Газета "Україна молода"


09:50, 14.02.2020

Кожного року, 14 лютого, в світі відзначається День святого Валентина, або День усіх закоханих. В Україні це свято з'явилось відносно недавно, і відразу стало дуже популярним.

Історія походження Дня святого Валентина оповита численними легендами та міфами. В одній із них ідеться про те, що начебто був такий собі простий римський священик Валентин, якого під час гонінь на християн імператором Клавдієм у 269 році схопили, піддали жорстоким тортурам, а потім стратили. Начебто він не тільки проповідував християнство, але й вінчав за християнським звичаєм молодят. Згодом понівечене тіло Валентина християни поховали в катакомбах біля Фламінієвої дороги.

Вже в 350 році на місці його могили спорудили базиліку. В 496 році папою Геласієм був встановлений день пам'яті цього святого (14 лютого), однак у 1969 дата була викреслена з календаря католицької церкви, оскільки Валентина визнали постаттю міфічною, і жодного підтвердження існування такого священика не було знайдено.

Наприкінці середніх віків в Англії з'явився звичай у день святого Валентина надсилати коханій записку з освідченням у коханні. Такі послання почали називати "валентинами", і дівчата навзаєм відповідали коханим, називаючи їх Валентинами. Не в останню чергу це було пов'язане зі стародавнім повір'ям, що саме 14 лютого паруються птахи.

Згодом вигадали ще одне пояснення: буцімто у стародавньому Римі був звичай серед підлітків писати імена своїх коханих на записках, які присвячувалися богині Юноні (був подібний звичай, чи не був - теж достеменно невідомо). Так чи інакше, але звичай обмінюватися "валентинками"зберігся і до сьогодні.

Разом з тим, цього дня Римо-католицька церква вшановує пам'ять Кирила і Мефодія - слов'янських просвітників і покровителів Європи.

Україна молода


14.02.2020

Олег БОРОВСЬКИЙ

Голландці відмовили Росії у передачі справи про причетність трьох громадян РФ до катастрофи рейсу MH17 авіакомпанії Malaysia Airlines над Донбасом у 2014 році. Про це повідомив міністр юстиції Нідерландів Фердінанд Грапперхаус у листі до парламенту країни, поінформувала агенція "Рейтер". За даними означеного міністра, до його відомства 17 жовтня 2019 року надійшов лист, у якому РФ просила розглянути питання про передачу кримінального провадження. "Міністерство юстиції та безпеки відповіло, що передача нідерландською владою кримінального провадження стосовно трьох російських підозрюваних не є варіантом і не була взята до уваги", - заявив Грапперхаус у листі.

Він також наголосив, що суд над підозрюваними важливий для встановлення істини та справедливості. "Уряд повністю впевнений у незалежності та якості нідерландського правосуддя", - пояснив міністр. Слідство вважає, що троє російських громадян і один громадянин України, причетні до катастрофи MH17, переховуються на території Росії.

19 червня 2019 року прокуратура Нідерландів оприлюднила імена чотирьох підозрюваних, які постануть перед судом за причетність до збиття літака МН17. Ідеться про росіян Ігоря Гіркіна, Сергія Дубінського, Олега Пулатова, а також про громадянина України Леоніда Харченка. Суд розпочнеться 9 березня у судовому комплексі Схіпхол незалежно від того, будуть на процесі чи ні самі підозрювані або їхні представники.

Україна молода


14.02.2020

У пустелі Кизилкум. (Фото з особистого архіву Миколи Камуза.)

На запитання, чим він займається у житті, полтавець Микола Камуз, котрому тільки-но виповнилося 27 років, не моргнувши оком, відповідає: "Мандрую". Любов'ю до подорожей іще в дитинстві його заразив батько. Коли хлопцю було лише 10 років, вони вдвох сідали на велосипеди й відправлялися в мандри за заздалегідь визначеним маршрутом. Із 18 років Микола подорожує сам, причому віддає перевагу мандрівкам автостопом. За цей час уздовж і впоперек об'їздив Україну й після останньої поїздки на Кінбурнську косу (це місце називають українськими Мальдівами - настільки там красиво) запланував подорож у Середню Азію. Попрацювавши майже місяць на винограднику, вдосталь наївшись винограду й підзаробивши трохи грошей, почав збиратися в дорогу. Хотів відправитися в далеку подорож іще минулого літа, проте тоді з цього так нічого й не вийшло: дорогою на Алтай захворів на вірусний енцефаліт, тож довелося повернутися додому. Відтак переніс мандрівку на пізню осінь. По суті, провівши два місяці на колесах, відвідав три нові країни: Казахстан, Киргизстан та Узбекистан, загалом подолавши 14,5 тисячі кілометрів. При цьому мав у кишені лише сто доларів - цих грошей, запевняє, цілком вистачило.

Ночівля на території фешенебельного ресторану

- Можна сказати, що я мандрівник-початківець, - посміхається мій співрозмовник. - Надихнула мене на поїздки автостопом одна приятелька, котра в такий спосіб об'їздила вже з півсотні країн. Нині ж маю багатьох знайомих, які так подорожують, у нас є своя спільнота в інтернеті, що дає нам змогу обмінюватися інформацією, ділитися секретами успішних мандрів, до того ж ми зустрічаємося на зльотах. Саме там познайомився з мандрівниками автостопом із Полтави Антоном Колодієм та Ігорем Ткачовим (хоч і живемо в одному місті, раніше їх не знав). Ігор, до речі, також побував десь у 40 країнах і нині перебуває в поїздці Індією й Пакистаном.

Маршрут Миколи Камуза пролягав через Уральські гори. Аби потрапити в Казахстан, він мав перетнути й Гірський Алтай із його засніженими вершинами, бурхливими ріками, пейзажами неймовірної краси й особливою енергетикою. За словами Миколи, спосіб життя місцевих людей за останні десятиріччя там майже не змінився. Є села, до яких більшу частину року неможливо дістатися автомобілем.

- Це ідеальне місце для тих, хто хотів би вирватися із суєти міського життя й на якийсь час опинитися посеред дикої природи, - стверджує мандрівник. - Там осіло багато народностей, і всі вони прекрасно вживаються - нам цього не завадило б повчитися. Проїжджаючи Чуйським трактом, цікаво спостерігати, як змінюються ландшафт і життя навколо.

Молодий чоловік радить мандрувати з не надто важким рюкзаком - в іншому разі вас надовго не вистачить. Сам Микола мав при собі намет, спальний мішок, килимок, теплий одяг, фотоапарат, засоби гігієни й туристичну газову горілку, на якій у літровому кухлі міг приготувати суп або кашу.

- Газові балони купував дорогою - у Росії та Середній Азії вони, на відміну від України, дешеві, - порівнює любитель мандрів. - Спав у наметі - із цим не було жодних проблем: постелив килимок, забрався до спального мішка - більше мені нічого й не треба. Єдине, чого не розрахував, - коли потрапив у Алтайські гори, там уже була справжня зима із 10-градусними морозами й снігом, а мій спальний мішок розрахований на температуру +5 С. Тож два дні я просто мерзнув. Натомість, починаючи з Казахстану, температура вночі не опускалася нижче +7 С, а у Ферганській долині взагалі стояла тепла осінь - там можна було роздягнутися до футболки. Ось такі контрасти погоди. Перетинаючи кордон із Казахстаном, мав побоювання, що казахи - важкі люди (начитався про це в мережі). Та насправді вони виявилися дуже привітними. От вам міфи й реальність. Коли мандруєш сам - усе виявляється зовсім інакшим, аніж коли мандрує хтось і потім ділиться враженнями.

Загалом спочатку, зізнається Микола Камуз, він не мав конкретного маршруту. Але сталося так, що на Алтаї познайомився з таким же мандрівником із Павлодара, і той запросив його в гості. Ось так мандрівник із Полтави й відправився автостопом у Казахстан.

- Одного разу я ночував на території фешенебельного ресторану, що стоїть на горі Кок-Тюбе, розташованій у колишній столиці Казахстану Алмати, - сміється Микола. - На сайті для тих, хто подорожує автостопом, прочитав, що на цій горі можна поставити намет, де завгодно. Прийшов туди, коли вже сутеніло, аж там парк, у якому гуляє багато відпочивальників. Тож я ходив ним, як неприкаяний, аж доки не заблукав. І так випадково забрів на територію літнього ресторану. Оскільки вже була пізня осінь, він не працював. Тож я розстелив свій килимок, забрався до спального мішка й спав собі до ранку. Там були встановлені відеокамери, але мене ніхто не прогнав. А вранці дізнався, що це один із найкращих ресторанів, бо з його майданчика відкривається панорама міста. Тож, можна сказати, я мав досить-таки незвичайну ночівлю. До наступного магазину - 500 кілометрів

Загалом у Казахстані, за словами Миколи Камуза, впадає в очі велика різниця в рівні життя жителів міст і аулів - порівняно з казахськими наші села дуже багаті.

- Там у глибинці повний занепад, суцільна розруха. А міста процвітають. В одному з аулів я поцікавився в місцевого жителя, скільки в нього голів живності. Той відповів: 30 овець, 6 корів та 5 коней. І так чи не в кожному обійсті. При цьому люди бідні, мов миші. Я так і не зрозумів, чому. Та вони й самі толком не знають. У сільського люду немає культу розкоші, схоже, гроші для них - не найголовніше в житті, - ділиться спостереженнями мандрівник. - Попри бідність, люди привітні, відкриті. Вийшло так, що я опинився в Баянаулі - це такий собі оазис у пустелі, курортне місце в Павлодарській області. Переночувавши, зайшов до місцевих набрати у пляшку води, а вони одразу ж запросили мене на чай. Досі пам'ятаю той смак казахського чаю з молоком. А от місто Павлодар запам'яталося смогом, що висів у повітрі. У Казахстані так: якщо їдеш степом і бачиш на горизонті дим, це означає, що попереду місто. Зате там бензин утричі дешевший, ніж в Україні, а природний газ - узагалі вшестеро, тобто коштує копійки.

У Киргизстані Миколу знову застала зима: коли їхав через відроги Тянь-Шаню, падав сніг. Тут полтавця вразили величезні відстані між населеними пунктами.

- Коли зі столиці Бішкек зібрався їхати до Ферганської долини (це регіон у Тянь-Шані в межах Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану), мене попередили: купуй, мовляв, усе необхідне в оцьому кишлаку, бо наступний магазин буде через 500 кілометрів, - продовжує свою розповідь Микола. - Окрім усього, то був переїзд у горах по серпантину, тож автомобіль долав цю відстань дуже довго. Відтак я цілий день спостерігав за засніженими гірськими вершинами за лобовим склом. Цікаво, що в Середній Азії не розуміють, як це - подорожувати автостопом. У мене часто запитували: ти, мовляв, мандруєш пішки? В останньому перед перевалом населеному пункті, з якого й розпочалася моя поїздка на 500-кілометрову відстань, стояв пост ДАІ. Коли я підійшов до нього, стражі правопорядку мене попередили: "Пішки через перевал не можна, стій тут - ми зараз зупинимо тобі авто". Так я собі стояв і слухняно чекав, доки вони не зупинили автомобіль, - мені навіть не довелося, як завше, робити це самому.

Унаслідок того, що Ферганську долину, де так хотів побувати Микола Камуз, оточують гори, клімат там вельми теплий. А смак кавунів, динь, винограду, хурми, за словами полтавця, просто неперевершений.

- Дині там медові. Після того, як спробував овочі та фрукти в Узбекистані, просто не сприймаю тієї привозної терпкої зірваної недостиглою хурми, яку продають у наших магазинах. Там у глибинці міг запросто нарвати цих стиглих соковитих фруктів і наїстися досхочу. Або, скажімо, підходжу до крамниці, де продають кавуни та дині, і цікавлюся, яка їхня ціна. Продавець відповідає: 2 тисячі сум (це десь 6-7 гривень) за кілограм, а тоді виносить кавун і просто пригощає ним. В Узбекистані середня заробітна плата - 3 мільйони сум. Мені, до речі, пропонували роботу з такою зарплатнею.

- Могли б одразу стати мільйонером, - жартую.

- Так, число спершу вражає, але, коли я порахував, виявилося, що мав би отримувати 175 гривень на день. Тож я подякував і відмовився. Зате мені сподобалося, що навіть у найрозкішнішому узбецькому ресторані ціни достатньо низькі: можна дуже ситно пообідати всього за 30 гривень, - запевняє мандрівник.

Про подорож довжиною 14,5 тисячі кілометрів Микола Камуз уже встиг написати книгу - тепер хоче роздрукувати її невеликим накладом на принтері й поширити серед друзів, знайомих - якщо тим вона припаде до душі, тоді й далі розвиватиметься в цьому напрямку.

- Дещо занотовую вже в дорозі, щоб не забути. Це можуть бути якісь діалоги або ж незвичні для нас імена, - констатує наш земляк. - Наприклад, мене підвозив водій на ймення Лубек із кишлаку з-під Самарканда. Він підібрав мене в районі найменшого в Узбекистані обласного центру Гулістан, що за 120 кілометрів від Ташкента. У самій столиці я не був, бо мав обмежений час на перебування в країні. Тому віддав перевагу таким старовинним містам, як Самарканд, Бухара. В Андижані - місті обласного підпорядкування, розташованому в південно-східній частині Ферганської долини, - мене запросили на святкування із приводу місцевого обряду обрізання. А ще я побував на полях, де вирощують бавовник. Його якраз збирали узбечки, тож я й собі спробував - власне, нічого складного. Мушу сказати, що узбеки вразили мене своєю гостинністю чи не найбільше. В Узбекистані складнощів, пов'язаних із ночівлею, взагалі не мав. Бо якщо вже водій підбирає тебе на дорозі, то неодмінно запрошує до себе додому, де тебе зустрічають як поважного гостя, саджають за невисокий столик. Схрестивши ноги, ти зручно вмощуєшся на підлозі, і тобі подають традиційні страви узбецької кухні: шурпу, лагман тощо. Почастувавши, надають нічліг, уранці пригощають сніданком і навіть можуть вивести на трасу. Такої гостинності також можна тільки повчитися! Усі не приховували здивування, що українець отак далеко забрався

А ще герою цього матеріалу довелося долати 400 кілометрів пустелею Кизилкум, коли за вікном автомобіля, куди не глянь, суцільні піски - й жодного населеного пункту. Хіба що табун верблюдів можна зустріти.

- Місто Хіва, що в Хорезмській області Узбекистану, вважається воротами до пустелі Кизилкум. У середні віки воно було останньою зупинкою караванів, які прямували через пустелю в Іран. Саме там я запасся всім необхідним, а далі їхав 400 кілометрів пустелею з узбецькими далекобійниками, котрі, до речі, виявилися дуже цікавими людьми, - пригадує любитель мандрів. - Я спробував і верблюже молоко (разом із водієм заїхали до бабусі, яка його продавала) - дуже жирне, а на смак - як прокисле коров'яче. До слова, воно дороге - на наші гроші десь 90 гривень за літр.

Микола говорить, що мандрувати автостопом - то ціла наука. Найперше потрібно запастися терпінням, адже не кожен водій хоче підбирати на трасі пасажира. Хоч зазвичай молодий чоловік "голосує"не більше години.

- Буває, стоїш на одному місці хвилин 15-20 - ніхто не зупиняється. У такому разі треба перейти трохи подалі, - радить, - бо, може, це місце непідходяще. Існує дуже багато всіляких нюансів, як бути одягненим, як поводитися в дорозі. Оскільки мандруєш сам, маєш увесь час ворушити мозком, спонтанно приймати сотні рішень. Після того як на Уралі мене покусали кліщі, дійшов висновку, що треба пройти курси першої медичної допомоги. Якщо ви вирішили подорожувати автостопом, варто збільшувати дистанцію поступово. До того ж треба мати якісь опорні точки, тобто місця, де на вас чекають знайомі. Щоб водії знали, що ви не просто тиняєтеся по світу. Одного разу в Узбекистані була непевна ситуація, коли мені не особливо сподобалася компанія, з якою я їхав із Бухари. У такому разі важливо правильно повестися: я знайшов місце, де була освітлена заправна станція, і вирішив вийти, тим паче що вже вечоріло, а я не люблю їздити вночі. У Середній Азії в мене запитували: навіщо тобі ці мандри? Я відповідав, що для мене це спосіб пізнання світу, до того ж я збираю матеріал для своїх розповідей про те, як живуть люди деінде. Коли багато мандруєш, мимоволі набираєшся життєвого досвіду, починаєш краще розбиратися в людях і вже інтуїтивно можеш зробити висновок, із ким варто їхати, а з ким - ні. У мене таке відчуття, що за ті два місяці я прожив два роки. Мав настільки багато вражень та емоцій, що це навіть важко з чимось порівняти. От через що мене так ваблять далекі мандрівки. До того ж, не приховую, різноликий Схід мені набагато цікавіший, аніж цивілізована Західна Європа. Скрізь де б був, говорив, що я з України. І всі не приховували свого здивування, що українець отак далеко забрався, багато хто хотів сфотографуватися разом або просив написати щось українською мовою. Тож, можна сказати, я якоюсь мірою відчув себе в ролі знаменитості.

Наступна Миколина мета - вирушити влітку автостопом у Монголію. Не просто проїхати туристичними місцями, а побачити, як насправді живе місцевий люд, доторкнутися до його культури, звичаїв. "Іноземний туризм підпорядкований зароблянню грошей. А коли ти їдеш не туристичними місцями, люди запрошують тебе до себе не заради грошей, а тому, що їм цікаво з тобою поспілкуватися. І оце для мене найцінніше", - розмірковує Микола Камуз.

Ганна ЯРОШЕНКО

Полтава

Україна молода

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины