Журнал «Український тиждень»

8 Серпня 2023, 17:15

Українцям не дай води напитися, як дай зчинити скандал, який у місцевих реаліях звуть ніжним і таким актуальним словом - срач. Останнім часом усім не дають спокою українські книгарні. Спочатку маркетолог та інвестор Андрій Федорів на фейсбуці кинув репліку: "Українці читають мало. Книжки не купують. Тому майже немає класних книжкових. Або немає класних книжкових, тому купувати книжки не зручно, не цікаво й не модно?". Цікаво, що все це він сказав Дмитрові Феліксову, який невдовзі відкриває двоповерхову книгарню Readeat неподалік станції метро "Олімпійська"в Києві. Зрозуміло, що репліка була на підтримку ініціативи Феліксова як заклик, щоб модних книгарень ставало дедалі більше. Однак категоричність фрази образила всіх.

Потім на тому самому фейсбуці (який давно треба перейменувати на "національний генератор срачів") Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги (УІК), "зненацька"з'ясувала, що їх таки 330. До цього УІК на основі аналізу відкритих даних нарахував їх в Україні 130 (хоча в їхніх розрахунках зринало також число 160). Пані Коваль підказав "реальну"кількість книгарень директор видавництва "Фоліо"Олександр Красовицький, і вона одразу ж попросила всіх охочих фейсбучан допомогти їй зібрати та оновити адресну базу (на 8 серпня вже зібрали перелік із майже 250 книгарень). Погодьтесь, специфічний спосіб збирати інформацію, та й середовище для експертів теж своєрідне. Дивно, звісно, що навіть профільний інститут не знає, скільки в нас книгарень. Відомо, що до війни їх було приблизно 200, але нині, як зауважив Красовицький, член правління Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, "не всі люблять називати статистику". Це, зрештою, все, що ви маєте знати про українську книжкову галузь.

Красовицький в окремому дописі в тій самій соцмережі пояснив, що озвучена кількість "базується на досвіді продажу книжок "Фоліо"", але він не хотів би підставляти колег, які воліють лишатися в тіні. Найчастіше наш ринок порівнюють із сусіднім польським (хоча передумови й нинішня ситуація в нас і в них кардинально різняться). Якщо підрахунки Олександра Красовицького точні, то, за словами Олександри Коваль, "ми відстаємо від Польщі не в 15 разів, а в 6". Тож дійсно не все так безвідрадно?

УІК наводить офіційні дані податкової, що сума реалізації в книгарнях 2022 року становила 57 млн євро, але якщо книжкових магазинів у нас утричі більше, то, отже, реальна сума теж має бути значно більшою? Утім, якщо мережеві книгарні простіше проконтролювати, то незалежні мають багато варіантів, як ухилитися від офіційного ока.

Маємо парадокс: УІКу треба знати реальну кількість наших книгарень, щоб закласти в бюджет суму, потрібну на державні субсидії цим книгарням. Останні ж воліють переважно (скористаюся тут неекономічним терміном) ховатися від держави, щоб не втратити більше, ніж те, що вони потенційно могли б отримати від уряду. Ще й законодавчі вимоги до тих, хто міг би претендувати на субсидію, такі, що не кожен їм відповідає. Саме тому Красовицький "не вважає за потрібне рахувати [книгарні] на публіці і називати всіх власників".

Нині в українській книжковій індустрії маємо ті самі проблеми, які постали перед нею 1991 року: піратство, коли ще й деякі пірати свято переконані, що вони є шляхетними робінами гудами, які забирають знання в багатих і несуть бідним; закони, які не працюють або працюють вибірково; проблеми самого підходу до того, як і чим наповнювати нашу бібліотечну систему.

У коментарі до допису пані Коваль на фейсбуці (де б ще могли зустрітися всі ці поважні особи?) прийшов колишній міністр культури, молоді та спорту України (2019-2020) Володимир Бородянський і вкотре застеріг від "сліпої віри в те, що закупівля [книжок за бюджетний кошт] у бібліотеки є ефективною", адже "заливати ресурс без розуміння ефекту - м'яко кажучи, неправильно"і потрібні "достовірні дані на [прикладі] двох-трьох десятків різних бібліотек".

Як з усіма цими проблемами наша книжкова галузь досі на плаву, як відкривають нові книгарні й купують права на світові бестселери та культову класику? Як і завжди в Україні, усе завдяки не уряду, а людям, бо ж читачі й читачки - найкращі представники людства (якщо ви із цим не згодні, то просто почніть читати книжки - і так приєднаєтеся до найкращих).

Нещодавно бурхливо обговорювали, що на "Книжковому Арсеналі""не знайшлося місця для видавців", а заробляти дозволили тільки обраним - чотирьом невеличким столичним книгарням ("Сенс", "Закапелок", "Сяйво книги"та "Книжковий Лев"), а також Довженко-центру. Крім безпекових причин, це пояснювали ще й тим, що треба підтримувати маленькі книгарні. Власне, їм треба допомагати бодай тому, щоб невігласи не писали: "У нас немає класних книжкових". Частина книгарень після початку війни справді закрилася, та й до 2022 року таке ставалося, особливо не в обласних центрах, де цей бізнес вести значно складніше, ніж у великих містах. Однак останнім часом відкривають дедалі більше невеличких і стильних книгарень, які мають свою віддану аудиторію. До них приходять не тільки тому, що це затишні куточки з кавою і тістечками, а заради середовища, адже саме маленькі натхненні спільноти ентузіастів постійно рятують нашу культуру, яка вже звично існує не завдяки українським політикам і законотворцям, а всупереч їм. Саме через цю давню звичку перебувати поза радаром урядового нагляду такі книгарні й видаються невидимими. Це така собі мімікрія маленького задля виживання серед дебелих, але підсліпуватих хижаків, адже навіть найвідчайдушніші мрійники вже не сподіваються на швидку й позитивну зміну культурного клімату в Україні. Він, звісно, колись буде якнайкращий, а поки що спрацьовують предковічні інстинкти адаптації в оточенні, несприятливому для розвитку культури.

Звідси й розквіт книжкових і дискусійних клубів - така собі відповідь меншості на безпорадність більшості й байдужість народних обранців. Українська самоорганізація - це наш еволюційний плюс і мінус. Завдяки їй ми завжди впевнені в підтримці близьких (рідна горизонталь), але в усі часи ставимося з недовірою до керівників (владна вертикаль). Тож, хоч би що там бовкнув той бізнесмен, далекий від розуміння української культури, це таки має згуртувати спільноти, які творять наш культурний простір. Хай це поки що згуртування за принципом спільної ненависті, але й воно працює за браком іншого. І маленька українська книгарня буде символом української незламності та переконання в тому, що культура потрібна, хоч, може, і не йдеться про мільйони її споживачів. А тому таких книжкових магазинів неухильно більшатиме, попри все й насамперед задля тих, кому це насправді потрібно.

Автор:Максим Нестелєєв

Тиждень.ua

8 Серпня 2023, 16:03

Фото: Роман Малко

Технологія збиття російських гелікоптерів доволі проста. Звісно, є нюанси, проте головне дотримуватися певного алгоритму й мати добре око. Усе так, якщо йдеться про тренажер, де я з першого разу поцілив аж у три ворожі птеродактилі й лише раз промазав.

Звісно, теоретично все набагато простіше, ніж у реальності. Бо коли на тебе із шаленою швидкістю і гулом, від якого підкошуються ноги й дибом стає волосся, летить ворожий МіГ, то добре прицілитися та вчасно вистрілити не так просто.

Потрібні не лише відпрацьовані до автоматизму рухи, а й сталеві нерви. І, мабуть, саме в цьому головний секрет успіху мисливців за ворожими залізяками. Тож, коли чуєте, що хтось із переносного ракетного комплексу "Ігла"поцілив у якусь ракету або гелікоптер, скидайте капелюх: це справжні профі.

Щоб стати професійним убивцею ворожих ракет та іншого брухту, потрібні бажання й хороші інструктори. Із другим часто виникають проблеми. Можна пройти кількамісячну планову підготовку на старому армійському полігоні й нічого не навчитися, а можна вже через три дні інтенсивного вишколу взяти до рук потрібний інструмент і збити ракету.

Інструктори Навчального центру УДА в Дніпрі запевняють, що якраз стільки часу потрібно, щоб людина засвоїла основні премудрості полювання. Кажуть, що після трьох днів теорії та практичних занять на симуляторі їхні випускники здатні поцілити щонайменше в п'ять із дев'яти рухомих реальних цілей. Хоча переважно результат набагато кращий і доходить до ста відсотків. Тобто людина приходить у центр із нульовими знаннями та вміннями, а за кілька днів покидає його з доволі непоганими й корисними навичками.

Навчальний центр у Дніпрі - структура унікальна. І не тільки тому, що створена зусиллями волонтерів та існує на пожертви добродіїв, яким не все одно, чим закінчиться ця війна. Центр створювали для добровольців ще в перші дні війни, але сьогодні його основний контингент учнів, які проходять тут навчання чи допідготовку, - це вояки різних силових структур ЗСУ, ГУР, Нацполіції, ДСНС, які вже добряче понюхали пороху й самі можуть багато чого навчити. Щоб потрапити сюди, вони готові записуватися заздалегідь, на багато тижнів наперед. Центр уже підготував понад тисячу фахівців з різних ділянок. Випускники задоволені результатами, працює циганська пошта, а черга охочих навчитися чи вдосконалити свої вміння лише зростає.

Центр готує не лише мисливців за ракетами чи літаками, а й охочих палити ворожі танки, артилеристів (міномети різних калібрів і гранатомети), операторів дронів, спеціалістів РЕР і РЕБ, штурмовиків і парамедиків. Бійці проходять навчання тільки в інструкторів УДА, які мають бойовий досвід. Але основною особливістю центру є все ж таки його навчальний ПЗРК "Ігла". Коли вперше береш у руки "Іглу" (витвір інженерної думки, здатний убивати великих залізних птахів), відчуваєш усю міць і вагу військово-промислового комплексу. І в цей момент головне не втратити рівновагу та встояти на ногах. Тренажер складається із самої "Ігли", окулярів віртуальної реальності, чотирьох моніторів оператора й великого телевізора, щоб учні бачили, що відбувається, як наводити на ракету чи літак, помилки колег тощо.

"У нас є різні симуляції з різними швидкостями, - каже один із тренерів з позивним Рус. - Ми спробували реалізувати в симуляціях найімовірніші траєкторії підльоту, різні цілі, тому загалом учні отримують весь спектр розуміння, як стріляти із цього комплексу. Окрім практичних стрільб на тренажері, є теоретичне навчання з траєкторій, поведінки цілі, тактики ведення тощо".

Рус демонструє обладнання центру

Інструктор запевняє, що нині в них найсучасніша версія тренажера. Раніше випускали примітивніші. Тренажер у Дніпрі, на якому проводять навчання, суттєво доопрацьований проти базової версії. "Ми завантажили додатково ще більш реальні швидкості. Сьогодні на цьому комп'ютері стріляємо по Х-101, Х- 55; по тому, що реально збивається, щоб хлопці могли нормально працювати. Багато симуляцій взято з дійсних траєкторій, з реальних бойових дій. От у бійців була певна ситуація, і ми цю ситуацію заводимо в програму та пробуємо опрацювати".

Відколи в центрі з'явився симулятор (у листопаді 2022 року), за програмою операторів ПЗРК "Ігла"вже підготували не менше як три сотні мисливців. Групи невеличкі, переважно із шести осіб, щоб навчання відбувалось ефективніше. "Буває трохи більше, - каже Рус, - чи трохи менше, але переважно ми намагаємося, щоб було шість". З однієї простої причини: за годину всі встигають перестріляти. Коли група велика, то всі сидять і дрімають, а так на кожного - 10-15 хвилин упродовж години, і це не так марудно. Ще плюс телевізор дивляться, на який виводиться програма: "Це також стимул. Коли твої товариші сидять і сміються, що ти не влучаєш у ціль, тобі вже доводиться якось зібратися".

Після закінчення навчання випускнику, якщо все успішно, видають сертифікат, що він уміє користуватися ПЗРК "Ігла"та "Стінгер". Але насправді його вміння набагато універсальніші, кажуть інструктори. "Більшість іглоподібних ПЗРК зроблено на одній базі, - пояснює Рус, - що польські "Перун"чи "Грім", що "Ігла-С", що рашівська "Верба" - це, по суті, та сама "Ігла". Тобто принципи наведення й користування однакові. Як і тактика, як правильно стріляти, куди втікати тощо. Це, до речі, дуже важливо. Головне, щоб вони живі залишились. Тому ми, окрім усього, розказуємо також про інші ПЗРК, показуємо відео, щоб учні мали уявлення про них, бо зараз у війська приходять чимало різних модифікацій".

Рус - у минулому доброволець. Захищав країну ще з 2014-го. Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову подався на війну, але його не взяли через проблеми із серцем. Тому пішов інструктором зі стрільби в навчальний центр. "Потім почав гранатомети вести, - каже, - освоїли артилерію, ПЗРК, ПТКР". Щоб досконало освоїти ПЗРК, їздили в Запоріжжя до пепеовців. "Хлопці там досвідчені, багато збивають. Вони з початку війни працюють на цьому напрямку. Це реальна ППО". Плюс - обмін знаннями: до центру на навчання приїжджають офіцерські групи, багато з них зі своїм бойовим досвідом.

"Всюди треба розуміти свою специфіку, - пояснює колега Руса з позивним Палач, - наскільки ракета точна, балістику тощо. Ракета наводиться, у неї є оптична головка самонаведення, але водночас треба ще розуміти характеристики ракети, що на певних дистанціях є зони поза ураженням, кут підльоту. Це все треба враховувати. Бо коли бездумно, то переважно це буде просто кудись… Уже маю в телефоні цілу колекцію дебільних фотографій - хто, що і як робить. Прилаштовують, скажімо, якийсь там тепловізор скотчем до ПЗРК і хочуть, щоб уночі кудись там поцілили. А коли людина не поцілить, вони її карають, змушують писати пояснювальні…"

До речі, збивати "Іглою"іранський "Шахед"малоефективно через її конструктивні особливості. Рус каже, що точність "Ігли" - плюс-мінус метр. Ракета прилітає в коло діаметром два метри, а розмір "Шахеда"в поперечнику - метр сорок. Тому ймовірність промазати доволі висока.

Крім того, логіка наведення "Ігли"теж не сприяє такому призначенню. Ракета наводиться не на теплову пляму, а на кілька метрів перед нею. Це потрібно, щоб влучити літаку в корпус, двигун тощо. Також ракета після пострілу переважно губить слабку теплову ціль. Під час наближення вона може її знову захопити, але не обов'язково. Тож ефективність стрільби по малотеплових і малорозмірних цілях в "Ігли"дуже низька. Куди ефективніші зенітні установки та кулемети. Для "Ігли"є достатньо великих "пташок".

Палач і Рус

У сусідній кімнаті з ПЗРК "Ігла"розміщено клас протитанкових засобів. Також є три тренажери, зокрема й ПТКР, але дещо простіші. У планах отримати тренажери "Джавелін"та СПГ. А поки їх немає, учнів вчать на реальних зразках зброї. До речі, боєкомплект на практичні заняття учні привозять власний. "Ми ж добровольці, - каже Рус, - нам держава не постачає нічого. Тому вони їдуть зі своєю зброєю та своїм БК, а ми вже їх веземо на полігон".

Автор:Роман Малко

Тиждень.ua

8 Серпня 2023, 12:45

Пропонуємо вашій увазі розповідь історика Ігоря Стамбола із циклу "Будівничі", присвячену Христині Алчевській (1841 - 1920) - одній з перший українських освітянок, організаторці шкіл, меценатці і громадській діячці.

У розповіді йдеться про таке: Як вплинула родина Алчевських на розвиток української справи?
Внесок Христини Алчевської у педагогіку.
Особливості роботи шкіл, відкритих Христиною Алчевською.
Де було відкрито перший пам'ятник Т.Шевченку?
Христина Алчевська як теоретик і практик української бібліотечної справи. Співпраця з родиною Грінченків.
Як педагогічні інновації Христини Алчевської було відзначено на за кордоном?

Автор:Skovoroda auditorium

Тиждень.ua