Георгій ГАЙКО: ТІЛЬКИ ТОЙ, ХТО ІЗ РОЗУМІННЯМ СТАВИТЬСЯ ДО ХВОРОГО, МАЄ ПРАВО НАЗИВАТИСЯ ЛІКАРЕМ
Георгій ГАЙКО - доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАМН
України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії
України, почесний президент Української асоціації ортопедів-травматологів,
відзначає своє 75-річчя.
- Пане Георгію, посада директора такого великого інституту - величезне
емоційне та фізичне навантаження. Крім того, Ви керуєте клінікою,
займаєтеся науковою роботою, практикуєте хірургічні операції... Як Вам
вдається підтримувати себе в такій чудовій формі?
- Я люблю працювати - цього навчили мене батьки-трударі. Намагаюся щодня
виконувати ранкову гімнастику і здійснюю тривалі прогулянки. Це почалося ще
з дитинства. Я виріс на Буковині, там, де мало доріг, зате багато стежок.
Моє рідне село, що у Вижницькому районі, називається Волока. У нашому селі
не було середньої школи, тому після чотирьох класів початкової школи я
перевівся в Нижньостанівецьку середню школу, що за чотири кілометри від
дому. І ось так щодня пішки і ходив туди й назад. Але ця ходьба була,
повірте, в радість: і свіже повітря, і довколишня краса природи в будь-яку
пору року. І школа мені запам'яталася: дуже хороша із добрими педагогами.
Їздив туди на п'ятдесятиріччя нашого випуску - такі зустрічі дають
позитивний імпульс, адже ти приїздиш додому, у своє дитинство.
До речі, я ще й непогано співав, і доля моя могла піти іншим шляхом... У
нас було так: церква, а поруч школа. Наш священик, який чув мій спів,
навіть хотів мене взяти в хор. А ще радив обрати таку спеціальність, щоб
менше працювати з людьми. Хоча я з ним не погодився.
- Але ж у ті часи вступити до інституту хлопцеві з села було нелегко.
- Усе відносне, моє дитинство випало на складні роки - Буковина на той час
була окупована Румунією, а ставлення окупантів до українців було дуже
поганим. Ну, уявіть собі, в школі навіть за українське слово вчителі нас
били. Тому я й покинув навчання. А після звільнення, у 1944 році, коли
пішов у нову школу, вчитися хотілося! Я був відмінником і мріяв про
юридичний університет у Львові. Та батьки не змогли б вивчити мене так
далеко від дому. Сім'я жила, практично, на сирі і сметані, салі та картоплі
- з праці власних рук. Суто з таких міркувань я вирішив піти в Чернівецький
медінститут.
Як мені вдалося вступити? Скажу, що я дуже хотів учитися. Так ось: досі,
коли буваю на посвяченнях студентів, завжди згадую той день, коли побачив
своє прізвище в списках. У мене аж сльози на очі навернулися. В інституті
були такі помпезні мармурові сходи, глянувши на них, я у захваті подумав:
"Невже я тут буду вчитися?"
- Зі своїми однокурсниками підтримуєте стосунки?
- У Києві нас восьмеро. Ми часто зустрічаємося. Минулого року було
півстоліття нашому випуску. На жаль, мені не вдалося поїхати… Ми
любили інститут, він був у гарному місці, на Театральній площі. Поряд
відомий драматичний театр.
- А викладачі у Вас цікаві були?
- Дуже добрі викладачі! Щоб ви розуміли: це був колектив 2-го Київського
медінституту. Його після евакуації повернули не в Київ, а в Чернівці.
Викладацький склад був дуже потужний. Ну, наприклад: терапевт В.А. Трігер,
хірург і директор М.М. Ковальов, окуліст В.Л. Родзяховський, акушер-
гінеколог Л.Б. Теодор, педіатр П.А. Гудзенко, мікробіолог І.М. Калина. Люди
зі світовими іменами! Це були великі вчені. Наших випускників залюбки
приймали на роботу будь-де, бо в нас була дуже добра підготовка.
- Який Ви тоді обрали собі фах?
- На той час в інститутах не існувало поняття спеціалізації. Ми одразу
отримували диплом "Лікар-лікувальник". І кожен сам визначався, ким стане. А
в моєму випадку фах обрав мене. Оскільки я був активістом, комсомольцем,
одразу після отримання диплома мене з групою випускників відправили на
роботу в Казахстан, в ЧардараГЕС. Там саме будували гідроелектростанцію.
Місцина дика, пустельна - 60 км від райцентру і 350 від обласного. Ось там
я швидко набрався досвіду. Тобто я був і хірургом, і акушером-гінекологом -
майстром на всі руки.
Пройшов я там школу дуже сувору, але зізнаюся: це були одні з кращих років
мого життя. Мало того, що я працював лікарем, ще й займався художньою
самодіяльністю, був тренером з гімнастики в школі. Робочий графік був дуже
щільним. Навіть у кінотеатрі я мав окреме місце, біля вхідних дверей, бо
будь-якої миті мене могли викликати в лікарню.
Там, до речі, я й познайомився зі своєю дружиною. Вона - невропатолог,
приїжджала до нас давати консультації.
- Але за Україною сумували? Хотіли повернутися?
- Звісно, що сумував. Тому й повернувся в Чернівці, уже з певним досвідом -
4 роки стажу. Тут мене спіткало невелике, але розчарування: мені
запропонували роботу в звичайній дільничній лікарні. Та хоч це патетично
звучить, в душі я ортопед-травматолог. Тому одного разу я пішов до
директора Київського інституту травматології та ортопедії Івана Піменовича
Алексеєнка на прийом. Він глянув на мене і запитав, звідки я. Я відповів:
- Із села.
- Працювати будеш?
- Буду.
Мене й прийняли на роботу. Тоді був березень 1964 року. У рідному
інституті я пройшов усіма щаблями: починав із наукового співробітника,
аспіранта, потім став старшим науковим співробітником, ученим секретарем,
знову старшим науковим співробітником, заступником директора з наукової
роботи. У 1989 році став першим виборним директором закладу. Я завжди кажу,
що тут - мій рідний дім.
- Але ж у Вашій біографії, крім інституту, були й інші сторінки...
- Правда! Із 1975 по 1978 рік я працював в Алжирі. Історія, що цьому
передувала, досить кумедна. Мене хотіли спочатку відправити на роботу в
Чилі. Перед тим довго вивчав іспанську мову. Та в Чилі стався військовий
переворот. Тоді мене вирішили направити на Кубу. Але на Кубі не потрібно
було ортопеда-травматолога. Аж після цього запропонували попрацювати у
франкомовному Алжирі. Працювали ми багато, у мене було 6-8 чергувань
щомісяця. Починали роботу вдосвіта, зате до 14 години вже були вільні.
Хоча ми вільно пересувалися по Алжиру, але за кордон виїхати не могли -
був дуже суворий нагляд. Я особисто мав кілька запрошень, наприклад, коли
вилікував дружину посла Бельгії, мене запрошували в Бельгію, Францію, але
хто б мене відпустив?
Нас завжди запитували, чому ми не заберемо дітей, пропонували чудові умови
для їх виховання. Але цього не сталося, і ми повернулися додому. Хоча
бажання ще попрацювати було.
- Від того, що Ви повернулися додому, вітчизняна наука виграла. І тепер Ви
- автор понад 500 наукових публікацій, 8 монографій, 9 довідників, 10
винаходів, 18 рацпропозицій і нововведень, 18 методичних рекомендацій та
інформаційних листів. Під Вашим керівництвом підготовлено 14 кандидатських
і 8 докторських дисертацій. Ви - редактор наукового журналу "Вісник
ортопедії, травматології і протезування", крім того, член редколегій 9
українських та 2 зарубіжних наукових медичних журналів. Ви очолюєте
інститут світового рівня…
- Знаєте, підсумовуючи минуле, зараз сміливо можу сказати, що я встиг
зробити багато. Звісно, не один, а з нашим дружним колективом і завдяки
колективу цього інституту. Котрий, до слова, за успіхи в розвитку медичної
науки і підготовку висококваліфікованих кадрів нагороджений Почесною
грамотою Верховної Ради України, вісім наших співробітників є лауреатами
Державної премії України, 17 - заслуженими лікарями, 4 - заслуженими
працівниками охорони здоров'я, 9 - членами Американської академії ортопедів-
хірургів (AAOS), 4 - членами Міжнародного товариства ортопедів-
травматологів (SICOT).
Якщо говорити про плани на майбутнє, то ми розширюватимемо дослідження
клітинної і тканинної трансплантації, тож тісно співпрацюємо з інститутами
генетики і невідкладної та відновної хірургії імені В. Гусака НАМНУ і
кріобіології і кріомедицини НАНУ. Плануємо розширити дослідження із
мікрохірургії. Якщо раніше ми займалися кістково-суглобовим апаратом, то
тепер вивчаємо прилеглі до кісток тканини, що створюють цілісну опорно-
рухову систему. Загалом планів чимало: хочеться працювати на благо наших
співвітчизників, допомагаючи хворим повернутися до повноцінного життя.
І я не планую зупинятися. Бо життя - це рух. Я хочу, щоб мої учні були не
просто фахівцями, котрі виконують свою рутинну роботу. Тільки той, хто із
розумінням ставиться до хворого, має право називатися лікарем. Саме це я
ставлю в основу нашої спеціальності. І для мене це не порожні слова.
Розмовляв Сергій УХАЧЕВСЬКИЙ.
Від редакції:
Шановний Георгію Васильовичу, колегія, колектив редакції газети "Ваше
здоров'я" вітають Вас - здібного, визнаного в Україні і Європі керівника
наукового закладу, визначного вченого і прекрасну, чуйну людину, зі славним
ювілеєм. Нехай наступні роки будуть багатими для Вас на міцне здоров'я,
нехай удачі й успіхи щедро увінчують Ваші наукові пошуки. Поваги і людської
любові Вам!
З роси і води Вам!
©"Ваше Здоров'я" No49 за 2011 р.
Ваше здоров'я
