Вершитель справедливості

Колаж: Каштан NEWS

kashtan NEWS 17.11.2024

Уперше розповідаємо про "технологію" виконання смертної кари в
Лук'янівському СІЗО

В Україні час од часу громадяни пропонують відновити смертну кару для
державних зрадників, для тих, хто наводить ворожі ракети на мирні міста.
Однак ці зміни до законодавства є неможливими.

Наша держава офіційно припинила застосування "розстрільних" статей
Кримінального кодексу в 1997 році. До цього в незалежній країні винесли
щонайменше 1166 смертних вироків. Загалом стратили майже 600 засуджених. У
1999-му Конституційний суд остаточно закрив шлях до відновлення вищої міри
покарання, визнавши, що це суперечить Основному закону. Лук'янівський СІЗО.
Фото: з відкритих джерел

Оскільки ця тема періодично з'являється в публічному просторі, то мені
зателефонував незнайомець, сказавши, що він "читав багато видумок" з
приводу виконання "смертних" вироків, а відтак хотів би дещо правдиве
розповісти. Ми зустрілися... Чоловік представився Миколою Івановичем.
Судячи з деталізації почутого та обставин, можна припустити, що він свого
часу був серед дуже вузького кола осіб, присутніх під час виконання
вироків. Можливо, прокурорський працівник, а можливо, й безпосередній
виконавець. Такі подробиці могла знати лише дуже обізнана людина. Однак ким
він був, насправді так і не сказав.

До 1991 року в Україні була низка міст, де виконували найвищу міру
покарання - розстріл: Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Львів, Луганськ та
Київ, - розповідає Микола Іванович.

І хто ж у київському СІЗО був у ролі вершителя справедливості?

Його призначали з працівників ізолятора, зазвичай він мав офіцерське
звання. У нього було двоє помічників зі служби контролерів - фізично міцні
чоловіки, підготовлені. Зазвичай вони виконували традиційні службові
обов'язки, а коли наставав час особливої роботи, то й бралися за неї.

Як усе починалося у день, умовно кажучи, "Х"?

В ізоляторі розпочинала своє засідання комісія з чотирьох осіб. Очолював
представник прокуратури. До її складу входив хтось із начальства СІЗО,
медик, працівник інформаційного центру МВС. Збиралися в окремій кімнаті у
напівпідвальному приміщенні. Вивчали особову справу засудженого: дивилися,
чи є вирок (смертна кара), чи є указ Президента України про помилування,
судове розпорядження про виконання цієї міри покарання. До особової справи
ще мав бути доданий супровідний документ начальника Управління внутрішніх
справ, у якому йшлося, що направляються матеріали на такого-то засудженого
для виконання вироку. Вивчивши усе це, дають команду - привести
засудженого. Помічники виконавця вироку йдуть до корпусу СІЗО і виводять
його. Тут ще варто розповісти, як заходять члени комісії у СІЗО. Роблять це
так, щоб ніхто не бачив.

Тобто повна таємничість?

Так. Напередодні прокурору телефонують із СІЗО - мовляв, є справа. І все -
жодних подробиць. Так домовлено. Наступного дня у визначеному місці, у
певний час, на деякій відстані від прокуратури зупиняється мікроавтобус із
затіненим склом. Авто прибуло за прокурорським працівником. Дорогою
"підбирають" співробітника МВС і заїжджають на територію СІЗО через КПП.
Охорона не оглядає цей автомобіль. Біля будівлі корпусу ізолятора
зупиняється, члени комісії проходять до кабінету засідань.

Навіщо така секретність?

Щоб не викликати підозри. До речі, таким же чином вони й виїжджають. Після
виконання вироку труну з покійником поміщають у цей же мікроавтобус. Сюди
сідають виконавець вироку з двома помічниками, представник прокуратури й
працівник інформаційного центру МВС. Автомобіль залишає територію СІЗО. У
певному місці зупиняється, прокурор з працівником інформаційного центру
виходять, а мікроавтобус направляється в напрямку крематорію.

Яка роль працівника інформаційного центру МВС?

Він "списує" засудженого. Знімає з обліку як жителя цієї країни.

Лук'янівський СІЗО. Фото: з відкритих джерел

Чи були визначені певні дні для розстрілів?

Ні. Начальник СІЗО, одержавши особову справу засудженого, визначав, коли
саме виконати вирок. Якщо у ній були усі необхідні папери, то намагалися
зробити це найближчим часом.

Чи здогадувалися засуджені, куди їх ведуть з камери?

Складалося враження, що вони відчували, куди їх ведуть. І що це - їхній
останній вихід... Тому по різному проявляли свої емоції. Деякі намагалися
вирватися, деякі перед комісією падали на коліна, плакали, просили
пробачення, дати шанс стати чесними людьми. Було огидно дивитися на них.

Помічники виконавця були озброєні?

Ні. Але вирватися від них було цілком нереально. Вони приводять засудженого
у напівпідвальне приміщення, де його допитує прокурор. Запитує прізвище, де
народився, де проживав, інші дані. Тобто переконується у тому, що перед ним
саме той засуджений, стосовно якого винесено "смертний" вирок. Інші члени
комісії рідко коли ставили запитання. У медика зазвичай запитань не було.

Що після допиту?

Засудженому наказують зайти до іншої кімнати, мовляв, там ще одна комісія,
у якій - високе начальство. Вона вислухає і, можливо, замінить смертну кару
позбавленням волі. Звичайно, ніякої "іншої" комісії нема. Зачиняються
двері, лунає постріл. А потім ще два - контрольні. Це вже працює
виконавець. Після цього з кімнати виходять виконавець, два його помічники,
а труп залишають там... Щоб "відлежався", так би мовити. Заходить медик,
констатує смерть. Знімають кайданки. Це фіксується у двох документах: у
першому - що виконується вища міра покарання, яку санкціонував прокурор, у
другому - що вирок виконано. Після цього накривають стіл і випивають по
чарці.

Навіть так?

Виділяли кошти на такі потреби - купують продукти, горілку. Коньяк не пили.
Це було потрібно не для того, щоб напитися, а щоб зняти стрес. Це було
передбачено.

А що говорили, коли піднімали чарку? Чи випивали мовчки?

Першу чарку - мовчки. За упокій. Перед другою можуть щось сказати - на
різні нейтральні теми.

Усі сиділи за тим самим столом комісії?

Так.

У СІЗО було чути звуки пострілів?

Ні. Тому що стріляли з дрібнокаліберної гвинтівки з близької відстані,
майже упритул.

Дивний вибір зброї. Є ж пістолети.

Вибір зброї був за виконавцем.

Де знаходився стрілець, коли до кімнати заводили засудженого?

За дверима. Він підходив ззаду і натискав на спусковий гачок. Засудженого
за руки по боках тримали виконавці.

А якщо злочинець перед стратою падав на коліна?

Його все одно піднімали. В лежачого не стріляли.

Чи траплялися "осічки"?

Такого не пам'ятаю.

Стріляли у голову?

В потилицю.

А де виконавець зберігав зброю, набої?

У металевому сейфі. У тому ж підвалі, ключі від якого були тільки у
виконавця та його помічників. Там було кілька замків.

Весь час розстрілювали з однієї і тієї ж гвинтівки?

Так.

Яким вимогам повинен був відповідати виконавець вироків?

У нього повинна була бути міцна рука, щоб не тремтіла. Не можна було
допустити випадкового пострілу. І витримка мала бути залізною. Щоб з
нервами було все гаразд. Кандидата на виконавця вироків вивчали упродовж
певного часу. Добирали людину з твердим характером, порядну.

Чи міг бути виконавцем начальник СІЗО?

Ні.

Якісь переживання могли бути у такої людини, адже стільки разів натискала
на спусковий гачок?

Держава - судова влада - приймала рішення про виконання вироку. Які
переживання?! Це злочинця мала б мучити совість за скоєне. А стрілець
усього лишень виконував волю держави.

У нього був напарник?

Ні. У разі відрядження його міг замінити один із двох помічників. Ці люди
також були підготовлені.

Виконавець бачив обличчя засудженого?

Ні.

Чи доплачували за цю роботу?

Безумовно. Ще й додаткову відпустку давали, до 15 діб. Такі люди виконували
брудну роботу, для себе... брудну. Бо одна річ - сидіти у м'якому
службовому кріслі, а інша - прибирати бруд на вулиці.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Каштан News