Газета 'Народна армія'


21 січня 1990 року відбулась одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій - так званий живий ланцюг, який символізував єдність східних і західних земель України. 25 років тому ця подія стала провісником майбутнього падіння СРСР і проголошення нової, незалежної й соборної України. Організатором акції був Народний рух України. Попри твердження компартійної влади, що цей захід не збере багато людей, ланцюг починався в Івано-Франківську та проліг через Стрий, Львів, Рівне, Житомир. Аж до Києва. У заході взяли участь, за офіційними даними, близько 450 тисяч осіб, а за неофіційними - від одного до п'яти мільйонів.

Ось як згадував ті події львів'янин Маркіян Іващишин:

- Ми переконалися, що наша акція вдалася не лише на теренах Західної України - її підтримали аж до Києва. Це була одна зі спроб побачити, наскільки національні ідеї популярні, наскільки люди готові боротися за незалежність.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Народна армія


У сучасних війнах та збройних конфліктах артилерія продовжує залишатися основною ударною силою на полі бою. Не стала винятком й антитерористична операція на Сході нашої країни, особливо у 2014-2015 роках. У цей період обидві сторони застосовували реактивну та ствольну артилерії як основний засіб ураження. Адже піхота не скрізь могла дістати противника вогнем, а артилерія - завжди.

Нині, згідно з Мінськими домовленостями, українських артилеристів відведено на визначену відстань від лінії розмежування. Однак бойові злагодження й тренування "богів війни"не припиняються. Українські гармаші постійно як відшліфовують нові прийоми та навички, здобуті в боях на Донбасі, так і вивчають забуті давні.

Як кажуть артилеристи, на початку АТО працювали, "як книжка пише". Потім зрозуміли, що це не завжди ефективно, і стали вносити певні корективи. Наприклад, нині батарея після кожного вогневого нальоту відразу змінює позиції. Це роблять для того, щоб оперативно вийти з-під ударів, які може завдати противник. Якщо 2014 року артилеристи могли стояти на одній вогневій позиції кілька годин, то нині в їхньому розпорядженні чотири-п'ять хвилин, після яких можливий удар у відповідь. Також вони вчаться розгортати батарею з ходу, без підготовки.

Ще одне нововведення - "кочівна"гармата. Воно передбачає здійснення багатьох функцій. Та головне - відволікти на себе головний удар артилерії противника й дати змогу основним силам батареї спокійно розгорнутися й завдати потужного удару по визначеній цілі.

Однак, окрім змін у підготовці "богів війни", на їхньому озброєнні з'явилися нові розробки - сучасні планшети й різноманітні програми. Однією з таких програм є система управління артилерійським вогнем ГІС "Арта" (ГІС - геоінформаційна система). Вона не лише скорочує час до здійснення пострілу, а й збільшує точність влучення снаряда в ціль: відхилення становить лише 5-25 м залежно від дальності стрільби.

Якщо раніше, виявивши ворожий об'єкт, артилеристи витрачали на його знищення в середньому до 20 хв., то завдяки новій системі на це потрібно не більше як 30 сек. З її допомогою виклик артпідтримки розподіляється комп'ютером на найближчу до цілі гармату, яка ще й отримує її точні координати.

Водночас артилеристи проходять також окомірну підготовку. Після Другої світової війни вона була обов'язковою для офіцерів-артилеристів, але згодом її було забуто. Проте на війні ситуації бувають різні, і це вимагає володіння майстерністю ведення точного вогню всіма можливими способами. Якщо неможливо визначити координати цілі та установку для її ураження, наприклад у разі пошкодження приладів, то окомірна підготовка може бути дуже доречною. І, попри її примітивність, такий спосіб вимагає неабиякої підготовки.

АТО довела, що розвивати високотехнологічні системи розвідки й наведення вкрай необхідно. Але й забувати прості речі не варто. Так само, як і традиційне знаряддя артилеристів - прилад управління вогнем та логарифмічну лінійку.

Сьогодні всім цим премудрощам артилерійської справи "богів війни"навчають у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського та в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. На базах цих навчальних закладів також розгорнуто курси підвищення кваліфікації офіцерів ракетних військ і артилерії.

Крім цього, мобільні тренувальні групи з найбільш підготовлених офіцерів бойових підрозділів або викладачів навчальних закладів навчають військовослужбовці цього роду військ і безпосередньо в зоні антитерористичної операції.

Треба сказати, що нині всі програми підготовки фахівців і підрозділів ракетних військ і артилерії скориговано з врахуванням досвіду застосування підрозділів в АТО. Більшість занять відбувається в полі на техніці. Курсантів навчають того, що справді потрібно на війні. І практично всі офіцери-викладачі мають особистий досвід бойових дій в антитерористичній операції.

Бути хорошим артилеристом, особливо артилерійським командиром, - значить бути всебічно освіченою людиною. Мабуть, жоден рід сухопутних військ не вимагає від військовослужбовця таких знань, дисципліни, розуму, як артилерія.

Щоб стати артилеристом, одного бажання замало. Ще потрібно бути відмінним математиком. І після того, як майбутній офіцер-артилерист вивчить тактико- технічні дані гармати та балістичні формули, йому треба оволодіти знаннями, як це працює в комплексі та що повинен робити кожен номер бойової обслуги. Ці знання має бути закріплено відповідною практикою. Лише так у майбутньому офіцер зможе підготувати особовий склад до дій в умовах реального бою.

Підготовлений артилерист, згідно з правилами стрільби, має постійно тримати в голові майже 80 вогневих завдань. До автоматизму це відпрацьовують упродовж років практичних занять.

Аби досягти відмінного результату, артилеристам треба постійно тренуватися. Навідник має грамотно вираховувати кутомір, водію належить із півслова розуміти командира, щоб машина точно заїхала на позицію, так само й номери обслуги повинні чітко знати свою справу: де займати позицію під час стрільби тощо. А загалом усе починається зі взводу управління, який перебуває на командно-спостережному пункті, - вони засікають цілі, визначають їхній характер, дальність до них та всі поправки. Також під час пострілу беруть до уваги метеоумови. Тож відмінний результат стрільби залежить від якості підготовки та злагодженості роботи всієї батареї.

Основне озброєння українських гармашів

122-міліметрова реактивна система залпового вогню БМ-21 "Град"призначена для ураження відкритої та прикритої живої сили, неброньованої техніки й бронетранспортерів у районі зосередження, артилерійських і мінометних батарей, командних пунктів та інших цілей.

Максимальна дальність стрільби - 21 000 м. Калібр снаряда - 122 мм. Кількість напрямних - 40. Тривалість повного залпу - 20 сек. Маса бойової машини - 13 000 кг.

152-міліметрова гаубиця "Мста-Б". Причіпна 152-міліметрова гаубиця призначена для знищення тактичних засобів ядерного нападу, наземних елементів високоточної зброї, артилерійських і мінометних батарей, танків та інших броньованих засобів, руйнування польових фортифікаційних та інших оборонних споруд, придушення живої сили та вогневих засобів, пунктів управління, засобів протиповітряної й протиракетної оборони.

Дальність стрільби - 24,7 км. Швидкострільність - 8 постр./хв. Маса снаряда - 44 кг. Розрахунок - 6 осіб.

"Сани" - возимий міномет калібру 120 мм. Являє собою гладкоствольну жорстку систему, заряджання відбувається з дула. На дульній частині встановлено запобіжник проти подвійного заряджання. До складу комплексу міномета входять: транспортна машина, 120-міліметровий міномет і колісний хід.

Міномет призначено для знищення навісним вогнем живої сили, вогневих засобів, командно-спостережних пунктів, озброєння та військової техніки. Його також застосовують для руйнування окопів, траншей, ходів сполучення та легких деревоземляних споруд, для пророблення проходів у дротяних загородженнях.

Для стрільби зі 120-міліметрового міномета застосовують осколково-фугасні, димові, освітлювальні, запалювальні та агітаційні міни.

Максимальна дальність стрільби - 7100 м. Мінімальна дальність стрільби - 480 м. Прицільна швидкострільність - до 10 постр./хв. Час переведення з похідного положення в бойове - не більше як 3 хв. Розрахунок - 5 осіб.

Роман ВУС

Народна армія


Трохи більше як рік тому я був свідком щемливої події, яка відбулась на одній із новобудов Київщини. Тоді з нагоди Дня Збройних сил України за участю керівництва держави сім'ям полеглих героїв АТО вручали оглядові ордери та ключі від квартир. На мітингу лунали слова подяки спікерів, а у власників житла на обличчях замість усмішок були сльози. Там я дав собі обіцянку неодмінно зустрітися із цими жінками й дітьми. Але не одразу, а за якийсь час, аби розпитати, як вони прожили його та чи мають проблеми, які їх турбують. Минув рік. Набираю записаний на тій акції номер мобільного вдови полковника Сергія Циганка Тетяни й викладаю свій творчий задум. Довго вмовляти жінку не довелося…

Сергій Анатолійович очолював 330-й центральний вузол фельд'єгерсько- поштового зв'язку ГШ ЗС України й загинув із кількома колегами, виконуючи бойове завдання. Вони доставляли в оточене Дебальцеве фахівців та обладнання для налагодження зв'язку з підрозділами. Його група потрапила в засідку терористів 9 лютого 2015-го. Їх розстріляли поблизу села Логвинове на автошляху Бахмут - Дебальцеве. Циганкові судилося прожити тільки 40 років і 40 днів.

…Тетяна Циганок не знаходила спокою: Сергієва мобілка кілька діб мовчала. В новинах тільки й говорили про дебальцівське пекло. Може сталося найжахливіше? А може, усе-таки взяли в полон, тож не бити на сполох, потерпіти, дочекатися звісточки? Кожна година того мовчання вимотувала. Побудувати щось логічне заважали спогади про прощання та незвичну поведінку коханого перед від'їздом. Навіщо було йому розповідати, де лежать колеса від авто, які мастила й деталі треба замінювати? А на шістнадцяту річницю весілля він сам накрив на стіл, забрав її з роботи, тепло поспілкувався… Чому раніше так не робив, а того клятого року немов хотів усе надолужити? Навіщо повернувся, коли їхав на війну, невже тільки для того, щоб поцілувати в мокрі й солоні від сліз губи та щоки?

- Сергія шукали майже місяць. Перша звістка надійшла не від своїх. На одному з "республіканських"сайтів з'явилась новина про успішну операцію та знищення полковників ЗСУ Павлова й Циганка, - розповідає Тетяна Василівна. - Хтось сказав: підробка. Але я впізнала посвідчення чоловіка в шкіряній обкладинці, купленій після закінчення інституту 1998-го. Сподівалася: це така гра. Минуло два тижні тиші, надія згасала. Спершу знайшли тіло Павлова. Я була на похороні, де ніхто мене не знав. У церкві на відспівуванні почула розмову офіцерів: "Ховаємо Павлова, а недавно знайшли Циганка". Підійшла до них і питаю: "Хлопці, нічого не хочете розказати, ви ж усе знаєте?"По обіді показали фото з моргу, на якому впізнала Сергія. 9 березня його поховали.

Циганки завше хотіли мати свій затишний куточок. Усі роки служби родина сподівалася, що перебуває на квартобліку з 1999-го недаремно. Мешкали в гуртожитку, знімали кімнати, згодом оселилися в комунальному прихистку зі спільною кухнею та санвузлом. Роки пливли, і подружжя задумалося про купівлю квартири. Навіть вели перемовини з банком про кредит.

- Певно, Сергій мав передчуття. Ще до війни казав: "Треба вибити квартиру, хоч ти поживеш у ній із дітьми", - зауважує співрозмовниця й наголошує, що й це казенне житло далося їй та іншим удовам непросто.

Розмовляємо в чудовій 67-метровій квартирі Циганків в одній із висоток на Софіївській Борщагівці Києво-Святошинського району.

- Оглядові ордери вручили в грудні 2015-го, обіцяючи, що новоріччя зустрінемо у своїх оселях. Але повного пакету документів довго не було. У лютому нарешті зареєструвалися, а в кінці березня в'їхали в помешкання. До літа укладали угоди з постачальниками комунальних послуг. Бігали інстанціями колективно п'ять удів атовців, яких об'єднали спільні проблеми. Досі ніяк не приватизуємо квартири, - каже Тетяна Циганок. - У вересні ГоловКЕУ Міноборони видало довідки для подання в районний відділ приватизації житлового фонду в Боярці. Там сказали: "Квартири не виділено в комунальну власність, дайте первинні документи". Мовляв, вам у ЖЕК. Контора направила в сільраду - по витяг із рішення про те, що будинки виведено в комунальну власність. А сільраді потрібні не ми, а представники відомства, з якими там розмовлятимуть. Виходить, що із забудовником вирішили питання надання нам квартир, але юридичний аспект цього кроку недопрацювали. Нам досі конкретно ніхто не пояснив, як розв'язати проблему, лише футболять від одного кабінету до іншого. У чиновників доводиться все випитувати з боєм.

Тією біганиною жінці займатися нелегко: потрібно ставити на ноги двох синів, тож треба працювати не лише медсестрою в дитячій поліклініці в столиці, а й брати підробітки. Очевидно, що удовам бракує правової допомоги, як своєрідну альтернативу дружини загиблих героїв вибрали вступ в організацію "Крила 8-ї сотні"під орудою Ірини Міхнюк, де знайшли майданчик для спілкування та обміну інформацією.

- Якось улітку дізналася про путівки для дітей загиблих атовців. Поїхала у військкомат і довідалася про державну програму оздоровлення. Там повідомили: можливо, мені телефонували, а я слухавки не взяла. Смішно якось, адже всі дорослі люди, - розповідає пані Циганок. - Після того в серпні запропонували поїздку в Грецію та Хорватію. Але ті путівки нам не дарували, ми їх буквально вибивали, звертаючись по допомогу до волонтерів. А ще боляче за те, що нас не привітали ні словом, ні листівкою з Днем Збройних Сил України. Невже наші чоловіки заслужили на таке ставлення?

Чому пільга інколи стає соромом?

А от удова полковника Артура Музики, який загинув із Циганком, теж Тетяна (два роки тому вони не були знайомі, а тепер - найкращі подруги), розповіла про соціальну колізію, у якій вони опинилися.

- У столиці влада компенсує частину комуналки, яку мають сплатити вдови атовців-киян. Ми звернулися до сільського голови із запитом, чи можлива й нам така допомога. Він сказав, що це компетенція району. У райдержадміністрації пообіцяли посприяти: "Пишіть заяву на голову села та РДА, ваше село багате й перевиконало бюджет". Гроші, мовляв, є. Днями надійшла відповідь: "Коштів не передбачено". Чому нас постійно ділять, адже ми такі ж удови, як і ті, яким дали квартири в Києві? Ми не винні, що наше житло нині в селі та що тепер нам соціальної картки киянина не бачити, хоча в передмісті практично ночуємо, а решту часу проводимо, як і діти, у столиці, - емоційно вимовляє Тетяна Миколаївна. - До роботи дістатися - 9 грн в один бік. Діти добираються до школи - платять, бо в маршрутці постійно є пільговики. Якось за пенсійним син не міг сісти в три автобуси поспіль, спізнився в школу. Синові загиблого офіцера соромно признаватися про свою перевагу, він уважає за краще просто платити. Чому?

Тетяна Музика (вона старший солдат ЗСУ) теж подолала тернистий шлях до власного житла. Із чоловіком і сином знімали двокімнатну на Єреванській за 5 тис. грн. Коли Артур загинув, попросила надати прихисток, бо не могла платити такі кошти за квартиру. Запропонували кімнату площею 8 кв м із грибком і без шпалер, зі спільною кухнею.

- Хоч як було сутужно, я не погодилася на той варіант. За чотири місяці в переобладнаній казармі тимчасово надали квартиру площею 23 кв. м, призначену... одному полковникові. Його попросили, аби він дав пожити, аж поки отримаю щось своє. Погодився, бо мова йшла про один-два місяці. А довелося мешкати більше як півроку, - згадує недавні події пані Музика. - Звісно, з тим офіцером виникали неприємні розмови, і його можна зрозуміти. До пам'ятного грудня 2015-го (вручення ордерів) ми були на телебаченні, ходили в Мінсоцполітики, добиваючись квартир. Аж поки нас почули...

11-річний Марко Музика сором'язливо каже, що через зламаний старий комп'ютер йому доводиться всі справи виконувати по телефону. Купити новий мама не має змоги. А от 16-річний Антон Циганок займається спортом: у його кімнаті на видноті лежать гантелі. Плечі, які треба підставляти мамі й молодшому на чотири роки братові, потрібно добре підкачувати.

- Тато дуже хотів, щоб я займався плаванням, - каже Антон, який брав участь у юнацьких чемпіонатах України, Європи й має 16 медалей. - Батько тим пишався. Тепер дуже важко... Ні в кого спитати поради, а вона дуже потрібна. Є справи, коли треба поговорити з близьким. Із мамою так не поговориш, бо в чоловіка інший погляд, а я хочу чинити саме як чоловік. Хочу вступити у виш, реалізуватися в житті. Тому постійно працюю над собою: удача стукає до тих, котрі не лише мріють...

Геннадій КАРПЮК

Народна армія

Все публикации с упоминанием газеты "Народна армія"

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины