Газета "Сіверщина"

Все забуваю розказати наш патріархальний сільський міф-легенду. Насправді ж - бувальщину.

Якось давно, за совка, у нас в районі була видатна перший секретар райкому (забув як звати), гроза району, розумаха, статна красуня і вся пазуха, як то кажуть, при ній. Та й поїхала вона, якось, степом до нас в село щось там взбучіть і пораспєкать на білій "Волзі"з водієм.

А маю зазначити, що в нашім селі фемінізм процвітав повним ходом: жінки мали вагу в селі... До тридцяти років - у суспільному значенні, а після і - в прямому, в кілограмах. Голоси - хоч співати, хоч дітей гукати, хоч дядькам психіку руйнувати. Міцні, статні й красіві. Но - не толерантні, я б сказав.

І от їде вона степами, аж баче, що череда полізла так краєчком з пасовиська на поле конюшини і так-собі припасається. Воно - річ зрозуміла, бо пастух працює від привєсу і молока. Як кажуть: що у корови на язиці...
Зупиняє вона машину і виходить кілєрнуть якогось чєргового невдаху пастуха лєнінскими словами "-Хто вєлєл топтать покос!!!???".

А пас череду молодий ще, на той час, дядько Микола, переселенець з Турківського району, з дуже віддаленого села. Але, на той час, він вже вивчив трохи наших слів і, на нахрапистий наїзд, відповідає, взявши міцніше палицю до рук: -А йди, курво, нах... звідси! Ти подумай - якесь бабиско буде мном командував!!!
І нацьковує на неї собаку, яку, як і решту його собак звали саме Собака.

Першасекретар панічно ретирувалась у "Волгу"і втікла.

Звістка дуже швидко розповсюдилась по селу й окрузі, хоч Першасекретар ходу справі офіційно не давала.
Дядьки відчули подих свободи і почали боротися за свої права.

Дядько Микола, який, сподіваюсь, досі живий, щасливо-собі прожив, наплодивши багато дітей і дбаючи весь вік за корів, коней та свиней.

Але він був символом патріархального руху на певній території Донбасу. За шо йому можна поставити невеличкий пам'ятничок за рахунок громади

Олександр СОСНИЦЬКИЙ

Сіверщина

Березна - селище на Чернігівщині своєрідне. Недарма прислів'я про його жителів усі в окрузі знають: "Хороший чоловік - да березинець!". А походить воно начебто з часів подорожі російської імператриці Катерини II нашим краєм - карета її загрузла, то березинці витягли. Але золоті шпулі в колесах за той час замінили на звичайні. Тоді начебто цариця таке й сказала...

А ще далеко за межами Березної знають про своєрідний "березинський стакан" - він так вгнутий, що насіння можна з нього продати менше за ті ж самі гроші. Щоправда, зараз торгівля насінням соняшника вже занепала, адже в магазинах його вистачає. Забувається і такий стакан.

А ось те, що в Березні картоплю тричі на рік садять - взнав нещодавно. Що двічі - давно відомо: тільки сніг зійде висаджують найранішу, вкриваючи агроволокном і вже у травні продають. Після неї звичайна картопля встигає вирости спокійно до осені. Та виявляється, трудящі березинці пішли далі і вже дехто вирощує картоплю тричі на рік.

Один із них - Олександр Чорноштан (на фото). Щоправда, цього року він картоплею уже не займається, бо проблеми із серцем змушують берегтися, але інші люди трудяться.

Тож у кінці серпня, коли вже другий урожай картоплі зібрано - висаджують наступну. До холодів встигає зійти - бадилля треба скосити. А далі вкрити на зиму агроволокном, мульчею, щоб повітря було і тепло.

"Біда цього методі, - розповідає Олександр Чорноштан, - що на цю картоплю дуже багато жуків. Адже якраз у кінці літа вони всі повилуплюються, а їсти їм нема чого на городі - тож на молоде бадилля лізуть, як навіжені. Доводиться густо використовувати хімію. Але зате в березні спокійно собі викопуєш ранню картоплю! Адже картопля -ц е така рослина, що може цілорічно рости".

Кожен із нас не раз помічав, як залишена випадково восени картопля в землі не зігниває, а навпаки - весною дружно сходить. Культура ця походження має з гір Анд і звикла рости в диких умовах, зимуючи під снігом.

Цього року Олександр Чорноштан проводить інший експеримент. Донька із зятем живуть у Німеччині і він звідти знає, що німці картоплю в маркетах продають елітну. Тож дружина восени привезла звідти кілька картоплин, цієї весни він висадив і з інтересом спостерігає як ростуть кущі німецької гості на вкраїнському городі: біля десяти пагонів дає вона.

"Біда в наших селян, - -розмірковує Олександр Чорноштан, - що ми вирощуємо не те що не еліту, і навіть не другої-третьої репродукції, а картоплю ще дідівську. З усіма хворобами, що набралася за довгий час. Про які ж урожаї можна говорити?!".

...Чернігівщину називають картопляним Донбасом. Але зацикленість наших селян на трудомісткій картоплі, яку потім доводиться по 2-3 гривні продавати (точніше - збувати) оптовикам - вражаюча. Колись я порадив родичу вирощувати часник - дефіцитний чомусь досі овоч: на ринку бабусі по три- чотири голівки продають, а в магазини з Китаю завозять наші непатріотичні торгаші. Той родич сотку якусь чи дві засадив таки часником. Зібрав віз урожаю. А далі ж треба було шукати збут... Закінчилося тим, що той віз часнику вивіз він у лісо полосу, мабуть, згадуючи мене добрим словом...

Олександр Чорноштан може бути енциклопедією зневажання села, особливо фермерства, за часів урядів незалежної України - особливо вражаюча його розповідь, як влада за часів Кучми встановила такі порядки, що купували зерно на посів по 2 гривні, а урожай приймали по ... 90 копійок.

"Зараз, - каже мій співрозмовник, - якби було здоров'я, то я би замість картоплі вирощував лікарські трави. Скажімо, корінь валер'яни - теж культура трудомістка, але ж віддача за неї в рази більша".

Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"

Чернігівська область.
Фото автора.

Сіверщина

Докуповую щойно трохи футболок до завтрашньої відправки, користуюся зі знижок.

- У тебе стільки дітей? - зацікавився продавець.
- Майже, - відповідаю.

- І то все хлопчики? - співчутливо уточнює, дивлячись, що в мене в руках одяг на 10,12, 14 та 16 років.
- То - для родин військових, які захищають свободу моєї країни, - сухо уточнюю, щоб уже відчепився з безпотрібними розмовами.

- Мій тато загинув за свободу Алжиру, - сумно зауважив крамар, - Брат пішов у партизани, до Фронту ісламського порятунку, опинився поза законом на рідній землі, а я тут... Родина від мене відмовилася за те, що живу в колишніх колонізаторів. Але - я тут вільний. Розумієш? Вільний від бороданів, від генералів...

Часу обмаль, тому ввічливо перериваю спогади і прошу мене розрахувати.

- А ти знаєш що? - ніби зважився на щось, важливе для себе, продавець. - Оці футбоки - бери так, не треба грошей! Що там ті 20 євро?

Дядько ніби сам себе переконував, що чинить правильно.

- Ти передай від мене, мене звати Азіз, ось це - дітям борців за свободу. І скажи, також від мене, що в світі нема нічого ціннішого за свободу. Тому свобода завжди дорого коштує. Я за свою плачу непомірну ціну. З усіх родичів тільки мама зі мною листується. Але - помирати все одно поїду додому, до берберського села. Ніхто не буде мені вказувати, де помирати, а де жити.

Мій співрозмовник розчулився й замовк. Щоб і собі не розплакатися, хутко йому подякувала, обіцяючи переказати його слова про свободу не лише дітям героїв, але й усім, кого знаю. Я також вважаю, що свобода важливіша за комфорт, то це в радість.

- Чуєш? - озвався Азіз, коли вже майже вийшла з крамнички. - Ти адресу мого магазину цілому світу не повідомляй. А то набіжать до мене борці за свободу з усіх шести континентів.

"Професіоналізм не проп"єш", - любить казати в таких випадках мій друг дитинства. Благочинність - благочинністю, а торгівля - торгівлею.

Алла ЛАЗАРЄВА, Париж

Сіверщина

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины