Якщо у ток-шоу з'являються діти
Людмила ЯНОВСЬКА
СОЦІУМ
Юні українці потребують делікатнішого ставлення дорослих вже з огляду на
свій вік
Телефонний дзвінок сусідки недавно спрацював як дистанційний телевізійний
пульт: "увімкнув" спогад про моє відрядження до Балахівської школи
соціальної реабілітації на Кіровоградщині понад десятиліття тому.
Це як плач на замовлення
Один з її вихованців, дуже начитаний дванадцятирічний школяр невеличкого
зросту, вишуканою літературною мовою розповідав мені про свої кримінальні
пригоди - зокрема як проникав через кватирки до чужих помешкань, відчиняючи
зсередини двері приятелям-співграбіжникам. Він утікав з домівки не так
заради мандрівок, як через непорозуміння з вітчимом, якого кохала мама: щоб
не затьмарювати її жіночого щастя. Опинившись на вулиці, виживав у різних
містах за її обставинами, у товаристві таких самих неповнолітніх і трохи
старших безхатченків.
Того дня я побачилася з ним удруге, коли директор школи викликав цього
юного правопорушника до свого кабінету, щоб вручити першу за місяць його
перебування у спецзакладі вісточку від мами. І тільки-но лист опинився в
руках філософсько-іронічного злодюжки, він раптом розридався, як малюк.
Власне, і був ще дитиною. При цьому змахнув з обличчя розчулену сльозу і
мій тодішній колега-фотокор. Щоб якось втішити хлопчину, розповів
зворушливий випадок зі свого дитинства, коли несолодко було і йому. А потім
раптом попросив: "Заплач, будь ласка, над листом ще раз, бо я не встиг тебе
сфотографувати"...
Сусідка обурювалася в телефонну трубку, що в ток-шоу на її улюбленій ТРК
"Україна", завзято обговорюючи визначену тему "Хлопчик чи дівчинка", довели
до гірких сліз шестирічного героя телепередачі. Спочатку його показали на
екрані: як вдома приміряє мамині туфлі й сукні, грається ляльками, а не
хлопчачими іграшками. А тоді завели малого до студійної громади, яка так
додискутувалася при ньому з його мамою і між собою про те, чи з
відхиленнями і наскільки це дитяче намагання побувати в "шкірі" протилежної
статі, як непереливки буде йому такому в школі і до чого може призвести в
подальшому житті, що хлоп'я в розпачі розплакалося. Його не змогли
заспокоїти і мусили вивести зі студії.
Чим керувалася мама, що прийшла на телешоу сама і привела з собою сина,
котрий стане восени школяриком? Чому ні вона, ні автори передачі не
передбачили, вже не кажучи про стрес дитини на зйомках, наслідків його
з'яви перед мільйонною аудиторією телеглядачів, з-поміж яких (надто велика
вірогідність) - хтось із сусідів, з учнів школи, де навчатиметься хлопчик,
із завтрашніх однокласників і їхніх батьків? Що чекає на нього, якщо
дорослі й діти його упізнають? Він виростає в родині, де з чоловіків лише
дідусь, а тато хоч і мешкає в одному дворі в будинку навпроти, до сина
ніякого стосунку не має від його дня народження. Хіба домашню поведінку
малого за зачиненими дверима квартири не природніше обговорити й
скорегувати в потрібне русло віч-на-віч з досвідченим психологом,
дослухавшись до його порад, а не наодинці з усією країною? Принаймні, хоча
б обійтися без присутності хлопчика в студії, щоб він не відчув себе
мішенню для завзятих передбачень чужих дорослих щодо його долі з певними
натяками.
Я переказала уривчасті враження від згаданого ток-шоу схвильованої сусідки,
звівши їх докупи. Вона так близько до серця сприйняла сльози дошкільняти з
телеекрану, може, ще й тому, що ровесник його - її онук. Мені ж мимоволі
спроектувався на цю ситуацію випадок понад десять років тому на
Кіровоградщині з колишнім колегою-фотокором - чуйним, до речі, чоловіком і
батьком. Коли він, непрофесійно прогавивши щемливий життєвий кадр,
додумався надолужити його "постановочними" дитячими слізьми на замовлення...
Збулася мрія братика й сестричок : завдяки телепроекту "Серце підкаже" вони
разом потрапили до однієї родини. Фото з сайту barahti.com
Коли осиротіють інтернати
"Нас вибирають, ми вибираємо" - це, здається, рядок із пісні, але тільки
перша його половина стосується в Україні вихованців дитячих будинків та
шкіл-інтернатів для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Їх
вибирають у сини й донечки, даруючи домівку й родинний затишок, не надто
часто. Тож у казенних закладах, що стають їм прихистком до повноліття, ці
діти називають дорослих, які там працюють, не по імені й по батькові. До
всіх жінок звертаються: "Мамо", до чоловіків - "Тато".
Реальною, життєвою причетністю до другої половини згаданого пісенного рядка
нагородив тринадцятьох таких дітей телеканал "Інтер", здійснивши
присвячений їм соціальний проект "Серце підкаже". Саме на стількох знайшли
сім'ї, охочі поєднати з ними свої життя. Діти самі вибирали собі батьків:
із двох родин, котрі побажали їх усиновити чи удочерити, перед тим
погостювавши в них удома, щоб якось зорієнтуватися, хто їм рідніший. Та все-
таки найвизначальнішою була підказка серця - як воно відчувало.
Телеведучі, наша уславлена Ліля Подкопаєва, котра й сама стала мамою для
хлоп'яти-сирітки, перш ніж народила йому сестричку, та російський актор
Борис Галкін, не раз наголошували, що такого соціального телепроекту, як
"Серце підкаже", немає в жодній країні світу. Хоч ця унікальність, напевне,
дещо з гіркотою: в далекому зарубіжжі сирітських установ переважно немає,
осиротілих дітей одразу розбирають у сім'ї.
Але ініціатива "Інтера" як телеканалу - справді унікальна. З-поміж
благородних українських родин, які зважилися на святу справу, ним
зорганізовану, переважали в соціальному статусі будинки сімейного типу. Це
все-таки трохи нагадує перехід із численнішого інтернату в менш
багатолюдний. Та ось жінка-фермер, котра без чоловіка виховала чудового
сина, а за "Серцем підкаже" її обрали мамою сестричка з братиком і ще одна
дівчинка, зруйнувала своїм життєвим прикладом стереотип, що прав
усиновлювачів гідні лише повні сім'ї. І ще прикро було чути з телеекрана
неделікатну фразу жінки-чиновниці, що інтернат не здатний виховати в своїх
дітях тат і мам. Узагальнені поняття завжди вузьколобі. Не вина
інтернатських дітей, що вони не вміють, ступивши на стежку самостійного
життя, зварити обід і не орієнтуються, як найдоречніше скупитися у
крамниці, та в інших елементарних речах. Бо їх цього не навчили. І хоч
справді сімейність засвоюється саме в родині, а не в інтернаті, у нашій
країні багато чого досягається всупереч обставинам, і та фраза образила й
випускників інтернатів, які створили прекрасні сім'ї колись, і тих, які
створюють їх тепер, і тих, котрі про це лише мріють.
"Серце підкаже" - телепроект вищої проби людяності, який скликав до
телевізорів дуже багатьох громадян України, в яких теж завмирали серця в
очікуванні, кому ж дитина довірить свою долю... І так хочеться, щоб він
з'являвся в телепрограмах надалі й не припинявся до тих пір, коли
осиротіють усі дитбудинки й інтернати, бо не буде ким їх заселяти -
українські діти мешкатимуть лише в родинах. А доки ми до цього ще не
дожили, висловлю побажання російськомовному "Ін?теру", щоб у наступних
подачах телепроекту мовою нашої держави вимовляли не лише його назву -
"Серце підкаже", а нею зверталися й до дітей, яким вона рідна.
Щемлять і рани, і душа
Я не знаю, що відчували в Коростені біля телевізора діти, що живуть по
сусідству з восьмирічною Вікою, котра так хоче з ними гратися, а вони або
втікають від неї, або жбурляють камінці, обсипають її піском і ображають
словами. Не знаю, що відчували їхні батьки, які не реагують на таку
поведінку своїх донечок і синочків, не пояснюють їм, що треба бути чуйними
до всіх, а не жорстокими, що всі ми підвладні Господу і не знаємо, в який
час, де і перед яким його випробуванням опинимося.
Цій вродливій дівчинці з янгольським внутрішнім світлом невідома хвороба
спотворила шкіру всього тіла, яке вже сім років не просто жахає своїми
ранами, а ще й нестерпно болить. Та у Вікусі щемить ще й душа, бо в неї
зовсім немає друзів, які б наважилися взяти її ручку в свою долоню й
зігріти теплом, як це зробив ведучий інтерівського ток-шоу "Про життя"
Андрій Пальчевський. Бо чого боятися: якби хвороба Віки була заразною, вона
б уже давно позначилася на зовнішності її тата і мами.
А батьки у Віки вродливі й інтелігентні, вони - надійна опора і для
донечки, і одне для одного. Мама, котра майже втратила зір після пологів,
дивиться на світ очима Вікиного татка. Мамині руки - на двох з її коханим
чоловіком, бо він своїх позбавився у чотирнадцять років від вибуху
знайденого снаряду. При всіх бідах і негараздах ця родина випромінює
невидиме сяйво любові й спокою, гармонією взаємостосунків надихає на віру в
краще не лише себе. Вони мріють вилікувати донечку й народити їй братиків і
сестричок. І дай Боже, щоб після телепередачі "Про життя", героями якої
вони були, до них озвалися з мільйонної телеглядацької громади люди, здатні
допомогти не лише матеріально, а й зціленням Вікусі. Маємо надію, що
дівчинка побуває на лікуванні на Кубі, у чому пообіцяв посприяти Андрій
Пальчевський, і повернеться звідти здоровою.
Віка на ток-шоу перед великою аудиторією дорослих у телестудії і дуже
численною поза нею - це зовсім не той випадок, як у ток-шоу з трохи
молодшим від неї хлопчиком, який міряє мамин одяг і грається ляльками, а не
машинками, і викликає якісь підозри в чужих дорослих...
Урядовий Кур'єр
