Політика кукурікання

Олександр КАРПЕНКО

Мал. Сергія Нагорського.

Навіть півень кукурікає тільки на світанку, а потім займається своїми
поточними справами: топче курей, шукає черв'ячків, захищає свій гарем від
конкурентів... А от Мінагрополітики кукурікає з ранку до ночі, вважаючи ці
співи своєю основною роботою. Як тільки виникає якась проблема у селян - ну
горланити: "Та ми її заклюємо, порвемо, загребемо", - і так далі. І якби
оте все, що накукурікали чиновники останнім часом, матеріалізувалося, то
потекли б молочні ріки, утворилися б сметанкові озера, стали б падати в них
із неба вареники...

У довгий ящик

КОЛИ стало зрозуміло, що сільгоспвиробники восьми південно-східних областей
"прогоріли" через неврожай і через це не зможуть посіяти озимину, міністр
аграрної політики і продовольства Микола Присяжнюк у присутності керівників
аграрних асоціацій, науковців, багатьох журналістів майже урочисто
пообіцяв, що не мине й двох тижнів, як уряд видасть рятівну постанову, що
передбачатиме низку дієвих заходів для допомоги постраждалим господарствам.
"Нам би призупинити дію підвищеного коефіцієнта нормативно-грошової оцінки
землі..." - схиляли голови аграрії перед міністром, наче перед усесильним
царем-батюшкою. "Подумаємо, подумаємо..." - пихато відповідав міністр. "А
ще якби вирішити питання про повернення ПДВ експортерам, щоб за рахунок
цього підвищилась ціна на зерно..." - чувся несміливий стогін. "Обмізкуємо,
обмізкуємо..." - глибокодумно запевняв посадовець. "Було б добре
пролонгувати строки позичок та частково або й повністю компенсувати
кредитні відсотки", - сміливішали прохачі. "Прикинемо, що й до чого... " -
заспокоював благодійник. Аграрії аж світилися від щастя, коли чули ці
обіцянки. Але далі міністр сказав, що перш ніж визначити механізми
допомоги, треба ретельно обстежити постраждалі від недороду території,
взяти на облік господарства. Для цього, мовляв, вже створено комісію, члени
якої вдень і вночі, без сну й спочинку з'ясовуватимуть стан полів і
наповненість засіків сільгосппідприємств у південно-східних регіонах, аби
визначити розміри збитків. У аграріїв після цих слів обличчя враз стали
кислими. Бо чиновницькою мовою словосполучення "призначити комісію" означає
"відмовити", "запхнути якусь справу в довгий ящик", "навіки поховати" і так
далі.

Так, зрештою, воно й вийшло. Від часу тієї розмови минуло більше трьох
тижнів, а в міністерстві про неї вже ніхто й не згадує, ніби про справу
давню і успішно завершену, натомість лунають нові кукурікання з приводу
інших проблем. На порозі осінь, почалася сівба озимини, а обіцяної
постанови Кабміну досі немає.

Телефоную голові СВК "Дружба", що в Саратському районі Одеської області,
Георгієві Чіклікчі. "Ніякої комісії, яка досліджувала б наші збитки, і в
очі не бачили. Зібрали 6 тисяч тонн зерна, що становить 40% торішнього
врожаю. 5 тисяч тонн треба віддати за оренду земельних паїв. Який вихід?
Дамо менше зерна людям, посіємо озимину без міндобрив. Ясна річ, на високий
урожай годі буде й розраховувати. Площі озимини автоматично зменшуються, бо
вимушені були більше посіяти соняшнику і ярого ячменю, а ці культури погані
попередники для пшениці. Якщо держава не може допомогти, то хоч би не
заважала. А то ж облдержадміністрація буквально руки викручує, щоб
продавали до держрезерву пшеницю другого класу по 2 тисячі гривень, тоді як
ринкова ціна її - 2160 грн. за тонну. Причому збіжжя треба відвезти на
елеватор своїм транспортом. Розрахунок за це відстрочений на невизначений
строк. Обіцяють спочатку заплатити 1600 грн., а решту потім. Це ж грабунок
серед білого дня!" - скаржиться аграрій.

Бризки мильних бульбашок

ПРИГАДУЄТЕ, у травні ми писали про презентацію ініціативи міністра щодо
розробки державної програми "Рідне село"? Найвищий аграрний начальник тоді
обіцяв у стислі терміни покрити сільські території такою густою сіткою
обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, що через неї не
проскочить не те що жоден кабанчик чи телятко, а й картоплина та цибулина
не випадуть. Себто все вирощене і вироблене селянами реалізовуватиметься по
вигідних для них цінах із допомогою селянських кооперативних об'єднань. А
ще клявся, що побудує у більшості обласних центрів кооперативні ринки, на
яких селяни матимуть змогу без посередників збувати свою продукцію.
Пригадую, радісне обличчя голови Союзу сільськогосподарських обслуговуючих
кооперативів Івана Томича, який сидів у президії того зібрання. "Ну нарешті
влада зрозуміла значення кооперативів для села!" - говорив піднесено. "Чи
змінилося щось?" - запитую його сьогодні.

- Анічогісінько. Спочатку на розвиток кооперації пообіцяли виділити з
бюджету мільярд гривень, потім - 500 мільйонів, згодом ця цифра зменшилася
до 100 млн., ще пізніше - до 50, а потім сказали, що буде 5 мільйонів
гривень. Я сказав, що в цьому шоу участі не братиму, - відповів Іван Томич.

Але річ не тільки в мізерному фінансуванні програми, а й у тому, що народні
депутати і не збираються поліпшувати законодавчу основу розвитку цього виду
господарської діяльності, пояснює лідер кооператорів. І досі не скасовані
норми про подвійне оподаткування кооперативів, їм не надано статусу
неприбуткових господарських одиниць. Обласні, районні, місцеві органи влади
не розгортають просвітницької роботи серед сільського населення, не
ведеться пошук потенційних організаторів кооперативного руху. Дещо
поліпшилася ця робота в Криму, у Сумській, Івано-Франківській, Вінницькій
областях, але все одно статистика невтішна: СОКів сьогодні навіть менше,
ніж у 2009 році, їхня частка у реалізації сільгосппродукції не становить і
одного відсотка, тоді як, наприклад, у країнах Скандинавії та в Канаді вона
сягає 70 відсотків.

А ось іще один красномовний факт, який свідчить про ставлення української
влади до розвитку кооперації на селі. 2012-й проголошений ООН Усесвітнім
роком кооперації. Ця поважна організація звернулася до всіх держав світу із
закликом підтримати це рішення та надати всебічне сприяння розвиткові цієї
форми господарювання як ефективного засобу боротьби з бідністю. Більшість
урядів позитивно відреагувала на звернення. А український - проігнорував.
Подумаєш, якась там ООН. Ясна річ, і заходи для розвитку кооперації не були
розроблені. Отже, й звітувати нема про що.

По новому колу

- АЛЛО, це знову я, Галина Снітко, з села Шевченкове Звенигородського
району Черкаської області. Я скаржилася вам у лютому цього року, що не
компенсували вартість доїльного апарата... - почулося кілька днів тому в
телефонній слухавці.

Пригадую, та історія мене тоді так обурила, що я спересердя написав: оті
нещасних три тисячі гривень компенсації за доїльний апарат міг би виділити
зі свого бюджету і район, обминувши бюрократичну тяганину, влаштовану
Мінагрополітики. Телефонував і до директора департаменту тваринництва
міністерства А. Геті, який клятвено запевнив, що максимум через місяць
проблему буде розв'язано.

- Ну що, компенсували нарешті? - запитую.

- Та де там. Вони наді мною просто знущаються, - мало не плаче жінка.

З'ясувалося, що її пустили по новому колу бюрократичного пекла. Подзвонили
нещодавно і кажуть, що треба переробити чек на отримання грошей, бо
застарів. Поїхала, вистояла в черзі, переоформила той документ, але в банку
сказали, що немає грошей. Пішла до начальника управління агропромислового
розвитку Піковського, той запевнив, що розбереться. Минув місяць. Ні слуху
ні духу. Знову дзвінок. Кажуть, треба переоформити всі документи, бо
наявні, датовані 2011 роком, а гроші - з бюджету 2012-го, такий, мовляв,
порядок. У жінки від відчаю і руки опустилися. Бо першого разу на збирання
довідок в неї пішло три місяці.

- Не розумію, - каже, - невже нашій державі молоко не потрібне? Адже тільки
одна я в селі тримаю чотирьох корів...

- Так ви ж наче п'ять голів тримали раніше... - зауважую.

- Так, поки їздила по тих кабінетах, то одну не догледіла - здохла.

Розповіла, що надоює щодня 120 літрів молока. А посередник збирає сировину
через день, бо йому, бачте, невигідно кожен день їздити в село, де так мало
корів. А в побутовий холодильник багато молока не впреш. Тому воно
прокисає. Забирають його по 1,7-1,9 грн. - це все одно що задарма, бо
більшість кормів доводиться купувати. "Шкода, що ви не можете побачити моїх
рук, які вони чорні й порепані. Якою ж гіркою працею я добуваю своїй родині
хліб насущний! А чиновникам скажу, що вони його їдять даремно. Ніколи село
не вибереться з ями за такого керівництва..."

Ну хіба не жах? Яку ж совість треба мати міністерським, обласним і районним
чиновникам, щоб отак знущатися над селянами? Те, що розповіла Галина
Снітко, і є віддзеркаленням справжньої аграрної політики нашої держави.
Колись за таке могли б потурити з посад і керівника району, і начальника
аграрного управління, а міністр дістав би прочухана за те, що його
кукурікання розходиться з ділом. Проте влада і вухом не повела.

Не знаю, але щось із цим загальнодержавним кукуріканням треба робити. Бо
просторікують геть усі без винятку високопосадовці, підриваючи авторитет
держави. Може, треба ухвалити закон "Про заборону кукурікання"? Але це,
мабуть, уже зробить наступний парламент.

Сільські Вісті