський для
мене - консерватист з великої літери, а глибокі відсилки до традиції є
праджерелом його цілком сучасного художнього бачення.
Ось так абсолютно випадково 17 квітня, у другий день Великодніх свят, мені
вдалося провести ниточки між трьома дуже близькими мені постатями.
Автор:ОНУХ
Тиждень.ua
27 Квітня 2023, 11:20
Хто стежив за "Оскаром", той знає, що приз за найкращу пісню здобув фільм
"RRR"індійського режисера Шрі Раджамоулі. Оскільки саме цей пісенний номер
знімався в Києві на тлі Маріїнського палацу, українці відчули себе
дотичними до індійського кіно. "RRR"можна подивитися на Нетфліксі, як і
попередній шедевр Раджамоулі, епічно епічний епік "Баахубалі", і ми щиро
радимо це зробити. Але не писав про це кіно лише ледачий, тому ми розповімо
вам про інші індійські фільми, що вийшли у 2022-2023 роках і доступні на
Нетфліксі, і заразом трохи розповімо про різні індійські кіноіндустрії.
Зазвичай, коли люди кажуть "індійське кіно", хтось обов'язково згадає назву
"Боллівуд". Але Боллівуд - це лише верхівка айсберга.
Боллівудом називають кілька кіностудій, розташованих здебільшого в Мумбаї,
що знімають кіно мовою гінді. Саме там знімали ті жахливі фільми, які
любили наші мами та бабусі, - ну, знаєте, де всі страждають від
нерозділеної любові та всесвітньої несправедливості, весь час співаючи й
танцюючи, інколи перериваючись на екшн, якого постидався б навіть
радянський кінематограф.
Тепер там знімають зовсім інше кіно. Від старих традицій залишилися хіба що
пісні та танці. Індійці ніколи не відмовляться від пісень і танців, вони
можуть раптово розпочатись і в політичному трилері, і в детективі, і навіть
у військовій драмі. Якщо вас це відлякує, це може стати проблемою - але
коли дивишся кіно на Нетфліксі, музичні номери легко промотати. До того ж
їх може бути не так уже й багато - наприклад, у фільмі, про який ідеться
нижче, пісня лише одна, і вона органічно вписана в сюжет, бо герой там
потрапляє на весілля онуки міжнародного терориста, і має відпрацьовувати
музичний номер, бо він є, власне, суперзіркою Боллівуду.
Так, ми забігли вже в середину, повернімося до початку. Фільм "Герой
бойовиків" ("An Action Hero") є типовим прикладом нового Боллівуду, і він,
власне, про Боллівуд, і Аюшманн Хуррана грає майже самого себе -
зарозумілого, вередливого, хвалькуватого актора - суперзірку бойовиків. Із
тією різницею, що Хуррана був зіркою романтичних комедій, іноді граючи у
важких соціальних драмах і трилерах, таких як "Анек"та "Стаття 15". Його
герой Манаав трохи схожий на Роберта Дауні-молодшого - і зовнішністю, і
зухвалою поведінкою. Тут треба сказати, що ставлення до кінозірок в Індії
дуже відрізняється від ставлення до кінозірок у Європі чи США. У нас від
зірок фанатіють, в Індії їм майже вклоняються. Манаав оточений людьми, які
ставляться до нього як до напівбога.
Але щойно його звинувачують в убивстві (не будемо спойлерити, заслужено чи
ні), в очах людей він перетворюється з напівбога на демона. Янгол не може
просто впасти, він має стати чортом. Цей фільм був би схожий на "Багаття
марнославства"Браяна де Пальми, але є одне але: це таки бойовик.
Манаав тікає до Великої Британії, де він звик відпочивати від усеіндійської
слави. А в Індії проживає мало не півтора мільярда людей, тож усеіндійська
слава - то слава на 1/6 світу. Проте культурні кордони доволі високі, і в
Британії Манаав може жити спокійно, хіба що вряди-годи на вулиці його
впізнає хтось із діаспори. Отже, Манаав розраховує переховатись і
відпочити, поки його адвокати й менеджери порішають, але не так сталося, як
гадалося: вслід за Манаавом до Британії прилітає Бхура, старший брат
убитого, голова сільської спільноти й до того ж сільської бандоти. Бо в
Індії, як і на наших теренах, часто-густо влада на місцях зростається
боками з місцевим криміналом.
І тут Манаавові робиться непереливки, бо з адвокатами та менеджерами вже не
порішаєш. Бхура виповз просто із середньовіччя, у якому перебуває мало не
половина індійського населення. Так, він має телевізор, автівку, мобілу та
доступ до інших благ цивілізації, але всередині він все одно дрібний
феодал, що керується простим правилом "кров за кров". У нього немає зайвих
рефлексій, він переслідує жертву з невпинністю бультер'єра й розриває всіх,
хто стає на шляху.
Причому Бхура зовсім не тупий. Він розуміє, що від убивства Манаава не
матиме ніякого зиску. Він, імовірно, навіть не зможе виїхати з Британії, бо
зрештою його або кинуть до цюпи, або вб'ють при спротиві. Він розуміє, що
діє за правилами, які не працюють, чи принаймні не повинні працювати в
цивілізованому світі. Він навіть не настільки любив брата, щоб люто жадати
смерті Манаава. Особисто він був би такий, щоб порішати через адвокатів.
Але він не може стати чимось більшим, ніж він є, не може перестати бути
частиною родоплемінної формації, прадавнього організму, який тепер диктує
йому роль караючої руки. Це доволі трагічна роль, і Джадіп Ахлават
прекрасно її грає.
І коли Манаав розуміє, що Бхуру не зупинити цивілізованими методами, до
нього доходить і те, що він має стати роллю, яку все життя грав: борцем.
Але не просто борцем, бо такі, як Бхура, не зупиняються, отримавши буцки.
Щоб врятувати своє життя й повернути собі добре ім'я, Манаав має стати тим,
за що його нині канселять і писюрять: справжнім убивцею. Не просто забити
Бхуру в гарячці самозахисту, а холоднокровно зрежисерувати все так, щоб
вийти з історії героєм.
Чи вдасться йому? Ну, дивіться фільм.
А, мало не забули про найголовніше. Це не лише бойовик, це ще й комедія.
Під час гонитви Манаав і Бхура постійно потрапляють у різні дурнуваті
ситуації, як у фільмах Ґая Річі. Так, Боллівуд у наші дні став іронічним. У
часи наших матусь там усе робилося з дуже серйозними обличчями, що призвело
до кризи 90-х. Із цієї кризи Боллівуд вийшов, навчився іронізувати із себе
та зі свого звичного пафосу.
Загалом усі три фільми, про які тут ідеться, відповідають цьому критерієві:
вони іронізують зі звиклого індійського сторітелінгу та здатні перейти від
комедії до стрілянини з трупами, а від стрілянини з трупами до пісень і
танців без паузи на вдих. Якщо ви не готові до таких емоційних гойдалок, ви
не готові до наступного фільму зокрема й до кінематографу телуґу загалом.
Толлівуд, як іще називають кіно мовою телуґу, - це Боллівуд на стероїдах.
Тут усе масштабніше. Тут кожен удар по пиці знімають так, наче він
найважливіший в історії ударів по пиці. Тут роблять спецефекти, яких не
встидався б Пітер Джексон. Пісенно-танцювальні номери тут задіюють масовку
на сотні людей. Якщо ви бачили в інтернеті одну з тих відеонарізок з
індійських фільмів, де відбувається щось абсурдно круте, найімовірніше, це
були моменти або з Толлівудського фільму (фільму мовою телуґу), або з
Коллівудського фільму (фільму тамільською мовою).
До речі, "RRR", про який ішлося вище, - це теж Толлівуд.
"Вальтаїр Вірайя" ("Waltair Veeraya"), який ми пропонуємо вашій увазі, є
хімічно чистим зразком Толлівудського фільму. Якщо "Герой бойовиків"поступово набирає розбіг, то "Вальтаїр Вірайя"рве з місця на всі 120. Кіно
починається з кривавої різанини, не вповільнившись на повороті, кидає нас в
екшн, за яким одразу слідує масове гоп-траляля, потім закручується
кримінальний сюжет, який закидає героїв та нас до Куала-Лумпура, столиці
Малайзії (на диво красиве місто!), потім ще кілька мордобоїв, які різко
змінюються комедійними сценами, і перший акт закінчується грандіозною
бійкою на тлі знаменитих Печер Бату та масового фестивалю. Розповісти вам
хоч крихту того, що буде в другому акті, буде величезним спойлером. Просто
натякнемо, що там є величезний флешбек, який розкриває другий сюжет і надає
характерові головного героя додаткової глибини.
Що ж воно за герой? Вальтаїр Вірайя, парубок моторний і хлопець хоч куди
козак, є "некоронованим королем Індійського океану". Про людське око він
рибалка, а насправді - лицар вільної торгівлі без кордонів та митниць,
себто контрабандист. Але він контрабандист із принципами: наприклад, він
ніколи не має справи з наркотиками й люто ненавидить наркоторговців.
Момент характеристики ми вам навіть заспойлеримо. Якщо вам не захочеться це
побачити на власні очі, то взагалі не треба гаяти час на це кіно. Так от,
уявіть собі лютезний шторм в Індійському океані. Пірати захопили катер
берегової охорони і взяли в заручники прикордонників. Керівник берегової
охорони по радіо погрожує піратам, що проти них застосують силу. "Яку силу?
- глузливо питає ватажок піратів. - Військово-морську силу? Поліцейську
силу? Повітряну силу?" - "МЕГА-СИЛУ!!!" - капслоком кричить керівник
берегової охорони з інтонацією, яка гарантує вам вибух здорового сміху. І
тут нам показують цю мега-силу: шаланду без усякої кефалі, якою чвалає
серед хвиль наш герой Вальтаїр Вірайя. Котрий збирається наваляти піратам
винятково за допомогою двох кулаків, бо якщо він візьме зброю, то вже буде
надто імбово.
А, так, ми забули згадати, що цей фільм - теж комедія. Маємо попередити, що
гумор у толлівудських фільмах зазвичай дуже простецький. Якщо Боллівуд
іронізує над собою тонко, Толлівуд робить це з тим самим розмахом, що й усе
інше. Головний прийом комізму в Толлівуді - це довести пафос до абсурду, і
тиснути далі до тих пір, поки абсурд не стане знову щирим пафосом. Вони це
вміють.
І ще хочеться, щоб ви звернули увагу на виконавця головної ролі Конідела
Шивансанкара Варапрасада, відомого під псевдонімом Чіранджеві, тому що
камон, навіть у індійців виникають проблеми з тим, щоб вимовити його
справжнє ім'я. На вигляд нашому Вальтаїрові сорок, які схиляються до
п'ятдесяти. У реальності Чіранджеві ШІСТДЕСЯТ СІМ. І трюки він при тому
виконує сам. І танцює теж сам. Але це ще не все: з 2012 по 2018 роки він
був депутатом індійського парламенту, обіймав пост міністра культури й
туризму, а до того був членом Законодавчої Асамблеї штату Андра-Прадеш. І
після всього цього чувак просто повернувся до кіно і правдоподібно навалює
поганцям у кадрі. Тобто це такий от індійський Шварценеггер. До речі, Рам
Чаран, один із двох провідних акторів "RRR", - його син.
Третій фільм, який ми пропонуємо вам подивитися, прийшов із кіноіндустрії
штату Карнатака, де знімають фільми мовою каннада. Називаються ці студії
Сандалвудом. Можливо, тому, що всі там носять сандалі. Це четверта за
потужністю кіноіндустрія Індії, а фільм "Кантара" ("Kantara"), про який
зараз, зайняв у 2022 році четверте місце за сумою зборів у національному
прокаті, поступившись місцем лише вищезгаданому "RRR", ще одному
канадському суперхітові "K. G. F - 2"та "Аватар - 2: Шлях води".
Тут потрібно одразу зазначити, що "Кантара"дуже відрізняється від
попередніх двох фільмів. По-перше, фільми мовою каннада зазвичай значно
похмуріші за фільми Боллівуду та Толлівуду. Тут усе реалістичніше, теми
зазвичай серйозніші. Тому, наприклад, у Сандалвуді дуже популярні
кримінальні драми та фільми про гангстерів. По-друге, "Вальтаїр Вірайя"та
"Герой бойовиків" - це масове розважальне кіно, а "Кантара" - таки більш
серйозний художній фільм. Пісні тут органічно вплетені в загальний сюжет, і
вони ніколи не переходять у цілий танцювальний номер. Герої складніші та
неоднозначніші. Не одразу навіть розумієш, де тут злодії, а де - герої. Ну,
і це повільніший фільм. Тут немає купи сцен, де головний герой б'є морди
водночас півсотні чоловіків.
Точніше, бійки тут, звичайно, є. Адже це таки суміш бойовика та трилера. І
так, головний герой стрічки, Шива, зазвичай перемагає в боях із купою
супротивників. Але в фільмах телугу таких героїв, як він, показують такими
аж напівбогами, що з легкістю знищують армії ворогів. Тим часом як бійки в
"Кантарі"більше схожі на сутички злих пияків. Вони значно брутальніші,
значно менш пафосні та зазвичай закінчуються доволі погано майже для всіх.
Сюжет тут доволі цікавий. Дія відбувається у глухому сільському регіоні
Індії, де селяни живуть нібито під захистом божества Панджурлі Деві (один з
аватарів Варахі, який і собі є третім аватаром бога Вішну). За традицією,
серед селян є одна людина, яка присвячує себе ролі шамана Бута Кола, у
якого вселяється Панджурлі, щоб розмовляти з людьми. Вважається, що ці
землі належать сільській спільноті згідно з угодою, яку уклали колись
Панджурлі та місцевий раджа. У 70-х роках нащадок раджі намагався загарбати
цю землю. Панджурлі вустами шамана пообіцяв йому, що той помре, блюючи
кров'ю, якщо спробує відібрати в божества землю. У відповідь на це
землевласник ставить під сумнів той факт, що через шамана з ним розмовляє
саме Панджурлі. Панджурлі на це каже, що шаман зараз побіжить до лісу і
зникне без сліду, щоб довести свою правоту. Так і трапляється. Шаман
справді біжить до лісу та зникає, а землевласник помирає кількома місяцями
пізніше, блюючи кров'ю на сходах будівлі суду, де він збирався відстоювати
своє право на землю.
Через 20 років, уже в 90-х, на цих землях починається новий конфлікт. Туди
приїжджає лісовий інспектор Муралі з ціллю перетворити ці землі на лісовий
заповідник. На перешкоді йому стає місцевий атлет Шива, фаворит публіки,
відомий своїми перегонами на волах, а також син зниклого в 70-х шамана. Він
начебто мав наслідувати татка, і взагалі він містично обдарований хлопець,
але він був травмований зникненням батька, і тому не хоче мати з Панджурлі
нічого спільного. Ритуал Бута Кола відправляє його молодший брат, але цей
хлопець, хоч і смиренно служить богові, ніколи не впадав у божественний
екстаз.
Так розвивається сюжет, який масовий глядач не звик бачити. Більшість із
нас, мабуть, очікуватиме історію про хороших відчайдушних селян, що
борються за свою землю проти бездушних злих поліцейських. Але відбувається
прямо протилежне. Саме Муралі тут перебуває, щоб захищати тварин та
довкілля. А от селяни показані дурнуватими та обмеженими. Вони полюють на
тварин та рубають дерева заради своєї втіхи й вигоди. Вони не розуміють,
навіщо їм той лісовий заповідник і чого це вони заради нього мають
змінювати свій стиль життя. Для них це ніяке не браконьєрство, а священне
право, дароване самим божеством. Якщо вам мораль фільму "Аватар"здавалася
занадто наївною, то вітаємо вас: "Кантара" - це такий "анти-Аватар", про
який ви мріяли.
Ну, насправді ні, не зовсім. Уся ситуація в "Кантарі"зовсім не така чорно-
біла. Тут дуже важко зрозуміти, хто насправді має рацію. Бо поліцейські теж
вдаються до жорстоких вчинків, щоб приборкати місцевих селян. Звичайно,
багато селян бачать ці дії поліцейських як лише ще одну спробу когось при
владі відібрати в них землю. До того ж Шива починає бачити видіння від
Панджурлі, отже, у нього буде якась дуже важлива роль у цьому конфлікті.
Головним чином цей фільм показує реальні проблеми, з якими стикається
сучасна Індія. В Індії й досі є багато низькорозвинених регіонів, де до
людей ще не дістались індустріалізація та урбанізація. Що, з одного боку,
має багато негативних наслідків: ці регіони дуже бідні, у них дуже низький
рівень освіченості населення, низькі стандарти життя. З другого боку,
індустріалізація теж несе за собою багато проблем, як, наприклад, спад у
рівні народжуваності. В Індії також дуже важко створити сучасну
інфраструктуру, бо в усіх цих регіонах живуть дуже різні люди зі своїми
унікальними мовами, звичаями, релігіями тощо. З усіма ними дуже важко
узгодити будь-яке будування нових залізниць або автотрас. Саме про цей
конфлікт традицій та сучасності нам і розповідають у "Кантарі". Ну, і ще
додали містичного елемента, щоб краще відобразити ту величезну силу, яку
мають в індійському суспільстві релігія та історія.
Режисер стрічки Рішаб Шетті (який, до речі, ще й сценарист фільму, а також
виконавець головної ролі Шиви) каже, що в основу сюжету лягли його власні
спогади про такі конфлікти в його рідному містечку Кераді, у штаті
Карнатака.
Треба попередити, що, порівняно з попередніми двома фільмами, цей значно
повільніший та менш динамічний. Якщо "Герой бойовиків"спершу бере розгін,
а потім несеться, а "Вірайя"одразу несеться, то "Кантара"доооовго
розгортає головний конфлікт, але останні півгодини як починає нестися!
Хочете більш розважального фільму мовою каннада - краще зверніть увагу на
той самий"K. G. F" (якого на Нетфліксі немає, та всі і так знають, де і що
знайти).
Але також треба зазначити, що "Кантара" - дуже красивий фільм. Він добре
знятий, показує природу Індії в усій її буйній розкоші. Нічні сцени з
використанням смолоскипів вийшли особливо вражаючими. Ну, і ще треба
згадати, що це трохи фільм жахів. Не те щоб він був дуже страшним, але весь
цей момент, коли тілом шамана починає керувати Панджурлі, точніше його
гнівна іпостась Ґуліґа, показаний доволі моторошно.
Отакі три дуже різні фільми ви зараз можете подивитися на Нетфліксі. Якщо
вам сподобається, то ви можете сміливо поринати у світ індійського кіно та
дивитись інші пропозиції від Нетфлікса, індійського кіно там багато.
© ElVisti IC 1997-2023 || О проекте