Газета "Сіверщина"

Зранку 21 листопада - від 05:00 до 07:00 армія Російської Федерації атакувала місто Дніпро. Росіяни завдали ударів ракетами різних типів по підприємствах і критичній інфраструктурі. Сили ППО знищили шість крилатих ракет.

Про це повідомило Командування Повітряних сил ЗСУ.

Російські військові запустили міжконтинентальну балістичну ракету із Астраханської області. З Тамбовської області ворог запустив з винищувача МіГ-31К аеробалістичну ракету Х-47М2 "Кинджал". Також окупанти випустили сім крилатих ракет Х-101 із стратегічних бомбардувальників Ту-95МС.

Перші деталі про ракетний удар по Дніпру 21 листопада оприлюднив голова Дніпропетровської обласної військової адміністрації Сергій Лисак. Він зазначив, що відомо про пошкодження промислового підприємства у Дніпрі. Також у місті сталося дві пожежі. Утім, він додав, що інформація про наслідки уточнюється.

Як повідомив міський голова Дніпра Борис Філатов, унаслідок обстрілу постраждала будівля центру реабілітації людей з інвалідністю. Зруйновано котельню, вибиті вікна. Інформація про постраждалих уточнюється.

В той же час учора ряд посольств припинили свою роботу в очікуванні масштабного російського удару. Сьогодні роботу відновлюють.

Сіверщина

Ми їхали звичайним нічним поїздом "Черкаси-Івано-Франківськ". У вагоні було людно, і настрій у більшості пасажирів був буденний. Я сиділа навпроти військового - чоловіка в камуфляжі з великим рюкзаком. Він виглядав дуже втомленим, але тримався прямо, немов уся його постава казала: "Я тримаюся, бо мушу".

На одній із зупинок зайшла молода жінка з маленькою донечкою, якій було, може, років п'ять. Вони сіли поруч із ним. Спочатку дівчинка сором'язливо ховалася за мамою, але потім почала з цікавістю дивитися на чоловіка у формі. У тиші поїзда прозвучало її тихе, але дуже пряме питання: - А ти справжній герой?
Чоловік підняв очі, трохи розгублено усміхнувся і відповів тихим голосом: - Ні, маленька. Герої - це ті, хто вже ніколи не повернеться.

Мене ці слова вразили до глибини душі. В вагоні стало так тихо, що чути було навіть шум коліс. Мама дівчинки, яка сиділа поруч, затримала подих, намагаючись приховати сльози. Але її донька, наче не розуміючи всієї трагічності відповіді, витягла зі свого рюкзачка стареньку іграшкову ляльку і простягнула її військовому: - Тоді тримай! Щоб ти більше не сумував.

Чоловік застиг. Він узяв ляльку, як найбільший скарб, і довго дивився на неї. Нарешті він мовив: - Дякую, мала. Вона буде моїм талісманом.

Я побачила, як він поклав ляльку до нагрудної кишені, акуратно, немов це щось святе.
Коли поїзд прибув до Івано-Франківська, пасажири, які чули цю розмову, піднялися зі своїх місць. Хтось почав аплодувати. Спочатку нерішуче, а потім - голосно і щиро. Чоловік встав, узяв свій рюкзак, зупинився на мить і, подякувавши всім поглядом, вийшов.

Я повернулася додому після цієї подорожі іншою. Мене не покидали ці кілька хвилин, ці слова, цей погляд. Я знайшла в соцмережах пост, де хтось із пасажирів розповів цю історію, і зрозуміла, що не одна була свідком справжньої людяності, щирості і глибини.

А ще я побачила фотографію, яку виклав той військовий. На ній була та сама лялька в кишені його куртки, з підписом: "Дитяча віра у добро - найсильніший захист. Разом до перемоги!"Ця історія назавжди залишиться в моєму серці.

Ірина МИХАЙЛОВА

Сіверщина

Вже голі дерева. Гайсають голодні вітри, Шукають кого б закрутить, розіпнуть, розтерзати.
Тополі край шляху зібрались в далекі світи, Земля відпускає. Ось лише не вміють літати.
У сірому небі розтали сліди журавлів, У сірого смутку немає ні крил, ані долі.
То привидом стане, то стеле туман по землі, То зайцем сполоханим міряє зоране поле.
Снігів ще немає. Завзято мишва шарудить В опалому листі, у зжовклих некошених травах.
Ні пісні, ні зірки лише листопадова мить Та спогад про осінь, оту золотисто-багряну.
Була - і немає. Калину ламають дощі, Призахідне сонце умите калИновим соком.
І хтось незнайомий приходить у чорнім плащі І зирить крізь шибку округлим, як соняшник, оком.
Жахається баба: "То смерть вже за мною прийшла".
Запалює свічку, хрестом покриваючи груди.
Вслухається в темінь: той Хтось вже стоїть край села Безсніжний, безкрилий дощами заплаканий грудень.
Отак ми зимієм, бо десь ще в дорозі сніги, Тріскучі морози й собі поспішають з дитинства.
Там річка умерзла по горло в свої береги, Там весь наш куток і кирпате моє товариство.
Було - і немає, лиш темінь густа, як смола.
Довкіл ні сніжинки і в грудня зав'язані очі Туманом холодним, що став, як стіна, край села Скраєчку осінньої, тихої пізньої ночі.
20.11.2024р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ

Сіверщина