Журнал «Антиквар»


Олександр Ляпін, фотохудожник, мистецтвознавецьМатеріал із журналу "Антиквар" 117

Історію української фотографії як мистецтва ще не написано, хоча налічує вона трохи більше 30 років - приблизно з кінця 1980-х до цього часу. Є уривчасті дослідження, що стосуються окремих авторів, проєктів або явищ, яким, наприклад, була Харківська школа фотографії, але ні чіткої періодизації, ані сталої термінології досі не існує. Почасти це зрозуміло, адже зусиллями попередніх поколінь фотографію було викреслено з напрямків, якими займалося академічне мистецтвознавство.

На початку 1990-х років у суперечках з колегою Олексієм Левитським ми розробили власну періодизацію історії української фотографії. Перший етап - російський, імперський. Починається він з 1840-х років, коли в Росії з'явилися перші фотоательє, і триває приблизно до 1918 року. Другий - радянський, трагічний період, на який припадають і Голодомор, і знищення національної культури, і впровадження політики провінціалізації та русифікації України. В УРСР народжується нова радянська фотографія, покликана активізувати творчу енергію мас, спрямувати їх на побудову світлого майбутнього. У 1920-ті роки фотохудожників оголосили ворогами соціалістичної держави, у 1930-ті їх було частково знищено. На початку "радянського періоду"УРСР була країною фотоаматорів і фоторобсількорів, з кінця 1980-х почалася історія власне української фотографії.

Перший період. 1840-1918

Після того, як 1839 року член Петербурзької академії наук, хімік Йосип Гамель з'їздив до Англії та відіслав звідти до російської столиці опис фотографічного процесу, а хімік і ботанік Юлій Фріцше продемонстрував колегам власноруч зроблені фотовідбитки листя, фотографія стала швидко поширюватися в Російській імперії. Уже через рік перші ательє з'явилися й у південноросійських губерніях. Француз Шарль-Поль Гербст відкрив дагеротипний салон у Києві, живописецьпортретист Філіп Гааз - в Одесі, а ювелір і колишній кріпак Зайцев, повернувшись з Парижа, почав свою справу в Харкові.

З часом фотографія перетворилася на дуже прибутковий бізнес. Одеський краєзнавець і колекціонер Олег Губар знайшов оголошення Філіпа Гааза, розміщене 27 лютого 1843 року в газеті "Одесский вестник": "...Досягнувши високого ступеня довершеності в схожості й чистоті обробки портретів за допомогою дагеротипа, запрошую любителів цього дивовижного винаходу завітати до мене для складення поняття про мої нинішні твори. Портрет однієї особи, в тіні, відбивається впродовж 10-14 секунд, а знімок неживого предмета (наприклад, з малюнка, бюста, картини) - в одну секунду...". У цьому оголошенні вся суть тогочасної фотографії: тепер не треба сидіти годинами, днями, тижнями перед художником і платити йому купу грошей за одиноднісінький портрет. Будь-яка людина, навіть з невеликим достатком, могла отримати якісне, красиве, невелике за розміром власне зображення в будь-якій кількості. До того ж, його можна було надіслати рідним або друзям, просто поклавши у поштовий конверт. Бажаючим мати "кольорове"фото ретушер професійно розфарбовував картинку, яка ставала схожою на живописний портрет. Цій схожості сприяло також облаштування студій пишними драпіровками, колонами, кріслами, а сама фотографія мала ілюструвати мрію клієнта про багатство, якщо він був не дуже заможним.Вітольд Менчинський (Мечинський). Фотопортрет Маргарити та Олександра Мурашків. 1909. Архівна колекція музею "Духовні скарби України"

Оскільки фотографи були людьми культурними, освіченими, до них тяглися місцеві знаменитості, яких вабила можливість увічнити свій образ у визнаного майстра світлопису. Харківський фотограф Яків Данилевський приятелював з художником Сергієм Васильківським, а майбутній живописецьпередвижник Іван Крамськой взагалі працював у нього ретушером. Василь Досєкін дружив з Петром Чайковським, архітектором Бекетовим, визначними промисловцями та купцями. Киянин Франц де Мезер і власник ательє в Полтаві Йозеф Хмелевський зналися майже з усім бомондом своїх міст.

Через те, що фотографічне життя в Росії було не дуже жвавим, майстри брали участь у закордонних виставках. А потім зображеннями здобутих там медалей прикрашали паспарту або зворотний бік фотографій, що підвищувало статус ательє. З-за кордону, як правило, привозили й новітнє фотографічне обладнання.

Пишалися майстри також нагородами від коронованих осіб. Аби отримати звання придворного фотографа, вони засипали двір своїми роботами та саморобними альбомами з краєвидами міст. Завдяки таким підношенням Франца де Мезера було удостоєно титулу "Придворний фотограф Її Величності королеви еллінів", дарованого родичкою Миколи II Ольгою Костянтинівною, дружиною грецького короля.Олексій Іваницький. Фото із серії "Катастрофа царського потяга біля станції Бірки під Харковом 17 жовтня 1888 року".

Фотографи робили гроші. Їх не цікавили такі події, як Кримська війна чи Польське повстання. Навіть будівництво ланцюгового моста через Дніпро в Києві зняв англійський фотограф. Пощастило харків'янину Олексію Іваницькому, який 1888 року зробив серію фотографій на місці катастрофи імператорського поїзда і завдяки цьому став популярним.

Розвиток і здешевлення фототехніки, а також спрощення отримання якісних відбитків сприяли появі в 1870-х роках у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві перших фотолюбителів. Цій публіці мало було задоволення від магії зйомки, проявлення негатива, друку фотографії, - вони прагнули робити мистецтво. Аби наблизитися до цього, їм доводилося копіювати стиль живописців, використовуючи м'яку оптику або камеру-обскуру, особливі способи друку на спеціально виготовленому папері. Цей напрямок, що поширився в Російській імперії з кінця 1890-х, має назву пікторіалізм (від pictorial - живописний). Розмиті таємничі зображення захопили уяву фотохудожників. Професіонали теж не залишилися осторонь. У моду ввійшли портрети, виконані в техніках ціанотипії, олійного, гуміарабікового друку та ін.Альфред Федецький. Фотопортрет Марії Заньковецької. 1888. Колекція Музею Марії ЗаньковецькоїФотопортрет книговидавця Стефана Кульженка: "знято з натури в кольорах 24 травня 1904 р., видрукувано фототипією (у три фарби)"

Значне пожвавлення у творчій фотографії спостерігається на зламі ХІХ - ХХ століть, коли у великих містах при фотографічному відділенні Імператорського Російського технічного товариства (ІРТТ) створюються місцеві фотографічні товариства. У 1891 році такі організації з'явилися в Харкові та Одесі, у 1899-му - у Києві, де два роки потому розпочало свою діяльність товариство фотографівлюбителів "Дагер". Товариства дружили між собою, обмінювалися виставками та разом "воювали"з фотографами-реалістами, критикували фотоательє за кліше та кітч.

У Росії в цей час видається близько 20 фотографічних журналів. Навіть у Харкові та Одесі почали друкувати подібну періодику. Наприклад, харківський альманах "Фотограф"щомісяця робив огляд практичної фотографії та її застосування. Його редактор і видавець, власник складу фототоварів і постачальник Харківського відділення ІРТТ Анатолій Вернер головним завданням видання вважав знайомити читачів з усім новим у галузі світлопису, давати відповіді на запитання, роз'яснювати незрозумілі для багатьох хімічні процеси, що відбуваються при роботі над фотозображенням. На момент створення, цебто на 1910 рік, "Фотограф"був єдиним у південних губерніях журналом, присвяченим фотографіїФранц де Мезер. Софійська вулиця. Фото з альбому Ф. де Мезера. 1870-ті рр.

У 1912 році почав видаватися "Вестник Одесского фотографического общества" (у 1915-1916 роках виходив під назвою "Русский фотографический вестник"). Журнал містив безліч цікавих статей, що не втратили своєї актуальності до сьогодні Серед них "Фотографія на війні в 1904-1905 роках", полеміка довкола пікторіалізму, великий матеріал Г. Михайлова-Мучкіна щодо створення спеціального навчального закладу для підготовки фотографів.

На перші десятиріччя ХХ століття припадає найбільша кількість виставок, у тому числі закордонних, запеклих дискусій. У Києві головним заводієм став Микола Петров. Будучи вже маститим фотохудожником, він очолив товариство "Дагер", працював у редколегії московського журналу "Вестник фотографии", писав статті, прагнув утвердити фотографію як один з видів мистецтва. У 1911 році в приміщенні Київської міської бібліотеки пройшов перший Міжнародний салон художнього світлопису, на якому демонструвалися роботи Альфреда Стігліца та багатьох інших відомих фотографів зі США та Європи. Це був зірковий час пікторіалістичного світлопису: на стінах - жодного різкого зображення, суцільний фотоімпресіонізм.

Петров не вважав документальну фотографію мистецтвом і закликав своїх однодумців відгородитися від неї. Ось уривки з його листа фотохудожнику С. Лобовикову: "Сподіваюся, Ви отримали пропозицію взяти участь у Петербурзькій виставці. Як Ви на неї реагуватимете? Адже вся організація виставки - ляпас художній фотографії. Наче навмисне (а я певен, що навмисне) ні в ПРОГРАМІ, ні в ПОЛОЖЕННІ, ні в ПРАВИЛАХ немає навіть натяку на фотографію як мистецтво. Невже Ви, талановитий художник, гарячий захисник фотографічного мистецтва, візьмете участь у цьому промисловобюрократичному починанні? Невже про мистецькі достоїнства Ваших робіт судитимуть і рядитимуть "фотограф Його Величності"Ягельський і цинкограф Прокудін-Горський, довірений фірми Кодак, і тому подібна компанія? Я не хочу цьому вірити! ...Помоєму, мистецтву живому, вільному нема чого робити на цій виставці".

Товариство "Дагер"розгорнуло в Києві небачену за масштабами діяльність: провело з'їзд Російського Імператорського фотографічного товариства, почало працювати над створенням вищого навчального закладу, що спеціалізувався б на підготовці художників, хіміків та інженерів у галузі фотографії. Однак переворот у Петербурзі та визвольні змагання в Україні поставили хрест на планах фотолюбителів.Каталог Міжнародного салону художнього світлопису в Києві. 1911. Колекція Михайла Кальницького

Цікаво, що Товариство дбало і про захист авторських прав митців. Якось з одним із його членів, художником Миколою Пимоненком, трапилася неприємна історія. Відомий фотопортретист Маркін купив у нього картину, перезняв її та репродукував на поштових листівках. Пимоненко подав на фотографа в суд і за підтримки "Дагера"виграв справу.

Серед членів Товариства були вчені, що випробовували нові способи кольорового друку фотографії (Георгій Де-Метц), етнографи, історики, художники. Академік Микола Біляшівський, хоч і не брав участь у художніх виставках, але використовував фотографію в етнографічних експедиціях і розробляв методи документального фіксування пам'яток при археологічних розкопках. Коли в 1987 році я замовив у ЦНБ ім. Вернадського матеріали, пов'язані з перебуванням Біляшівського в товаристві "Дагер", зі мною провів бесіду-допит співробітник КДБ. Виявляється, зафіксовані академіком етнографічні "малоросійські типи"становили загрозу для СРСР!

Утім, фотографії з якимись специфічними національними рисами ні в Києві, ні в Харкові, ані в жодному іншому місті України не існувало: усі теми та стилістичні прийоми було запозичено в західних колег. Важливо й те, що ніхто з відомих фотографів не пов'язував себе з українською культурою - усі погляди були звернені до Петербурга й Москви. Україна лишалася територією Російської імперії, а провідні фотомайстри були переважно приїжджими.

Другий період. Радянська українська фотографія

Цей період почався сумно для фотографії в цілому і для художників- фотолюбителів зокрема. У 1919 році Народний комісаріат освіти УСРР заборонив фотографію взагалі, дозволивши зйомки тільки одному власному фотографові. Невідомо, як стежили за виконанням цього наказу, але постанову про обкладення величезним податком усіх фотоприладів, скляних фотоплатівок, плівок проявлених і непроявлених як предметів розкоші виконували чітко. У тих, хто не заплатив податок, техніка вилучалася, а плівки та платівки знищувались. Постраждав Франц де Мезер, було розгромлено лабораторію Петрова в Політехнічному інституті, і лише дивом збереглися відбитки, які відвезла до Москви його племінниця. Чекісти знищили практично все, чого змогли дістатися, а пройшлися вони майже по всіх ательє в багатьох містах. У 1920 році дагерівці зробили спробу відновити товариство й навіть відкрили Фотографічний інститут пам'яті Жовтневої революції, в якому викладали Г. Де- Метц, М. Петров, Ф. де Мезер. Але проіснував він недовго: через два роки інститут перетворили на технікум, тоді ж перевели його кінофакультет до Одеси, а в 1924-му зовсім закрили. Товариство "Дагер"заборонили як дрібнобуржуазне та антиреволюційне, пікторіалізм поховали разом з ним. Багато майстрів від гріха подалі закинули фотографію (Микола Петров, наприклад, подався в науковці та зосередився на викладацькій діяльності), а ті, хто наважився продовжувати справу, були репресовані.

У Києві все затихло, проте в Харкові, новій столиці Радянської України, життя завирувало. Почався масовий робсількорівський рух, усюди організовувалися пролетарські фотогуртки, які перетворили фотографію на засіб боротьби за зміцнення радянської влади. Один з ідеологів руху, колишній вояк армії УНР, фотограф, секретар і художник журналу "Нова ґенерація"Дан Сотник писав, що "робсільфотоаматори"мусять працювати не для власного задоволення, а "для задоволення потреб трудящих мас", хоча сам був "експериментатором-формалістом"і стежив за новітніми мистецькими течіями на Заході. Декілька разів Сотника заарештовували, і зрештою він помер від голоду у в'язниці НКВС.Письменник Олексій Полторацький та фотограф Дан Сотник, автори книги "Герой нашого часу. Репортаж про Закавказзя 1929 року". Харків, 1930Дан Сотник. Сильвети Чіятур. Фото із книги "Герой нашого часу"

З'явилася і спеціалізована преса: журнали "ФотоКино" (1922-1923), "Фото для всіх" (1928-1929), "Фото соцбудівництву" (1929-1934). Однак невдовзі стало зрозуміло, що таке розмаїття породжує загрозу інакомислення. Тож для всіх фотолюбителів у Москві почали випускати часопис "Советское фото", а для забезпечення преси та видавництв фотоматеріалами при агентстві ТАРС було створено трест "Союзфото". Фактично фотографи займалися виготовленням пропагандистської візуальної продукції, воювали на сторінках журналів проти пияцтва та "дрібнобуржуазної гидоти", вчили ілюструвати стінгазети, робити дошки пошани та ганьби. Усі пристрасті, що вирували в 1920-ті роки в середовищі московських фотожурналістів і фотолюбителів, України практично не торкнулися. Хіба що була спроба відкрити Академію фотографії, щось на зразок ВХУТЕМАСу, але далі розробок програм і визначення викладачів справа не рушила. У Харкові дуже швидко утвердилася жорстка система стандартів "комуністичних фото"та ідеологічних кліше. Ми не знайдемо фотографій селянських повстань 20-30-х років або знімків, що розповідають про голод. Матеріали про перші п'ятирічки ілюструвались в основному роботами московських фотографів, шпальти багатьох видань виходили сліпими.
Журналістів заарештовували й розстрілювали десятками, а фотохудожників до 1940-х років не залишилося взагалі. Недарма Борис Ігнатович, попрацювавши пару років в український пресі, утік до Москви, де й розкрив себе як художник і фоторепортер. Так само вчинив Семен Фрідлянд, і не тільки. Друга світова війна надала можливість багатьом українським репортерам, які після кожної зйомки ризикували опинитися в числі японських шпигунів чи українських буржуазних націоналістів, виявити свій талант фотографа. Серед них Володимир Юдін, котрий прославився портретом мінометника Полікарпова та фотографіями, зробленими в концтаборі Аушвіц. Яків Давидзон знімав у партизанських загонах, Михайло Мельник брав участь у танкових атаках. Дивно, але, якби не війна, цих імен ніхто б і не почув.Яків Давидзон. Голос Москви. 1943Володимир Юдін. Молодший сержант мінометник Микола Полікарпов на вогневій позиції під Києвом. 5 листопада 1943 р.

Хрущовська "відлига", наче допінг, стимулювала фотографів до творчості. У багатьох містах СРСР відроджується фотоклубний рух, що зібрав усіх: побутовців, пейзажистів, анімалістів, фотожурналістів, аматорів... В Україні такі клуби створювалися при будинках і палацах культури, а реєструвалися й контролювалися спеціальними відділами народної творчості при управліннях культури. У цих клубах у палких суперечках про композицію, криві обрії та глибину різкості викристалізовувалися майбутні бунтарі, авангардисти, "неправильні"фотографи. Лою у вогонь підливали прибалтійські колеги, чеський журнал "Revue Fotografie", каталоги Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP). Українські фотографи знову почали опановувати західний аматорський досвід. Правда, спершу нашим фотоклубівцям заборонялося брати участь у зарубіжних виставках без проходження цензури в столиці СРСР. Один з творців Запорізького фотоклубу Олег Бурбовський згадував: "За радянських часів не можна було безпосередньо висилати свої роботи. Точніше, могли тільки прибалти та ленінградці. Для інших відбір робили в Москві, а це було складно. Нам допоміг перший секретар обкому Михайло Всеволожський, і ми отримали такий же дозвіл". Але все одно було багато перешкод. Виникали проблеми з ню, колажами, пейзажами без прикмет комуністичного будівництва. Цензори псували фотографії, ню відправляли до КДБ. Дмитро Зюбрицький розповідав, що після чергового подання робіт на закордонну виставку його викликали до "компетентних органів"і запитували, показуючи на зображення оголених дівчат: "Що це?". А він діставав з кишені фото скульптури "Дівчина з веслом"і говорив, що оспівує красу і силу радянської трудівниці.

До кінця 1970-х років у клубному русі намітилася диференціація. Більшість з них залишалася на рівні безтурботної салонної фотографії, в якій експерименти дозволялися в межах скромних маніпуляцій з вазеліном на фільтрі, фотохімією та світлом при друкуванні. При цьому зображення не повинно було породжувати жодних асоціацій та відхилятися від стандартизованих часом і Головлітом образів. У 1977 році я приніс до єдиного тоді в столиці фотоклубу "Київ"свою серію "Український лікувальник" - у харківському стилі, про який я тоді нічого не знав. На мене відразу написали доноса, адже фотолюбителі столиці дбали про чистоту своїх рядів. Довелося пояснювати в КДБ, щ'o то й навіщо. Згодом у деяких клубах почалися розколи. Виділилися об'єднання, що ставили перед собою складні художні завдання, шукали нової виразної мови та критично сприймали радянську дійсність.

Передусім це харків'яни з обласного фотоклубу, котрі 1971 року об'єдналися в групу "Час": Борис Михайлов, Олег Мальований, Олександр Супрун, Євген Павлов, Юрій Рупін, Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко. З'явилися також окремі революційно налаштовані особистості й у Запоріжжі: Володимир Філонов, Сергій Ніколаєв, Євген Компанійченко. З львів'ян запам'ятався Михайло Французов з його сецесійними фотографіями. Кожна робота цих митців сприймалася як виклик, як маніфест, і кожен з них створював свій унікальний вітчизняний творчий продукт.Михайло Французов. Без назви. Кін. 1980-х ррМихайло Французов. Художниця Галина Жегульська в квартирі на вул. Ф. Колесси, 13. 1980-ті рр

Але харків'яни, звісно, були попереду планети всієї. Члени групи "Час"розробили "теорію удару", що означало бути не такими, як усі, шукати нові форми відображення внутрішньої та зовнішньої реальності, показувати зуби довколишнього світу, збурювати громадську думку. За стилем цей рух нагадував панк, замішаний на ідеях дадаїзму. Таке міг народити тільки Харків, пронизаний метастазами маргінальної пролетарської культури та "комідеологією", які у свою чергу просочила особлива культура та інтелектуалізм потужного прошарку ітеерівців, викладачів вузів, художників і музикантів. Місто духовно розкладалося, трансформувалося в суперечностях. Воно було скалічене репресіями сталінських часів, але в його понівеченій душі ще звучали голоси "розстріляного відродження", котрі несвідомо чули і члени групи "Час", і наступні покоління авангардних харківських фотографів. Квінтесенцією всього харківського модерністського руху став Борис Михайлов. У своїй творчості він зробив акцент на ліквідацію табу - перемішував, зливав і міняв місцями поняття "добре"й "погане", "можна"й "не можна". Якоюсь мірою він став реінкарнацією всіх дадаїстів в одній особі, і врешті йому вдалося дістатися самого олімпу сучасного мистецтва.

У другій половині 1980-х в Україну кинулися натовпи іноземних арт-дилерів, кураторів, колекціонерів. Виявилося, що харківський рух унікальний для світової фотографії. Багато творців на цій хвилі покинули місто, навіть країну. Виставки йшли за виставками, публікації за публікаціями. Але ніхто не ототожнював харківську фотографію з Україною. Це була "інша радянська фотографія".

Приблизно в той же час у Дніпропетровську сформувалося покоління фотографів, що сповідували поетичну пікторіальну фотографію. Семен Просяк, Олександр Фельдман, Марк Мілов, Юрій Бродський, Станіслав Полонський дуже ніжно ставилися до фотозображення. Та й сама тематика, що їх цікавила, змушувала ювелірно, тонко проявляти негативи й уболівати за кожен відбиток, щоб той дихав, світився, жив. Вони не стільки фіксували довколишнє, скільки створювали його як поети-лірики.Володимир Старко. Без назви. 1982. Grynyov Art Collection

А в Києві на хвилі перебудови, падіння залізної завіси, розквіту преси народжувалася нова фотодокументалістика. У 1987 році було створено фотографічне об'єднання "Погляд" (1987-1993), куди ввійшли Олександр Ранчуков, Валерій Решетняк, Олександр Ляпін, Олександр Глядєлов, Юрій Косін, Павло Пащенко, Віталій Запорожченко, Ріта Островська, Сергій Гутієв, Сергій Супинський, Єфрем Лукацький, Юрій Тугушев. За фотографії, які вони робили, в інший час можна було потрапити за ґрати. "Погляд"відкрив жанр кримінального репортажу (Є. Лукацький), майстри поринули в жорстокий, божевільний і веселий світ неформальної молоді, знімали труднощі організації перших фермерських господарств, "вихід"євреїв з України (Р. Островська), наслідки чорнобильської катастрофи та наслідки розвалу СРСР, що зробили безпритульними тисячі дітей (О. Глядєлов), виведення військ з Афганістану (В. Запорожченко)... "Погляд"першим прорвався на сторінки західної преси та першим почав робити великі документальні проєкти. Фотографи вживалися в ті громади, про які робили репортажі, ставали їхньою частиною. Виставки об'єднання закривали, а ті, що відкривалися, викликали ажіотаж, черги шикувалися кілометрові. Амбіції були, мов у творців французького "Магнума".

Третій період. Українська фотографія

Умовно його початок можна позначити 1987-1991 роками. Україна здобула незалежність, тож ми всі стали українськими фотографами, хоча багато хто й досі називає себе "радянськими". У 1989 році було створено Спілку фотохудожників України, що завдало істотного удару по фотоклубівському руху, оскільки активна діяльність перейшла до місцевих організацій СФХУ. Незабаром і сама організація перетворилася на великий фотоклуб з консервативним керівництвом і такою самою консервативною творчою політикою. На сьогодні СФХУ повністю втратив вплив на художні процеси і майже припинив існувати, що призвело до чергового масового відродження фотоклубів.Олександр Ляпін. Із серії "Український лікувальник".
1977Олександр Ляпін. Із серії "Український лікувальник". 1977

1990-ті роки ознаменувалися справжнім культурним вибухом: почали створюватися фотогалереї, кількість виставок зашкалювала. У Києві та Одесі до фотографії звернулося багато професійних живописців. Несподівано з'явилося джерело фінансування - Центр Сучасного мистецтва Дж. Сороса. Роботи Іллі Чичкана, Арсена Савадова, Василя Цаголова та інших були зроблені на світовому рівні. Вони шокували, змушували кипіти мозок, вражали розмірами, тематикою, стилем, але із зникненням з України Сороса художники повернулися до звичних практик.

У 2000-х багато фотографів захопилися старими техніками отримання зображення, як-от гуміарабік, дагеротип, ціанотипія, масляний друк тощо. Прихильники плівкової чорно-білої фотографії заснували в 2009 році Київське фотографічне товариство. Вони позиціонували себе як "вільне об'єднання людей, що є ентузіастами класичної плівкової фотографії та альтернативних процесів", проводили виставки та майстер-класи. КФТ зібрало у свої ряди і документалістів, і фотохудожників. У ньому проявляли активність Ані Зур, Андрій Ушенко, Олександр Ранчуков.

До 2005 року сформувалася молода ґенерація авторів, які об'єднувалися довкола відомого документаліста О. Глядєлова, ніби наслідуючи ідеї "Погляду". Це брати Черничкіни, Анна Войтенко, Андрій Ломакін, Міла Тешаєва, Олександр Течинський, Геннадій Мінченко та інші. Працювали вони в основному над великими проєктами. Анна Войтенко три роки знімала цикл про закарпатське село Іза, кілька місяців присвятила проєктам про "місто сміттярів"у Каїрі та найбільшому у світі лепрозорії, розташованому в Єгипті. Ваня Черничкін три місяці безвилазно фіксував життя лікарні швидкої допомоги, жив з пастухами в Карпатах і створив епічну серію про їхню неймовірно важку працю, а Геннадій Мінченко "розповідав"про життя сліпих дітей в інтернаті... У кожного з цих фотографів на рахунку десятки першокласних історій, але світова криза преси не дала цьому поколінню розвинутися й розкритися повністю.Олександр Ранчуков. Служба працевлаштування. 1988Анна Войтенко. Із серії "Іза". 2005-2007Олександр Чекменьов. Бездомні діти 2 (проєкт "Вуличні люди"). 1995. Колекція Музею Харківської школи фотографії

Сергій Мельниченко. Шварценеггер - мій кумир 13. 2012-2013. Grynyov Art Collection

У 2006 році почав роботу PinchukArtCentre, який стимулював творчі процеси в царині сучасного мистецтва в Україні, і зокрема фотографії. Ще через три роки харківський фотограф Міша Педан, котрий понад два десятиліття живе у Швеції, створив в Україні неформальне співтовариство фотографів, яке стало альтернативою Національній спілці фотохудожників України. Назвали об'єднання "Українська фотографічна альтернатива", а його штаб-квартиру розмістили у Фейсбуку. УФА об'єднала всі покоління фотографів. Серед них такі відомі митці, як Роман Пятковка, Олександр Чекменьов, Ярослав Солоп, Сергій Мельниченко та молоді автори, яким УФА послужила трампліном для стрибка у світ.

2010 рік збагатив українське сучасне мистецтво появою групи "Шило". Її учасники (Сергій Лебединський, Владислав Краснощок, Вадим Трикоз) оснастилися кращою зброєю Харківської школи фотографії - іронією, сарказмом, цинізмом, відчайдушністю та абсолютною свободою, і за чотири роки стали відомими далеко за межами країни. Нещодавно Сергій Лебединський заснував Музей харківської школи фотографії. До цього музеї фотографії були створені у Львові (закритий в 1991 році) та Хмельницькому (він є муніципальним музеєм).

Ще однією особливістю сучасного фотографічного життя України стала неймовірна кількість спеціалізованих навчальних закладів, у тому числі неформальних. Фотографію почали викладати в Університеті культури та Університеті ім. Карпенка-Карого, існує безліч курсів і шкіл. Наприклад, Київська школа фотографії орієнтується на комерційну фотографію, Школа сучасного мистецтва Вікторії Бурлаки розглядає фотографію як частину актуального мистецтва, у Школі Віктора Марущенка прагнуть розкрити творчий потенціал учнів і навчити їх створювати тематичні "фоторозповіді".
Випускники цих шкіл, хоч як це дивно, за рівнем майстерності перевершують випускників вузів.

Отже, незважаючи на всю сумно-трагічну передісторію, фотографія в Україні поступово спинається на ноги. І хоча поки багато в чому вона вторинна у порівнянні із Заходом, але вже є паростки свого оригінального стилю, унікальної автентичної сутності.

Антиквар


З 4 березня в "Хлібні"Національного заповідника "Софія Київська"відкривається виставка творів видатного українського живописця Миколи Глущенка з фондів Дирекції художніх виставок України "Сонячні краєвиди, сонячні жінки".

"Сонячні краєвиди, сонячні жінки - так мало в нас цього сонця, будь-ласка, дихайте ним..." , - це фрагмент з коротенького відгуку української письменниці Софії Яблонської про персональну виставку Глущенка у Львові 1934 року. Здавалося б, ця давня випадкова характеристика якнайкраще окреслює творче кредо митця, рису, що вирізняє його з-поміж усіх інших художників. На виставці представлено твори митця 1950-х - 1970-х років з фондової збірки Дирекції художніх виставок України.

Оцінюючи довгий творчий шлях Миколи Глущенка, можна беззаперечно що він був яскравим художником, своєрідною творчою індивідуальністю, що й спричиняє такий жвавий інтерес до його творчості з боку глядачів, колекціонерів, мистецтвознавців в Україні та закордоном. Цей інтерес супроводжував художника і в берлінський період (1919-1925 рр.), і у Франції (1925-1936 рр.), де він став одним з найпомітніших представників паризької школи Еколь де Парі, а потім і в Україні, куди він повернувся назавжди 1944 року.

Історія саме цієї колекції також є цікавою і показовою, як для розуміння творчої практики митця, так і природи його мистецтва загалом. Після смерті Глущенка в 1977 році у його майстерні виявили величезну кількість робіт. Більшість з них були передані українським музеям, певна кількість залишилась у Дирекції. Десятки картин, етюдів та незакінчених робіт красномовно свідчать про метод митця, а точніше - про абсолютну стихію творення, нескінчений творчий процес, в якому художник перебував безперервно. В одному з інтерв'ю на запитання "Що вас найбільше приваблює у вашій роботі?"Глущенко відповів: "Сама робота, процес творчості. Я повинен малювати кожного дня. Як дихати, ходити, мислити..."

Триватиме виставка "Сонячні краєвиди, сонячні жінки"до 24 квітня в "Хлібні"Національного заповідника "Софія Київська".

Джерело: Національний заповідник "Софія Київська

Антиквар


Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України запрошує на онлайн-виставку присвячену 150-річчю Лесі Українки. Експозиція включила у себе 321 документальні джерела, що прямо, чи опосередковано присвячені Лесі Українці із 11 державних архівів.

Архівні документи - свідки, своєрідні дзеркала часу, у яких закарбувалася епоха, постать мисткині, її родина, коло спілкування, творчість і громадська діяльність, а ще - наші попередники, які вивчали, досліджували й презентували спадок Лесі Українки, здійснювали заходи, покликані сприяти збереженню історичної пам'яті і зміцненню національної самосвідомості. Понад двісті архівних джерел дозволяють здійснити переосмислення, перепрочитання життєвого і творчого шляху великої українки, відійти від усталених стереотипів.

Енциклопедична освіченість, аристократизм, незламність, "прометеїзм"і водночас щемлива ліричність - усі ці якості суголосні з образом Лариси Косач, чий промовистий псевдонім відомий кожному. Ще на початку ХХ сторіччя творчість мисткині ґрунтувалась не лише на багатовіковому спадку української історії, а й спиралась на західноєвропейський літературний контекст, наближала українську літературу й науку до європейської культурної парадигми.Фотій Красицький. Ескіз "Портрет Лесі Українки". Б/д. Калька, картон, змішана техніка (графітний олівець, олія). З музейної колекції

Для афіші нового виставкового проєкту було використано унікальний ескіз до відомого портрету Лесі Українки роботи українського художника Фотія Красицького. У 1904 році художник, який був добрим приятелем мисткині, створив її портрет. М'яке освітлення за допомогою церковних свічок створило напрочуд природній образ Лесі Українки, яка у момент позування дивилася на ікону Миколи Чудотворця. Портрет настільки сподобався Лесі, що вона забажала відтворити його у 1913 році вже у вигляді фотопортрету. Автором фото став Юрій Тесленко-Приходько, а створена ним світлина стала для Лесі Українки останньою прижиттєвою.

Софія Тобілевич. "Пам'яті Лесі Українки". Стаття. Рукопис.

Лист Олени Пчілки до [Омеляна Партицького] про друк творів Лесі Українки у журналі "Зоря". 27 грудня 1888 р., Київ.

Наразі ескіз до відомого портрету зберігається у музейній колекції Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. У 1968 році ескіз надійшов на державне зберігання у складі великого 43-х кілограмового надходження документів та творчих робіт художника від його удови Ганни Красицької. Сьогодні саме він відкриває онлайн експозицію нового виставкового проєкту за документами державних архівних установ. Метричні записи про народження Лариси Петрівни Косач, її сестер, брата Миколи, дитячі світлини та фото у колі родини, спогади, листи, прижиттєві видання, запис шлюб з Климентієм Квіткою, листи та спогади - перед нами віхи непростого, короткого, проте, надзвичайно насиченого життя. Серед презентованих, низка цінних джерел, що дають змогу розповісти якою була родина Косачів, який мала статус та статки, традиції виховання і те, який вплив здійснювала на тогочасну українську активну інтелігенцію. Зокрема, представлені відомості про маєток та земельні наділи, що належали Петру Косачу, його службову діяльність, а також документи, що розкривають діяльність не менш впливової постаті у житті тогочасного українства - Олени Пчілки. Надзвичайний інтерес становлять документи про громадську діяльність Лесі Українки та пильну увагу, яку проявляли до цієї діяльності Київське охоронне відділення, поліція Львова.Повідомлення Головного управління у справах друку про дозвіл на друк поезії Лесі Українки "Голосні струни". 29 березня 1900 р.

Наявні і джерела присвячені Климентію Квітці, які дозволяють розкрити деякі сторінки їхнього життя, розповідають, як склалася доля науковця після смерті дружини.

Значний масив архівних документів висвітлює комемораційні заходи, зокрема і ті, що відбулися в окупованому Києві у вересні 1943 р. до 30-ї річниці з дня смерті Лесі Українки, а згодом ініціювалися органами радянської влади до ювілейних дат мисткині в Україні та Грузії. Представлені документи і інших митців, для кого постать і творчість великої українки стала надзвичайно плідним джерелом натхнення і спонукала до створення віршів- присвят, літературних та музичних творів, ілюстрацій та портретів, скульптурних зображень, наукових досліджень життя і творчості, фільмів, театральних постановок за мотивами творів тощо.

Особливий інтерес становлять документи української еміграції в країнах Європи, у Бразилії, Канаді, Сполучених Штатах Америки, які розповідають про видання творів Лесі Українки, заходи присвячені її пам'яті, організовані активними українськими осередками за кордоном.

Фото та джерело: Державна архівна служба України

Антиквар

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины