ТАРАС ЧОРНОВІЛ: "МРІЮ ПРО УКРАЇНУ - ЄВРОПЕЙСЬКУ ДЕРЖАВУ З НАЦІОНАЛЬНИМ ДУХОМ"

Тарас Чорновіл народився 1964 року у Львові в родині відомих політичних і
громадських діячів В'ячеслава Чорновола й Олени Антонів. Закінчив
біологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка.
Учасник дисидентського руху, брав участь у роботі УГГ і УГС, у виданні
незалежної преси. Депутат Верховної Ради України останніх чотирьох
скликань. Одружений, має трьох синів.

- Тарасе В'ячеславовичу, на якій стадії зараз розслідування обставин
загибелі В'ячеслава Максимовича Чорновола?

- Ситуація неоптимістична. Свого часу мені вдалося добитися, щоб справою,
яку ледь не закрили, знову зайнялася Генеральна прокуратура. Були гучні
заяви Пшонки про ретельне розслідування, навіть у Януковича якось
прохопилося, що досі не розслідувано справи про загибель визначних
державних діячів, очевидно, йшлося і про справу Чорновола. На превеликий
жаль, обмежилися закриттям одної версії. Вона, на мій погляд, тупикова:
після ексгумації тіла Чорновола підтверджено, що ніхто не добивав його
після аварії, просто в такій аварії вижити було неможливо.

Тобто дорозслідування провели формально, хоч я очікував, що воно охопить
ширший спектр питань. Справу знову передали в міліцію, аби направити в суд
з одною-єдиною версією: це звичайна дорожно-транспортна пригода.

Але чому не зроблено фундаментальних слідчих дій у попередній період? Чому
Служба безпеки усунулася від розслідування? Чому слідство не відпрацювало
версію щодо наявності якоїсь плівки у Марчука? Вважаю, справу умисне
розвалювали раніше, і сьогодні Генпрокуратура проводить формальне
розслідування. Злочин проти державного діяча ніхто не хоче розслідувати.
- Ви ще замолоду брали участь у правозахисній, дисидентській діяльності.
Очевидно, родинна атмосфера впливала на становлення Вашого національного,
демократичного світогляду?

- Учасником руху шістдесятництва я став уже за фактом свого народження.
Коли батько працював на Київській ГЕС і займався самвидавом, і до нас
приходили з КДБ, то в нашому бараку терміново загортали в мої пелюшки різну
самвидавівську літературу, що підпадала під кримінальну статтю про
антирадянську агітацію і пропаганду, і мене вивозили на прогулянку. Я
виростав у такому середовищі. Хто тільки не був у нашій оселі: Стус, Драч,
Світличний, багато інших світлих особистостей. Життя вирувало не лише в
Києві, а й у Львові. Коли у мене запитували, ким хочу бути, я відповідав:
політиком. А що це означає? Бути дисидентом і сидіти в тюрмі.

Моя родина взагалі унікальна. Мати, Олена Антонів, відома учасниця
протестного руху у Львові, активістка підпільної Греко-Католицької Церкви,
ще була координатором Солженіцинського фонду фактично на всю Правобережну
Україну - це допомога політв'язням і їхнім сім'ям. Через наш дім проходили
величезні кошти: хтось щось привозив із діаспори, хтось із Ленінграда. На
них купували ліки, продукти, які раз чи двічі на рік можна було відправити
посилкою політв'язневі. Допомагали й родичам в'язнів.

Мою маму теж ледь не заарештували, але її так поважали, що навіть сексоти
КДБ відмовлялися свідчити проти неї. Це вже був не сталінський період, і
хоч людей ув'язнювали за громадську діяльність, та все-таки треба було мати
хоча б якісь докази. А тут не вдалося знайти жодного. Облили брудом у
пресі, постійно переслідували, мама вже не мала змоги працювати за фахом -
лікарем.

На жаль, сімейне життя мами з батьком не склалося. Моїм вітчимом став
унікальний чоловік - Зиновій Красівський, людина, яка поєднувала
дисидентський рух із рухом повстанським. Ще в дитинстві (воєнному і
повоєнному) брав участь в акціях УПА, був одним з ініціаторів та ідеологів
Українського національного фронту, увійшов у Гельсінкську Групу. Він
пройшов пекло радянської караючої психіатрії, та попри це залишився людиною
з неймовірно світлим розумом. Крім того, був ще й талановитим письменником.
На жаль, ніхто так і не видав його роман "Байда", кажуть, що написаний
важкуватою мовою, яка нагадує мову українських неокласиків. Слава Богу,
масово читають його поезію.

- Друга половина 80-х: перебудова, гласність, агонія Союзу, бурхливий час
національно-демократичного піднесення, час змін.

- Перші новітні організації, які стали основою тих потужних структур, що
готували розвал Союзу, виникли на межі 70-80-х. Особливе значення мала
Українська Гельсінкська Група. Я як неповнолітній офіційно не був членом
УГГ, але виконував певні доручення, фактично був кур'єром. Ніхто навіть не
здогадувався, що коли неповнолітній Тарас Чорновіл летить у Москву, то він
везе з собою дисидентську хроніку, яку потім передавали за кордон іноземним
журналістам чи дипломатам.

Українська Гельсінкська Група зазнала найбільше репресій, ув'язнили всіх,
окрім Надії Світличної, яку фактично вигнали з України в Америку. Усі інші
потрапили за ґрати, причому за кримінальними статтями, і це була особлива
жорстокість і цинізм Федорчука, тодішнього голови українського КДБ.
Потім УГГ стала прообразом для відновлення демократичних інституцій. Коли
батько відновив видання журналу "Український вісник", він вирішив: для
того, щоб була організаційна структура, треба відновити Українську
Гельсінкську Групу. Ще відбував покарання Михайло Горинь, щойно загинув
Василь Стус (це друга половина 80-х), тільки починалися акції протесту на
вулицях. Батька тоді лише публічно обплювали в пресі, але до репресій не
дійшло.

У батька виникла ідея створити в Україні першу незалежну політичну партію.
Такі були в Прибалтиці, у Грузії Мераб Костава створював подібну. І коли на
одному із зібрань батько оголосив про створення Української Гельсінкської
Спілки, яку формально називали правозахисною організацією, але фактично
вона була партією, то навіть дехто з демократів (які потім перехопили ту
Спілку в батька й вели політику на підтримку Кравчука, чинили розкол на
початку 90-х, який знищив цілісність нашої націонал-демократії) тоді
кричали: "Нас пересадять. Ти руйнуєш у зародку наші можливості
національного відродження". Але Чорновіл наполягав на своєму. І ця Спілка
стала центром кристалізації, навколо якого гуртувалися перші незалежні
профспілки, письменницькі, мовні організації, навіть екстремальні
організації на кшталт анархістів. Народні акції, такі, як Ланцюг злуки,
були б неможливі без Спілки.

Радий, що брав участь у роботі УГС, у діяльності Спілки української
молоді, незалежного інформаційного агентства.

1991-й - рік проголошення незалежності. Я вважаю, не в зовсім природний
спосіб. Тоді Росія зруйнувала компартію зсередини, Єльцин виступив проти
неї, а в Україні компартія зголосилася навіть на саморозпуск заради того,
щоб зберегти тут заповідник комунізму. Багато опонентів комуністів вважали,
що треба провести повну декомунізацію України. І коли у грудні 1991 року ми
отримали позитивний результат на референдумі про незалежність, треба було
розпустити Верховну Раду. Мій батько став ініціатором цього розпуску. А
наша націонал-демократія криком кричала на Народній Раді в парламенті: "Ми
не допустимо розпуску, ми підтримуємо Кравчука, зробимо з нього
національного президента, збудуємо національну державу". Хоч навпроти
сиділа комуністична більшість, група 239, червоні директори, які грабували
країну. А коли б ми обрали нову Раду, до парламенту прийшли б абсолютно
інші люди. І Кравчук тоді справді мав би підтримку, зокрема й Руху. Він
ішов до цієї ідеї, переймав рухівську ідеологію. Та зрада 1992 року
зупинила розвиток України як незалежної держави. Тоді не зробили останнього
кроку, щоб ліквідувати Радянський Союз у межах України. Вважаю, наша
держава не завершила процес становлення незалежності.

- Як Ви охарактеризуєте 10 років правління Кучми, адже це половина нашого
періоду незалежності.

- Пригадую, як наша демократична спільнота плакала після програшу
Кравчука, який нібито був національним героєм. Та це зовсім не так: він був
непоганим чоловіком, який не міг зробити нічого, щоб Україна стала
демократичною державою.

Кучма в певний період був зацікавлений у тому, щоб піти вгору. Заявляв, що
українська ідея не спрацювала, та для того, щоб вона спрацювала, він зробив
більше, ніж Ющенко і Янукович разом узяті. Тепер щодо НАТО. Якби не ота
дуже темна для мене історія з Георгієм Ґонґадзе, плівками Мельниченка (яку
реально використала тільки Росія), думаю, ми ще до 2004 року могли бути
країною-членом НАТО. І вже були б на підході до Євросоюзу.

Кучма - складна постать. Він фактично створював щось на кшталт олігархічно-
кланової, але все-таки європейської держави, не євразійської.

Кучма не втілив задумане. Там добре проглядається робота російських
спецслужб, які, зрозумівши, що він грає на дві сторони, одну сторону
зарубали, і він справді став ізгоєм у Європі.

Постать неоднозначна. Вести Україну в Європу, а сьогодні виступати за
Митний союз із Росією? За Кучми почалося нищення політичних опонентів,
імітація публічного політичного життя, оця гойдалка - тих підняти, тих
опустити, тим щось дати, з тими зіграти в якісь ігри. Якби 1992 року
відбулася кардинальна зміна в державі, Кучма просто не зміг би бути
президентом.

- Ми можемо поговорити на таку непросту, може, й важку для Вас тему, як
Помаранчева революція?

- Помаранчеву революцію я бачив із другого боку і ставлення у мене до неї
неоднозначне. Я формально підтримав Януковича з двох причин. По-перше,
занадто добре знав, хто такий Ющенко. І все, що про нього зараз говорять, я
говорив 2002-2003 рр. По-друге, була віра в те, що Янукович змінюється. Це
вже потім повне відторгнення його під час Помаранчевої революції навернуло
його на шлях автократизму і т. ін. На той час це була людина, яка, з одного
боку, намагалася чогось навчитися, а з іншого - людина, яка постала проти
Кучми. Ще перед другим туром виборів почалася сильна війна. Я все це бачив,
це здавалося мені обнадійливим, та не врахував, що може бути таке
месіанство, яке здобув Ющенко, не міг передбачити, що так піде Майдан,
навіть не вірив у можливість Майдану. Потім побачив, що люди приїхали і
стояли за якісь великі ідеї. Але, на превеликий жаль, Майдан перемелював їх
в один-єдиний лозунг: "Ющенко - так!" Тому до всіх, хто був на Майдані, у
мене величезна претензія: ви зробили Ющенка президентом, зробили,
закриваючи очі на те, що фальшування були не тільки з боку Януковича, а й у
команди Ющенка. Я знаю це як учасник третього туру голосування, керівник
виборчого штабу Януковича. І за цих обставин Ви, зробивши його президентом,
не змусили виконувати свої обіцянки, дозволили багато говорити і нічого не
робити.

- Ви допускаєте, що люди на Майдані стояли не за Ющенка, а проти
попереднього життя?

- Я розумію, що так. Але якщо ви виходите й щось намагаєтеся змінити, то
несете за це відповідальність. Ви згодилися на Майдані на трансформацію
своїх гасел, а хіба там були гасла за справедливість, чесну владу? Ні.
Людям, які їхали, готували гасла, і вони погодилися їх узяти: "Ющенко -
так!" Усе було не тільки на народному гніві: штаби працювали. Люди грали
свою роль щиро, але грали чужу гру.

- Вважаймо, що Ви вже дали оцінку президентству Ющенка.

- Ющенко мав гарні наміри, але ними, як відомо, встелена дорога до пекла.
Є речі, які зробив Ющенко: домігся визнання Голодомору геноцидом
українського народу. Він створив умови, аби встановити пам'ятники жертвам,
але загнав це в комсомольську систему виконання, перетворив на
контраверсійну тему. Як і інші теми, наприклад, НАТО. За Кучми лише
комуністи говорили щось проти НАТО. За Ющенка противників НАТО значно
побільшало, що дало змогу Януковичу, спираючись на цю статистику,
нівелювати тему НАТО на догоду Росії.

- Ви були в лідерах виборчого списку Партії регіонів на парламентських
виборах 2006 і 2007 років, а потім відійшли від цієї політичної сили.
- Вибори 2006 року особливі, на них нам ще треба було шукати людей. Не
дуже хотіли балотуватися, були й такі, що сумнівалися, чи партія взагалі
подолає тривідсотковий бар'єр. І тоді політичне обличчя людей відігравало
немалу роль. Не всі могли виступати перед виборцями. Я ж "відкатав" виборчу
кампанію всі шість місяців. Але ще наприкінці 2005 року писав В. Януковичу
заяву, що відмовляюся від балотування у списку партії, та мене включили в
першу п'ятірку.

Був конфлікт із партією і перед виборами 2007-го. Я звинуватив партію у
непродуманих рішеннях, зокрема щодо створення конституційної більшості, у
тому, що почали загравати з Росією. Відтоді наші стосунки з Партією
регіонів уже не були безхмарними, особливо після створення нової фракції
ПР, в якій з'явилися проросійські і злодійські елементи.

Для мене деякі питання були абсолютно чіткими: питання Голодомору - святе.
Я знав, що треба за це голосувати, і голосував. Мовні питання для мене
святі, завжди підтримую національні інтереси. Навпаки, за якісь кланові
питання фракція голосує, я - ні.

- В оточенні В. Януковича зараз є серйозні політики?

- Річ у тім, що люди підходять до дверей кабінету Януковича зі своїми
думками, а виходять із думками, які подобаються президенту. Навіть у
порядних людей там виробилася тенденція: не говорити Януковичу того, що
йому може не сподобатися.

- Влада і опозиція. Ви і Ваша депутатська група "Реформи заради
майбутнього" не є частиною провладної більшості, але не позиціонуєте себе
як опозиція. Це свій шлях?

- Це група людей, які на попередніх виборах були класичними
мажоритарниками. Можна звинувачувати когось у політичній невизначеності,
але це люди нонконформістські. Врешті, це й форма існування у цьому
парламенті, бо в українському парламенті опозиції немає. Як і реально
сформованої політичної опозиції в державі. Не можу вважати опозицією Блок
Юлії Тимошенко і партію "Батьківщина". Я бачив, що вони діяли за тими ж
принципами, за якими сьогодні діє Партія регіонів. Будуть знову при владі,
стануть тією ж Партією регіонів.

Опозиція зараз створюється в соціальній сфері, в парламенті її не існує.
Іти працювати на догоду БЮТу чи уламкам "Нашої України"? Можна підтримати
їхні окремі ініціативи, що ми часто й робимо, але працювати там ні з ким. А
йти у владу і брати зобов'язання голосувати за неподобство, яке там
відбувається, ми теж не можемо.

Ми обрали нормальну позицію. Є певні реформи, які треба проводити. В.
Янукович їх свого часу озвучив. Це ідеї, які відповідають європейським
принципам. Але ми не входимо в більшість і не отримуємо жодних преференцій.
Комуністи, які входять у більшість, кричать, що вони великі опозиціонери, а
член політбюро компартії України є водночас головою митниці України,
найкорумпованішої, найбруднішої організації, яка створює безліч проблем
українському бізнесу. Мабуть, і компартія на цьому добре заробляє.

- Як охарактеризуєте ситуацію в гуманітарній сфері протягом 20-ти років
незалежності?

- Там стагнація. Ми дожилися до того, що на 20-му році незалежності
патріотів, які сповідують національні принципи в історії, ідеології, мовній
політиці, культурі, цькують, а людей, які сповідують найбрутальніший
сепаратизм, зневагу до всього українського, піднімають владною драбиною.
Українська держава поки що не реалізована, тут сьогодні правлять ті, кого у
будь-якому нормальному суспільстві назвали б окупантами. У владі є люди з
радянського минулого, наприклад, Азаров, який не проросійський, але він
просто далекий від національних, гуманітарних питань, а є відверто
російські, і я не здивуюсь, якщо у владу хтось із них потрапив за грубі
російські гроші, за квотами, які нав'язувалися Росією. Тому в нашій
гуманітарній політиці ми не зробили відчутних кроків.

- Можливо, у владі, серед політичної еліти взагалі бракує людей високої
культури, духовності?

- Згадаймо кінець 80-х-початок 90-х: тоді ми виходили на мітинги, стояли
на молебнях, а ті, кому національні ідеї були чужими, активно йшли в
бізнес, гребли під себе, зайняли місця, які ми проґавили. А потім із бізнес-
еліти утворилася політична еліта. Погляньмо, кого довкола себе гуртує
якийсь начальник, робить заступниками, помічниками й особливо наступниками?
Людей тупіших, примітивніших, сіріших від себе, щоб не підсиджували.
Піраміда сірості. Щороку тупих і примітивних людей у владі більшає.
- Як заступник голови парламентського Комітету із закордонних справ, що
скажете про зовнішньо-політичні вектори, в яких Україна блукає ці два
десятиліття?

- Україна давно визначилася, зокрема на законодавчому рівні. Закон про
основи зовнішньої політики чітко визначає: є єдиний вектор напрямку - на
Євросоюз. Жодного вектора на будь-які об'єднання євроазійського типу в
Україні не зафіксовано. Цей закон проголосований і за Януковича, він його
вніс на розгляд і підписав. Є лише двостороннє співробітництво. Ми маємо
дружити, співпрацювати з Росією, чому ні? Так само з Китаєм, який набагато
потужніший і перспективніший за Росію. Тільки впаде ціна на нафту або
закінчаться її запаси, Росія розсиплеться, як картковий будиночок. Вона вже
розсипається. А Китай - це Китай, Японія - це Японія. Є й Індія, Пакистан.
Наприклад, цінність контактів з Індією, на мій погляд, набагато важливіша,
ніж із Росією, і не несе Україні жодних загроз, які йдуть із боку Росії.
Тож треба приструнювати тих, хто починає говорити про інші вектори.
Наша найбільша проблема у тому, що ми дуже хочемо в Євросоюз, але не
хочемо, аби нам вказували, якими нам там треба бути. Хочемо бути такими, як
зараз: з керованим правосуддям, повною концентрацією влади, волюнтаризмом і
нечесними виборами. І віримо, що Євросоюз нас такими захоче. Але ми дуже
помиляємося.

І до цього бажання влади додаються споживацькі настрої суспільства. Хочемо
в Євросоюз, бо там добре живуть, хочемо мати пільги, соціальні гарантії, як
там, але не хочемо працювати так, як у Євросоюзі. Доки ми з себе це не
витравимо, в ЄС нам не бути.

- Соціальні протести, які вирують зараз в Україні, мають підґрунтя?
- Безумовно. Будь-який закид на адресу протестувальників можна зробити,
лише коли буде економія в діях влади. Ось тут, поруч із Верховною Радою,
зараз будують вертолітний майданчик для влади, якусь естакаду, мости. Не
здивуюсь, якщо ще буде тунель звідси до Банкової. Сюди пішло не менше
півмільярда гривень з бюджету, а буде й два-три мільярди, враховуючи
розкрадання.

- Що скажете про наш парламент, загалом про парламентаризм в Україні?
- Парламентаризм в Україні деградує, і мене це лякає. Я прийшов у
парламент третього скликання, бачив Раду наступних скликань. Так-от, третє
й четверте скликання приємно згадувати. Це був парламент. Він говорив "Ні!"
і відстоював, щоб закони ухвалювали у Верховній Раді, а не на Банковій.
Ми колись ухвалили абсолютно неприйнятний для нас закон про вибори
парламенту за закритими пропорційними списками партій, та партії виявилися
неадекватними для такої системи. Внесли у списки тих, хто заглядатиме
керівництву до рота, продавали місця за гроші. Парламенту нема.

Але зараз, незважаючи на всю критику того виборчого закону, який щойно
ухвалений, за який і ми голосували, вірю, що це добрий закон. 2012 року до
Верховної Ради паралельно з відфільтрованими списками прийде і велика група
мажоритарників. І через півроку вони скажуть, що їм треба рахуватися з
думкою своїх виборців, а десь із 2014 року це вже буде набагато кращий
парламент, ніж зараз. І Янукович уже не зможе опертися на нього, а якщо він
буде президентом до 2015 року, то цей парламент не пустить його на другу
каденцію.

- Якою б Ви хотіли бачити Україну для себе, своїх дітей, всіх українців?
- Європейською, з елементами збереження національних традицій. Має бути
акцент на мовному питанні, культурі, щоб це максимально підтримувала
держава. Я категорично проти деяких так званих цінностей, які нам сьогодні
накидають з Європи, отої розпусти, яку засуджують усі церкви і яку подають
як ідеал європейської культури.

- Які Ваші літературні, мистецькі уподобання?

- Зараз дочитую "Празький цвинтар" Умберто Еко. Це фантасмагорична річ.
Еко взагалі працює в різних версіях мови, історичних концепцій, релігійних
рухів. Дуже його люблю. Також подобаються твори на історичну тематику,
особливо українську. Із захопленням прочитав "Чорний ворон" В. Шкляра.
Люблю поезію. Нещодавно придбав великий том В. Симоненка, практично повне
зібрання, також Олену Телігу. Вражає Шевченко: поема "Марія" - це велич.
Щодо музики, дуже люблю класику: Генделя, особливо його ораторії, Гайдна,
органну музику Баха. Подобається сучасна органна музика, захоплююсь
Чюрльонісом, не тільки його органною музикою, а й симфонічними поемами.
"Мертвий півень", "Гайдамаки", "Тартак", багато інших гуртів також не
залишають байдужим.

- Ви чудово знаєте польську мову, чи знайомі з цією культурою?

- Люблю польське кіно. Анджей Вайда - взагалі щось неймовірне, особливо
його старі фільми: "Людина з каменя", "Людина із заліза". Надзвичайно
високий рівень, у європейському кіно мало подібного, хіба що деякі фільми
Довженка та низка французьких картин. Подобається сучасна польська поезія.
Коли хочеться чогось легкого, розважального, слухаю пісні Марилі Родович.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Слово Просвіти