Журнал «Український тиждень»


5 травня

Ганна Цьомик

Фото: Діана Руда

Умови в різних районах східного мільйонника стали дуже різними, а старі суперечки відійшли далеко на другий план

21 січня нещодавно обраний міський голова Харкова Ігор Терехов у коментарі кореспонденту Суспільного сказав, що "не буде ніякої війни". За місяць, в ніч на 24 лютого, небо над Україною було чистим від літаків. Харківський аеропорт затримував рейси, і це здавалося дивним. Ранок Харків, як майже всі українські обласні центри, зустрів вибухами від роботи протиповітряної оборони. Почалася та "Велика війна", про яку багато говорили та до якої не менше готувалися.

Разом з усією країною, готувався і Харків, попри те, що більшість людей, як і мер, не вірили, що повномасштабна війна таки може бути. Не вірили, як через переконання, які передавали з покоління в покоління, починаючи від свідків оголошення міста тією самою "першою столицею України" (Харків був столицею УРСР з 1919 по 1934 роки - Ред.), так і в силу міркувань адекватності: "Путін не настільки дурний, щоб піти на ескалацію конфлікту після восьми років". Але правими виявилися ті громадяни, які перед війною активно закуповували пісок та мішки.

Після першої хвилі нерозуміння ситуації, влада - як центральна, так і місцева - напрочуд швидко адаптувалися до нових умов. Щоправда, у місцевої влади не було багато вибору, окрім як прийняти нові правила підпорядкування у зв'язку з воєнним станом та спільно працювати на перемогу. Попри скепсис містян, що новий мер може піти на співпрацю з окупантами, війна змінила риторику Терехова. Можна звісно сказати, що це був його єдиний шанс утримати владу, адже активних вуличних боїв у Харкові не було і "здавати"місто не було кому. Проте після обстрілів росіянами викоханих передвиборчою програмою мера парків та центру міста, після перешкоджання роботі фонтанів та висаджуванню нових клумб, після наведення безладу в чистому й охайному Харкові, окупанти перейшли межу особисто для мера, бо артилерією та ракетами знищували візитівки його політичного іміджу. Немає жодних підтверджень чи спростувань щирості політиків, проте перехід до особистісної площини сприйняття війни відбувається у всіх.

Обстріляний росіянами центр Харкова, 14 березня. Тут і далі автор всіх фото Діана Руда

Варто пояснити, що Терехов і його попередник та начальник Геннадій Кернес, який помер від ускладнень COVID-19 у 2020-му, побудували імідж головних майстрів міського благоустрою в країні. Харків роками мав репутацію найбільш охайного мегаполіса держави, що додавало міській владі популярності скрізь, незважаючи на підозри в її проросійськості. На цьому ж ґрунті відбувалася й політична боротьба: владу критикували через дивні кроки, як-от заборону ходити і лежати на газонах у парках, підозріло дорогі бюджетні закупівлі або візуальні рішення: наприклад, в одному з парків збудували дорогий фонтан, з 13 фігурами мавп, які рухаються і співають.

Зараз щовечора мер випускає звернення до містян, в якому неодмінно говорить слова вдячності ЗСУ, ТРО, ДСНС та комунальникам, а закінчує звернення фразами "Ми разом. Ми харків'яни". Війна спрощує політичний креатив і дає можливість не дуже напружуватися у підготовці наступної виборчої кампанії. Навіть те, що він це говорить російською мовою, не відштовхує в теперішніх умовах, але може додавати нерозуміння в не дуже стрункі ряди російського населення: мер Харкова говорить російською мовою і до нього не приходить міфічний мовний патруль, яким раніше залякували. Після закінчення війни у Харкові не залишиться жодного топонімічного об'єкту, що пов'язаний із державою-загарбником, як пообіцяв міський голова. Також будуть розірвані всі зв'язки із російськими "містами-побратимами" (Бєлгород, Нижній Новгород, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Москва). Терехов навіть питання зносу погруддя радянському маршалу Георгію Жукову залишив на "після перемоги"і не став публічно відстоювати свою, як здавалося раніше, принципову позицію зберегти пам'ятник. Влада стала дуже чітко відображати та артикулювати настрої людей.

Обстріляний росіянами Московський район міста, 21 березня

Якщо на одязі людей є скотч певного кольору (звісно, не червоний, який є знаком ідентифікації російських сил) чи світловідбиваючий жилет, то вони проходять без черг абсолютно усюди, їм роблять знижки чи надають послуги безкоштовно на знак вдячності. У людей, які залишилися в місті попри обстріли, є кілька десятків ключів від різних помешкань своїх рідних, друзів, знайомих і незнайомих, щоб провідати житло, полити квіти чи погодувати тварин. Навіть локальні ворожі політичні табори тимчасово примирилися: з екопарку, який належить Олександру Фельдману (мав конфлікти із владою міста з приводу дороги, яка має пролягати через його ринок "Барабашово") вивезли білого тигра до муніципального зоопарку.

Все це посилює враження, що абсолютно кожен працює як клітина живого соціального організму. Військові дії та закони воєнного часу дали людям пробник соціальної утопії, коли всі працюють на спільну мету - вижити, дати відсіч і перемогти загарбника.

Як і в довоєнні часи в різних районах міста люди живуть по-різному. Контраст між вуличними вогнищами, на яких вариться бульйон, в районі Північної Салтівки та чергою до відкритої кав'ярні в центрі міста - доволі помітний. Заклики влади евакуюватися з небезпечних районів, як-от Північна Салтівка чи П'ятихатки, які постійно обстрілюють росіяни, сприйняли не всі мешканці. Тому робота у волонтерів, які розвозять ліки, продукти до небезпечних районів, нікуди не зникає.

Обстріляна росіянами Північна Салтівка, 24 квітня

18 квітня у Департаменті культури і туризму обладмністрації надали статистику, згідно з якою від початку повномасштабного вторгнення російські окупанти зруйнували або пошкодили вісім пам'яток культурної спадщини та 80 пам'ятників архітектури на території Харківської області. У переліку - Меморіальний комплекс "Дробицький яр", де у 1941-1942 роках нацисти розстрілювали цивільне населення, та Меморіал жертв тоталітаризму, де у 1940-му НКВС розстріляли 3809 польських офіцерів і 500 мирних польських громадян. З 8 тисяч багатоповерхівок у Харкові російські обстріли зруйнували майже 2 тисячі, себто 25%, сказав 19 квітня в національному телеефірі мер міста. Допомогу у відновленні Харкова вже запропонувало бюро британського архітектора і дизайнера, лауреата Імператорської та Прітцкерівської премій Нормана Роберта Фостера.

До речі, у місті вистачає суперечок про архітектуру та її відновлення. Наприклад, сперечаються, чи варто відновлювати зруйновану ракетним обстрілом 1 березня будівлю Харківської обласної державної адміністрації в оригінальному стилі "сталінського ампіру", чи варто позбутися радянсько- імперської спадщини й тут та звести будівлю в сучасному стилі.

Попри постійні обстріли, без яких не обходиться жодна доба, місто продовжує чіплятися і боротися за життя. На заклик влади почали відкриватися кав'ярні й магазини, пробує працювати доставка піци і салони краси, комунальники прибирають скло з вибитих вікон за лічені хвилини і висаджують квіти на клумбах. У харків'ян існує феномен локального патріотизму. Такий феномен існує в багатьох населених пунктах, але у Харкові, який завжди був торгово- освітнім центром, це явище підсилюється важкою історичною спадщиною. Іншими словами, ми стаємо скажено люті тоді, коли нам не дають спокійно вчитися, торгувати, працювати і передавати ці соціальні традиції наступним поколінням.

Попри російські обстріли, комунальники висаджують квіти вздовж дороги, центр міста, 26 квітня

Харківський художник Patrick Cassanelli створив малюнок із символом Харкова - Держпромом. На малюнку зображений сам Держпром із написом "Харків - залізобетон". Будівля вважається першим європейським хмарочосом, побудованим з монолітного залізобетону ще на початку минулого століття. Нині місто з усіма його жителями дійсно нагадує глибу монолітного залізобетону. Єдність стала головною зброєю проти росіян, нашої важкою артилерією, допоки чекаємо поставок з Європи та США. Якщо для загарбників ніщо не святе, то для харків'ян стало святим усе - газони, по яких не можна ходити, зайняті московським патріархатом храми, дуже дорогі лавки та навіть фонтан із жахаючими мавпами.

Тиждень.ua


5 травня

Сінченко Дмитро

Тиждень вирішив опублікувати кілька історій громадян інших країн, які воюють в українських добровольчих формуваннях (частина третя)

Війна, яку розпочала Росія в Україні - це аж ніяк не локальний конфлікт. Тут без перебільшення вирішується доля світу. Тож не дивно, що ця війна приваблює громадян різних держав, які приїжджають воювати на боці добра за власними переконаннями. У 1-му окремому батальйоні Української Добровольчої Армії служать громадяни Франції, Польщі та Росії. Герой цієї розмови - позивний "Хоттабич", росіянин.

Що вас спонукало воювати на боці України?

Я завжди відчував огиду до людей, які беруть не своє, те що їм не належить. Це неприйнятно. Тому, для мене людина, яка бере чуже - ворог. Вони кажуть: "Ми вам замість території, яка раніше належала Україні, подарували Крим". Але якщо ви його подарували, то тепер він вам - росіянам - не належить. То якого забирати - це ж подарунок! У Росії нема нічого людського, нічого святого. І так на кожному кроці, відняти і поділити, якась ментівська держава. Всі бідні, туалети на вулиці, заїдеш 30 км за МКАД, а там все валиться, але всі всім задоволені. Це ж жах. Зате поруч з Москвою, от їхнє щастя.

Де ви служили?

Я служив у Петербурзі. Вірніше під. Є такий окремий полк зв'язку Лєнінградского військового округу. Організовується зв'язок авіації з наземними структурами. Я туди приїхав після того, як закінчив автошколу в Кропивницькому - як водій та механік установок компресійного тиску. А вже в частині в мене була спеціальність радіорелейного майстра. Я був начальником радіорелейної станції. Могли тижнями, місяцями стояти на якійсь точці. Поки молодий - романтика. А потім думаєш, навіщо воно все було?

Як ви опинились в Україні?

Вирішив змінити життя. Був одружений, почались проблеми і я пішов з родини.

Чому саме в Кропивницький?

В мене родина військових і тато постійно переїздив. І було так: куди тата пошлють, там і ми. Були в Усурійську, я там народився, потім в Німеччині, а потім у Кропивницькому. І там тато познайомився з моїм, як виявилось, майбутнім тестем. З майбутньою дружиною ми дружили, в школу одну ходили, я пішов в армію і там лишився. В мене є ще брат рідний, ми разом були в Афгані, але в різних частинах, випадково там зустрілись. Я довго служив, але потім лишив. Де тільки не працював: вікна склив, комерцією займався. І тоді познайомився з Анатолієм Собчаком і він дав мені можливість займатись заготівлею лісу в величезних масштабах. І шишки набивав, і вчився багато, налагоджував виробництво, митне законодавство вивчав. Мав напарника, який виявився ненадійним, тому довелось і з ним розійтись, і бізнес лишити. Я поїхав в Краснодарський край, там попрацював, займався охоронним бізнесом, якраз на олімпіаді в Сочі.

Після того заробив інфаркт - дали 2-гу групу інвалідності, мінімальна пенсія, проблеми в родині. Я зібрався і поїхав у Кропивницький. І в Україні зі здоров'ям я став відчувати себе набагато краще, бо тут я більше займаюсь собою, веду здорове життя. І тому в мене є бажання захищати Батьківщину. Бо Батьківщина - це там, де тобі комфортно, де родина, де ти вільний. Ну і я за справедливість. Мені неприємно, коли обманюють, коли лукавлять. Я не звик, коли з думкою іншого не рахуються, коли її затоптують. А у 90% росіян все саме так, як я не сприймаю. Вони не рахуються з іншими думками. Я так з багатьма розійшовся, з командиром колишнім, з братом. Бо їм там краще видно, що ми тут робимо і як у нас. У Росії нема людей, з якими можна вести діалог.

Читайте першу історію про французького легіонера за посиленням: Іноземці в УДА. Що спонукає їх стати на захист України

А також другу історію про польського добровольця: Іноземці в УДА. Що спонукає їх стати на захист України (частина друга)

А тут дивіться інтерв'ю з солдатом, який захищає Україну в лавах Інтернаціонального легіону: Іноземний легіонер з Франції: "Все, що відбувається тут - проблема не лише для майбутнього України, а й для всієї Європи та навіть Росії"

Тиждень.ua


5 травня

Інна Старовойтенко

Про головні заслуги видатного українського мецената і громадського діяча

В умовах воєнного сьогодення, коли українці, як і у попередні віки, відчайдушно боронять власну державність, зі зброєю в руках захищають її від російського варвара-агресора, питання національної пам'яті набуває особливої актуальності. Бо саме пам'ять є підмурівком, на якому нація формується, цементується та й власне живе. Історично склалось так, що у попередні століття Україна жила в умовах національного гніту, спочатку царської імперії, а потім комуністичного режиму з його міфами про дружбу й братерство російського та українського народів. Але імперська політика за будь-якого режиму мала одну мету: асимілювати українців, розчинити їх національно у просторі російської культури, цінностей, ментальності. Та попри все, українці завжди зберігали національну самобутність. Серед моря русифікації завжди залишалися острівці опору, котрі формувались навколо провідників, які усі свої таланти та можливості покладали на вівтар національної справи. Завдяки їм українці збереглись як нація, накопичили сили для боротьби за власну ідентичність, а потім і за державність на початку минулого століття.

До грона національних подвижників належить і Євген Чикаленко (1861-1929) - статечний власник зразкового господарства на Херсонщині, національний меценат, засновник української періодики Наддніпрянщини, письменник і публіцист. Свої статки, багатогранні таланти, і щоденне життя він віддав розбудові української нації, яка тоді перебувала в колоніальному становищі, у лещатах жорстких імперських заборон. Сьогодні, коли широка кампанія з перейменувань багатьох топонімічних об'єктів Києва у самому розпалі, хочемо ще раз нагадати усім причетним до цієї відповідальної справи про Чикаленка, його роль і місію в історії України.

Перший аргумент: Євген Чикаленко є ключовою постаттю українського націєтворення кінця ХІХ - початку ХХ століття. Сучасники називали його центральною фігурою національного життя, його організатором, координатором, натхненником і благодійником. А відомий бібліограф Дорошенко підсумовував значення Чикаленка у складних процесах їхньої доби так: "Коли б доля не дала нам Євгена Чикаленка, то невідомо, чи прокинулася б у 1917 році Україна від свого віковічного сну! Не дурно ж найбільші вороги з усіх ворогів наших - царські московські жандарі - узнавали всю вагу Чикаленка для нашої справи і всю небезпеку його чинности для своєї. "Коли б не було Євгена Чикаленка, Володимира Антоновича та Михайла Грушевського" - говорили вони, - "не булоб і жодного українського питання в Росії".

Другий аргумент: Саме у Києві Чикаленко реалізовував більшість своїх подвижницьких задумів. За словами Дорошенка, саме з переїздом до Києва Чикаленко "з головою впірнув в українське громадське життя, з того часу воно стало неподільною частиною його щоденного життя". У Києві він став активним учасником культурного осередку української інтелігенції - Старої Київської Громади, співзасновником перших політичних партій - Української радикальної та Української демократичної партій, Загальної Безпартійної Всеукраїнської організації, Товариства українських поступовців (ТУП). У Києві Чикаленко розпочинає і заходи з відродження історичних прав української мови, заборонених імперськими указами: домагається заснування відділу української белетристики у місячнику "Кіевская Старина" (друкованому органі київської Громади), який видавався російською мовою. Чикаленко запрошує до співпраці з часописом молодих українських письменників, з власної кишені заохочує їх пристойними гонорарами.
Матеріально підтримує і бере участь в заходах Громади із завершення багатолітньої праці над фундаментальним виданням - чотиритомним "Словарем української мови", що вийшов у Києві в 1907-1909 рр. за редакцією Бориса Грінченка.

Київська оселя Євгена Чикаленка, на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській, 56 (нині Саксаганськго), стала таким собі "українським культурно-політичним салоном", місцем регулярних зібрань представників українських громад ТУП з різних міст і містечок України. Вони виробляли стратегію українського національного руху, формували його основні завдання. Окрім громадсько- політичних заходів, у затишній гостьовій залі київського будинку Чикаленків проходили й літературні зібрання, щотижневі журфікси, на яких читались і обговорювались твори як молодих, так і відомих українських письменників: Коцюбинського, Васильченка, Винниченка, Саксаганського, Липи та інших.

Київський будинок Чикаленка був відомий чи не всій національно свідомій частині як Галичини, так і південної та східної України, Поділля, Слобожанщини та Сіверщини. У ньому зупинялись як українці, котрі тимчасово приїздили до Києва (наприклад, Франко, Грушевський), так і ті, які переїздили до Києва (часто на запрошення самого Чикаленка), аби реалізувати свої таланти у центрі культурно-політичного життя (подружжя Грінченків, Ніковський, Королів-Старий, Павловський та інші).

Третій аргумент: Саме у Києві Чикаленко взявся за створення української національної періодики її у надзвичайно складних умовах національного й цензурного гніту. Його ідея заснувати газету та її видання є прикладом національної жертовності, наполегливості та самовіддачі. Щоденна українська газета, яка спочатку називалась "Громадська думка" (1905-1906), а потім "Рада" (1906-1914), не лише видавалась переважно на кошти Чикаленка (його щорічні витрати становили 10-12 тисяч рублів), а й стала його основною життєвою справою, "болем і радістю". Видавець дбав про напрям, зміст, авторів, мову українського первістка. За словами сучасників, він фактично "стояв за спиною редакторів"газети: особисто листувався із співробітниками редакції, шукав талановитих авторів, формував редакційну політику, стежив за цікавим і цензурним змістом матеріалів, заохочував передплатників, брав на себе й удари критики, яка часто стосувалась правопису українського щоденника, полемічних матеріалів, конкретних дописувачів тощо.

Сучасники так характеризували ставлення Чикаленка до свого творіння: "Жив він дуже ощадно, на себе витрачав аж надто мало, але газета вимагала все нових і нових жертв, і наш "пан" (крутився на всі боки: то спродував частину землі, то закладав і позичав, але вперто видавав "Раду"далі; він уважав за великий національний сором для українців, якби одинокий щоденний орган перестав виходити. Було щось невимовно зворушливе в тому, як він беріг "Раду", дбав за її покращення, притягав нових талановитих співробітників. Це була мало кому помітна, тиха геройська боротьба за вдержання українського органу".

Чикаленко видавав українську щоденну газету майже 9 років, вклавши у нього близько 80 тисяч рублів. Перші роки видання "Ради"були складними, адже треба було набувати досвіду, формувати редакційний та авторський колективи, вивчати читацьку аудиторію, шукати передплатників. Більшість цих проблем Чикаленко вирішував самотужки і в 1908 року прийняв рішення видавати газету "до повного вичерпання своїх матеріальних і моральних сил". У листах до однодумців Чикаленко називав видання української газети справою національної честі, ознакою українського життя. Такі глибокі переконання спонукали його усіляко розвивати й підтримувати видання, яке відіграло провідну роль у збереженні української нації. Завдяки "Раді", було сформовано потужне покоління українських письменників і публіцистів, закладений фундамент національної журналістики. Газета наклала глибоку проекцію на подальше формування української нації, виховала покоління, яке взялось за державотворення у роки української революції 1917-1921 років.

Четвертий аргумент: Чикаленко є зразком національного благодійництва. Бо в сучасних йому умовах усі справи, які становили зміст українського національного руху, потребували матеріальної підтримки. Її не можна було отримати ні від держави, ні від громадських організацій, які перебували лише на етапі формування, і самі потребували фінансування. Тому усі українські заходи початку ХХ століття тримались виключно на благодійництві небайдужих українців. Серед них особливою щедрістю вирізнявся Чикаленко. Цю грань його діяльності Дорошенко передавав такими рядками: "Коли Антонович та Грушевський клали цеглини під фундаменти нашої національної свідомости, то Чикаленко злютовував до купи ті цеглини золотим цементом". Ще з молодих років на розлогих степових угіддях Херсонщини він вирощував зернові культури. Але кошти, виручені від продажу зерна, Є. Чикаленко спрямовував не на власне збагачення чи розкішне життя, а для розбудови національної справи. Йому належить відомий вислів: "Легко любити Україну до глибини душі, а спробуйте любити її до глибини кишені".

Благодійництво стало життєвим супутником Чикаленка. Ще з 1880-х років він допомагав українському театрові, який у ті роки був чи не єдиним проявом національного життя, потім усіляко відроджував українське друковане слово, вкладав кошти у книжково-журнальне й газетне видавництво, підтримував перші українські видавництва - "Вік", "Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі", "Українсько-руську видавничу спілку"у Львові, профінансував видання перших українських словників, упорядкованих Грінченком та Комаровим, видавав єдину українську газету. Чикаленко матеріально підтримував і талановитих українців: письменників, поетів, публіцистів, яких бажав зберегти в національній літературі або журналістиці. А коли на початку 1900-х років у Львові народилась ідея побудувати гуртожиток для студентів-українців, відомий "Академічний Дім", то Чикаленко переслав в Галичину 25 тисяч рублів, аби забезпечити житлом у першу чергу студентів із Наддніпрянщини, які б привозили додому галицькі ідеї та національний дух.

П'ятий аргумент: Чикаленко є яскравим прикладом і символом національного єднання. Як свідчать джерела та широкі комунікації Чикаленка з українським світом (політиками різних поглядів, людьми різних сфер діяльності, різних частин України), він дуже вболівав за єдність українців навколо спільних ідей, глибоко переживав громадські конфлікти, або розходження, які називав "братовбивчими", і завжди намагався примирити опонентів, демонструючи при цьому терпіння, толерантність і дипломатію. Сучасники називали Чикаленка українським соборником, який з однаковими почуттями підтримував як Наддніпрянщину, так і Галичину, у своєму приятельському просторі мав представників різних партійно-політичних поглядів, від правих до лівих. Визначальними критеріями для Чикаленка у спілкуванні та приятельських взаєминах були моральні принципи, національна позиція та спільна праця у руслі розбудови власної нації і держави.

Також Чикаленко мав дуже тверезий погляд на Росію, про що свідчать його публіцистичні праці та мемуари. Він завжди наголошував на імперській сутності тієї країни, а тому не вірив ні російським лібералам, ні консерваторам, ні революціонерам, ні емігрантам вже навіть у 1920-х роках. На їхні обіцянки, згоди, громадські позиції він завжди дивився дуже скептично. Також Чикаленко сторонився будь-яких шляхів спільної боротьби з представниками цього народу. Його не приваблювали ані ідеали народників, ані народовольців, ані інших революціонерів, які були популярними в роки його студентської молодості. Вже тоді молодий Євген обрав свою єдину життєву стежку, з якої ніколи і ні за яких обставин не зійшов: служити національній ідеї, працювати для добробуту власного народу.

У 1920-х роках Євген Чикаленко пророчив, що через 50, а можливо й через 100 років Україна стане цивілізованою європейською державою, і займе у спілці держав Європи своє почесне місце. І тепер його пророцтво збувається на наших очах.

Тиждень.ua

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины