Мирослав МАРИНОВИЧ: "Я проти всього агресивного"

Нещодавно до Одеси завітав український правозахисник, публіцист,
релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор
амністерського руху в Україні, директор Українського католицького
університету у Львові Мирослав Маринович - людина, яка всім своїм життям
доводить, що таке патріотизм.

Його "зустрічі" з КДБ почалися ще в університетські роки. А "прорив" на
сцену Київської філармонії на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в 1977-у, коли
він разом з Миколою Матусевичем, здолавши опір організаторів, закликали
присутніх у залі проспівати "Заповіт", коштував йому свободи. Звинувачений
у "проведенні антирадянської агітації і пропаганди" Мирослав Маринович не
один рік змушений був провести у пермському таборі й у засланні, та навіть
там продовжував відстоювати права українця усіма доступними засобами.

Сьогодні Мирослав Маринович - член громадської ради Українсько-
Американського бюро захисту прав людини, учасник багатьох вітчизняних і
міжнародних конференцій з прав людини та релігієзнавства, співробітник
Інституту східноєвропейських досліджень. За громадянську мужність,
самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з
нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння
виконанню Гельсінських угод нагороджений орденом "За мужність", а за
визначний особистий внесок у відстоювання прав людини, виявлені мужність і
самовідданість у боротьбі за свободу та незалежність України, плідну
науково-публіцистичну діяльність - орденом Свободи.

Не вперше Одещина приймала цю знану людину. Цього разу Мирослава Мариновича
запросив Український клуб Одеси. Протягом свого одноденного візиту гість
встиг і з журналістами поспілкуватися, і взяти участь у "круглому столі",
організованому УКО, і в приміщенні єврейського культурного центру "Beit
Grand" в рамках "Вільного університету" прочитати лекцію про місце релігії
в сучасному суспільстві.

Вже на початку лекції Мирослав Франкович підкреслив, що якщо в 1990-х
релігійних конфліктів в Україні вистачало, сьогодні їх практично нема.
"Озираючись на ці двадцять років, ми можемо визнати, що Україна пройшла
дуже важливий шлях до співпраці та порозуміння. Він був не безболісним і
дуже важливим. Сьогодні Україна практично зникла з переліку держав, де є
серйозні релігійні конфлікти", - зазначив він. Хоча поодинокі випадки
релігійної нетолерантності, антисемітизму тощо в Україні все ще існують.
Такий стан речей, на думку лектора, свідчить про те, що релігійна свобода
стала звичною нормою життя українців. "Нікого вже не дивує міжконфесійний і
релігійний плюралізм. У нас значно менше стали запитувати: "Хто ти,
християнин, греко-католик чи мусульманин?" - і це величезний успіх", -
вважає релігієзнавець.

Позитивну роль, на думку експерта, зіграло те, що ми відносили до
негативних явищ, - плюралістичність нашої релігійної картини. Тривалий час
існування в Україні такої кількості релігій та конфесій ми однозначно
називали бідою, однак саме цей фактор допоміг країні досягти релігійної
свободи. "Я за своєю релігійною приналежністю греко-католик, однак не можу
не відзначити позитивної функції протестантських спільнот, адже те, що в
Україні є релігійна свобода - значною мірою їх досягнення. Не можу не
бачити й позитивного впливу єдності православних церков. Я був у захопленні
від цього етапу під час помаранчевої революції і після неї, коли в Україні
з'явився унікальний феномен спільних заяв представників різних конфесій
щодо питань людської гідності, виборчих прав, соціального життя тощо -
питань, які болять українцям незалежно від конфесійної належності", -
розповів Мирослав Маринович.

На початку дев'яностих, коли почав суттєво змінюватися релігійний ландшафт,
за його словами, багато людей були насторожені. Тоді легалізувалися
релігійні громади, які доти були заборонені, і з'являлися абсолютно нові: з
підпілля вийшла греко-католицька церква, масово показались протестантські
громади, з'явився Київський патріархат - альтернативна до Московського
патріархату структура. Це був дуже важкий етап, адже, з одного боку, ми
хотіли релігійної свободи, з іншого - не хотіли, щоб поряд так само вільно
існували інші релігійні громади, тобто єресь. На цьому етапі здавалося, що
ця релігійна свобода іде на користь новим релігійним утворенням, а старі
втрачають вірних і перебувають у зоні небезпеки. Тому на початку
дев'яностих традиційні релігійні громади на цю нову свободу дивилися
насторожено і били на сполох з приводу появи в Україні нових, ніби
небезпечних, та екзотичних релігійних груп. "Хіба ми можемо сьогодні
сказати, що країну заполонили, наприклад, буддисти чи кришнаїти? Ні. У той
же час щось змінилося. Створилася конкурентність ситуації: у людей є
можливість обирати тих, хто краще задовольняє їхні духовні потреби", -
вважає релігієзнавець.

Завдяки такій кількості релігійних громад в Україні з'явилося і таке
поняття, як "єдність у багатоманітті". Це на початку дев'яностих для церков
єдність була можливою лише за умови, що одна сторона забуде про свою
природу і стане такою, як інша сторона. Зараз вони постійно показують свою
здатність співпрацювати у найрізноманітніших питаннях. Більше того, дедалі
частіше чуємо розмови навколо ідеї єдиної Київської церкви або єдиного
понадконфесійного Київського патріархату. Ця ідея виникла ще за часів Петра
Могили, обговорювалася і за Андрея Шептицького. Сьогодні вона знову
актуальна й знову обговорюється. Тут не йдеться про адміністративне
об'єднання - на даному етапі це просто неможливо, але єдність в
багатоманітті - сучасний варіант об'єднання без травм для релігійних
громад. І хоча сьогодні така ідея все ще здається фантастичною, це
абсолютно реальний розвиток подій у майбутньому. "Американці часів Мартіна
Лютера Кінга навряд чи повірили б, що у їхній країні буде президент-
афроамериканець", - зауважив Мирослав Маринович.

З ідеєю Київської церкви конкурує ідея "Русского мира", озвучена патріархом
Кирилом. "Я цілком приймаю цю версію як спосіб, яким хоче жити частина
православної громади. Якщо православні хочуть жити відповідно до цієї візії
- це їхнє право, однак у цій концепції, на мою думку, є небезпечні моменти:
замість підтримки ідеї релігійної свободи, вона цю свободу ставить під
сумнів, оскільки оголошує певну територію приналежною до цього "Русского
мира", - вважає релігієзнавець.

Продовжуючи тему релігійної свободи, секуляризму держави, Мирослав
Маринович зазначив, що це, як не дивно, може призвести і до нових обмежень,
що теж небезпечно. Так, наприклад, в Америці намагаються менше вітати з
Різдвом і більше з зимовими святами. Таке формулювання, на їхню думку, не
ображатиме людей, які не вірять у Христа, атеїстів тощо. Більше того, серед
тамтешніх християн ведеться дискусія - чи толерантно встановлювати на своїх
подвір'ях християнські символи Різдва, мовляв, це також може образити
прихильників інших релігій і людей невіруючих. Серйозні суперечки викликає
навіть надпис на доларах "In God We Trust", який перекладається "В Бога ми
віримо". У Європі, за словами вченого, подібні тенденції також
відчуваються. Так, у Франції заборонено носити в школах мусульманські
хустки, а священикам приходити туди з великими хрестами. "Причому закон не
регламентує, що таке великий, а що таке маленький хрест. У мене в зв'язку з
цим народилося питання: а якщо я прийду в школу у футболці з написом "Бог
мертвий", мене пропустять? Звичайно, пропустять, скажуть, це ваші
переконання, заходьте", - продовжив релігієзнавець.

Свого часу просвітництво в Європі вибухнуло проти того, що в школах
викладається лише теорія божественного походження людства, і це зробило
можливим вивчення теорії еволюції Дарвіна. "Це позитивне явище в тому
сенсі, що для повноцінного розвитку людині необхідно мати доступ до різної
інформації, вивчати діаметрально протилежні погляди", - переконаний
Мирослав Маринович. Нещодавно, за його словами, Рада Європи прийняла
резолюцію проти викладання в школах Європейського Союзу християнської
версії походження світу, тобто креаціонізму. "Так у радянські часи
державний орган забороняв вивчати якусь науку, називаючи її лженаукою, і
змушував нас слухати лише "правильні" лекції. Зараз відбувається те саме, і
це небезпечно", - зазначив він.

Вже традиційно після лекції слухачі "Вільного університету" могли поставити
гостю свої запитання. "Ви виступаєте проти агресивного атеїзму чи проти
постмодернізму?" - прозвучало перше з них. "Я виступаю проти усього
агресивного", - відповів на це Мирослав Маринович, чим викликав оплески.
"Для мене осоружний комунізм, з усіма його жахами, і в той же час мені
осоружне суспільство, яке бачить у релігії небезпеку з точки зору
постмодерністського світу. Я бачу, до якої руїни це доводить Захід. Іншими
словами, я хочу гармонії людського духу. Я хочу, аби ми бачили загрозу
релігії не лише з боку держави, а й у наших власних спокусах. Постмодернізм
привчає нас до релятивності, легітимності. На мою думку, ця абсолютна,
безконтрольна свобода може завести людину в такі самі прірви, в які
заводило насильство з боку держави", - аргументував лектор власну точку
зору.

"Здається, людина, яка скаже, що вона атеїст чи агностик, сьогодні просто
приречена на провал, принаймні на політичному поприщі. Чи не здається вам,
що в Україні відбувся перехід політичної еліти від войовничого атеїзму до
войовничої релігійності?" - спитали у лектора. "Для мене також є
неприйнятною та очевидна спекуляція на релігійності, яку ми сьогодні
спостерігаємо у політичних діячів. Зараз, справді, у більшості випадків
неполіткоректно говорити, що ти атеїст. Всі - віруючі, і всі говорять про
духовний занепад. На устах у багатьох - релігійна риторика, і в цьому є
загроза", - переконаний Мирослав Маринович. Дуже показовим у цьому сенсі
релігієзнавець вважає приклад з політичного життя Польщі. Там свого часу
напередодні виборів католицька церква відкрито підтримала президента Леха
Валенсу. Переміг Олександр Кваснєвський, а церква опинилася у страшенно
безглуздому становищі. "Церква не повинна заганяти себе у глухий кут, а
політики не повинні маніпулювати нею. Який вихід з цього? Ми повинні бути
мудрішими і не куплятися на релігійну риторику маніпуляторів-політиків", -
підкреслив він.

Запитали у релігієзнавця, чи не вважає він, що сучасній людині важко знайти
спільну мову із церквою через певний дисонанс нового та усталеного,
традиційного, застарілого. "Одразу хочу вас переконати, що справа не в
застарілості релігійних канонів, традицій тощо. Я знаю дивовижні приклади
того, як правильні священики, люди, які справді вірять у те, що декларують,
творять навколо себе чудові спільноти, до яких належать люди з
найсучаснішими поглядами на світ, навіть представники типового
постмодернізму. Для мене в цьому сенсі дуже авторитетним є патріарх Любомир
Гузар. Чому він для нас переконливий, незалежно від того, що належить до
традиційної спільноти?" - перепитав у залу Мирослав Маринович і почув у
відповідь: "Тому, що він виняток". "Правильно, тому що від нього духовність
іде ще до того, як він слово скаже. Ви бачите, що ця духовність на обличчі,
що це людина молитовна, і моментально йому довіряєте. Отже, проблема не в
застарілості доктрини, а в нашій нещирості. Звичка лукавити, в
повсякденному житті говорити одне, а вдома з дружиною на кухні - інше,
перенеслася і в церковне життя. Ми й далі живемо в подвійному світі. Щойно
ви натрапляєте на нелукавого священика, ви бачите, що до нього горнуться
всі", - продовжив свою відповідь лектор.

"Як релігія допомагала вам вижити в таборі?" - поцікавилися у Мирослава
Франковича наостанок. "Я був слабо вихований доктринально в період до
табору, тому я не можу сказати, що я діяв відповідно до канонів своєї віри.
Радше навпаки - вони приходили до мене впродовж тюремного життя. Коли вас
закривають у камері, все, що змушувало вас грати певні соціальні ролі,
відходить, і ви залишаєтеся зі своїм духовним світом. Ви можете боротися
тільки за те, у що вірите. Саме там я переконався, що ти маєш духовні сили
витримувати різні несправедливі покарання тільки за те, що ти вважаєш
справедливим, правильним, гідним. Друге, що мені допомогло, - це розуміння
первинності людського духу. Часто після голодувань, довгого перебування в
карцерах плоть стає цілковито немічною, але дух просто світиться в очах. Я
зараз маю на увазі покійного Олексу Тихого. Практично, я був одним з
останніх, хто його бачив: він не міг їсти, це була шкіра, кості і величезні
очі, в яких світився дух. Це були євангельські очі, очі любові, очі
високого духу. Ще я там зрозумів, що треба жити за законами Христа і
пробачати, особливо там, де пробачати найважче. У таборі, після сутичок з
адміністрацією, з твоїм ворогом, дуже важко пробачати і вибачатися. А я
пробував це робити. Для мене було дуже важливо перевірити всі ці правила
християнства, як вони спрацьовують в екстремальних ситуаціях", - розповів
Мирослав Маринович. Людмила ІВАЩЕНКО.

Чорноморські новини