"Зброю нам даватимуть, але воювати нею будемо тільки ми"

Півтора роки тому випадково, але з великою приємністю для себе, відкрив на
телеканалі "Еспресо" цікавого співрозмовника журналістів на військову
тематику, нововолинця Андрія Харука (на фото). У місцевій газеті "Наше
місто" ми його запам'ятали як викладача історії ще тоді електромеханічного
технікуму, який приносив читабельні публікації про становлення військової
авіації часів Української Народної Республіки

Сьогодні пропонуємо розмову з професором кафедри гуманітарних наук
Інституту психологічної підтримки персоналу Національної академії
Сухопутних військ України імені гетьмана Петра Сагайдачного, заслуженим
працівником освіти України Андрієм Харуком. Його син - Тарас, лейтенант
медичної служби ЗСУ, загинув 30 серпня 2022 року під час виконання бойового
завдання в районі Харкова...

- Андрію Івановичу, на мою думку, це - поодинокий випадок, коли вчитель
історії технікуму стає провідним викладачем військової академії. Як вам це
вдалося і що спонукало?

- Я навчався в школі No 8, і вчителька історії Надія Олександрівна Верещак,
на жаль, уже покійна, посприяла, щоб я полюбив цей предмет. Згодом, на зорі
нашої незалежності, черговий вплив на мене мали дві наукові розробки, які
потрапили мені до рук. Це - книга про становлення українського стрілецтва і
серія статей про українську авіацію часів УНР, Павла Скоропадського,
Директорії. У 2000 році захистив кандидатську дисертацію, у 2011 -
докторську, але вона вже була присвячена становленню і розвитку української
авіаційної промисловості. Викладав у Львівській політехніці, здобував учені
ступені доцента, професора, і з 2017 року працюю в Академії Збройних Сил.
Цей період є для мене одним із найрезультативніших, найбільш продуктивних,
є розмах для наукової, творчої, інтелектуальної роботи.

Українцями дивується весь світ. Завжди наводжу такий приклад: донька моєї
колеги по кафедрі сказала: "Мамо, ти мене пізно народила. Я б уже була на
фронті і била б окупантів".

- Неодноразово слухав ваші військові прогнози на загальнодержавних каналах
стосовно розвитку бойових дій на кількох напрямках - вони справджувалися.
Справа ця - невдячна, але ви сміливо йдете на контакти із журналістами у
цій площині...

- Я журналістів не шукав, вони самі мене знаходили, і я ділився у прямих
ефірах своїми передбаченнями. По-різному вони складалися, але більшість із
них таки справджувалися. Мій син Тарас уже на фронті, у реальній бойовій
обстановці та в часи перепочинку, показував побратимам записи моїх
виступів. Він стверджував, що вони дуже позитивно їх сприймали. В пам'ять
про сина я продовжую і надалі таку співпрацю із журналістами.

- Ваш військовий прогноз на цей рік... І коли буде Перемога?

- Я терміну "прогноз" завжди уникаю. На мої цьогорічні передбачення мають
впливи політичні складові і в США, і в Європі, сукупність фактів у всій
міжнародній обстановці. Партнери надаватимуть нам зброю, але воювати нею
тільки нам доводиться. Перспектив швидкого завершення війни і здобуття
перемоги я не бачу.

- Яким є сьогодні курсант академії?

- З великою повагою ставлюся до сьогоднішніх і наступних курсантів. Велика
подяка батькам і їхнім родинам за виховання таких хлопців і дівчат. У
сімнадцять років, після закінчення школи, вони вступають в академію, хоча у
цьому віці могли й виїхати за кордон. Через чотири роки закінчують академію
і, як командири взводів, ідуть на війну. Вони зі своїми підлеглими не
тільки зупинили російського агресора, а й далі завдають ворогу значних
втрат.

Українцями дивується весь світ. Завжди наводжу такий приклад: донька моєї
колеги по кафедрі сказала: "Мамо, ти мене пізно народила. Я б уже була на
фронті і била б окупантів". Ця юнка поступила в академію і успішно
навчається на одному з найсерйозніших факультетів. Ось такі у нас молоді
українці й українки.

Новини та корисна інформація - швидко, оперативно, доступно! Приєднуйтесь
до нашого Телеграм-каналу Волинь ЗМІ

Волинь