Дві доньки - дві сльози: невигадана історія

- Маринко Іванівно, у вас - знову обновка! Гарний светрик. Де купили? -
допитувалася сусідка. - Доньки передають,- скупо відповіла Марина й
опустила очі

- Давно не бачила Катю і Нелю.

- Робота... І - діти. Пильнувати треба.

- Ви б до них поїхали, як то завжди робите.

- Ой, Дарусю, далекувата дорога мені тепер.

Сусідка ще розмовляла б, але з університету повертався внук.

- Ба, я голодний,- мовив.

- Максиме, а "добрий день" забув сказати? - запитала Дарина в хлопця.

- Добрий день, Марино Іванівно,- "кинув" на ходу.

- Ось такі теперішні діти,- нарікала Дарина.- Прийде з навчання, втупиться
в комп'ютер і до ночі там сидить. Треба йти годувати лобуряку.

...Марина любила своїх доньок. Коли маленькі були, "Слізками" називала. Не
тому, що були плаксиві. Це Марина плакала над

долею своєю. Чоловіка рано втратила, а свекруха сказала:

- Нема сина - не треба й невістки.

- Але ж онуки - ваші,- мовила Марина.

- Ти народила, ти й виховуй.

Свекруха й до того недолюблювала Марину, а після смерті сина - й поготів...
Хоч і вродливою була жінка, ніхто не хотів удови з двома дрібними дітьми. В
коханки - не проти, але - не за дружину. Хоча був один чоловік, Дмитром
звали...

Марина дослужилася до завідувачки відділу в одній з установ. Метикувата
була. Та без допомоги чоловікового троюрідного брата навряд чи вдалося б
чогось досягти. Мирослав був і братом, і товаришем для покійного чоловіка.
Тому не залишив вдову наодинці з проблемами.

...Жінка на роботу одягалася скромно, але - зі смаком: Щось шила, інше -
перешивала. Светри в'язала. І, бувало, в часи дефіциту щось вдавалося
"дістати" по блату. І собі, і донькам. Про своє рукоділля Марина нікому не
розповідала. І досі мовчить. І тепер, на пенсії, Марина виглядала, як на її
вік, стильно. Тільки смутку багато в очах. Викручується, коли сусіди
запитують, чому доньки та внуки не навідуються. Вона й сама в столицю
поїхала б - не така вже далека дорога. То лише Дарусі так каже. Але не
кличуть діти в гості. "Мої "Слізки"... Що ж із вами трапилося?".

...Мирослав допоміг Каті й Нелі вступити на навчання. А потім - і з
роботою. У цей час він уже мав солідну посаду, зв'язки. Дівчата навчалися в
столиці. Там і осіли. Навчання доньок дорого обходилося Марині. Хоча й
непогану зарплату мала, майже все на дівчат витрачала. Вони ж хотіли гарно
одягатися, в кафе піти. Якось дорікнули:

- Треба було тобі, мамо, заміж за когось пристойного вийти.

- Не кликали заміж пристойні мене з двома дітьми. А от за Дмитра могла б -
також удівцем був. Але ж ви мені бойкот оголосили...

- Твій Дмитро ким був? Водієм. А-а-а, він, правда, чиновника возив. Ще й
"причепа" мав - синочка свого. Братика хотів нам підкинути. Добре, хоч
дядько Мирослав допомагав. А то ми вулиці підмітали б. І взагалі - з нас
однокласники насміхалися: мовляв, ваша мама - при посаді, а у вас нічого
такого...

...Марининим донькам пощастило. В обох заміжжя - вдалі. Наречені - не з
бідних родин. Скандал виник, коли Катя, старша донька, з чоловіком вирішили
придбати власне житло. Свекри згодилися допомогти грішми.

- А ти, мамо, щось підкинеш? - запитала Катя.

- Грошей я не наскладала. Хіба позику попрошу на роботі.

- І скільки тобі дадуть тієї позики? Краще квартиру продай. Купи собі
однокімнатну в "хрущовці". Скільки тобі одній треба?

- Ця квартира - пам'ять про батька. Не можу я її продати.

- Це для тебе пам'ять. А ми з Нелею давно забули, як він виглядає.

- Тато дуже любив вас.

- Цією любов'ю і сентиментами за житло не заплачу.

- Катю...

- До речі, Неля з чоловіком також подумують про власне помешкання. Тому в
сестри буде до тебе аналогічне прохання.

- Треба було тобі, мамо, заміж за когось пристойного вийти.

- Я не продам квартиру! Позику - візьму.

- Не треба нам твоєї позики.

- Все одно квартира колись вашою буде.

- Ага, коли ти помреш...

...Тоді й пробігла чорна кішка між Мариною та доньками. Перестали
приїжджати. Марина сама їздила до них. Хоч на внуків поглянути. Та їй були
не раді. Зяті до Марини ліпше ставилися, ніж Катя з Нелею. А ще старша
"кинула":
- Мамо, в нас - двоє дітей. У кожного - своя кімната. Зайвої - нема...

Марина все зрозуміла.

Якось приїхала Неля. На зустріч випускників. Хвалилася, що гарно живе. Була
на відпочинку. І "вколола":

- Хоч ти, мамо, нам і не допомогла, ми не пропали. До речі, могла б і на
роботі щось "скрутити", чесна ти наша.

Неля переночувала й поїхала. В гості не запрошувала.

...Ще два роки попрацювала Марина, а потім, як жартувала, набула статусу
справжньої пенсіонерки. Її непокоїло, як тепер буде "їздити" до дітей. Уже
нема відряджень. І дачі немає, щоб пересидіти два-три дні.

Ідея "висіла" біля будинку, на дошці оголошень. Туристична фірма запрошує
на екскурсії по Україні. У триденну або п'ятиденну подорож. Недорого.

- Куди це ви зібралися з валізкою, Маринко Іванівно? - запитала Дарина.

- До дітей їду. Пригляньте за квартирою.

- З вас - "Київський" торт.

...Не раз Марина вирушала в туристичну подорож, а казала - до дітей.
В'язала обновки, мовляв, доньки подарували. Або щось купувала чи шила. Їй
вірили. Вона вже й сама починала в це вірити...

...Нещодавно Марина перехворіла. Тому всім тепер каже: нема здоров'я до
дітей їздити. А в них стільки роботи, різних клопотів... Та не забувають -
пакунки передають. Светра теплого отримала...

...Увечері Марина сіла за машинку - шитиме блузку. Але робота не клеїлася.
Така туга на душі. А з фото усміхалися Катя з Нелею - ще малі, такі милі,
такі рідні... Нині в Нелі - день народження. Марина їй телефонувала. Але
донька не відгукнулася.

- Мої "Слізки"... Що ж із вами трапилося? - мовила.- Чим я завинила перед
вами?
Дві печальні сльози текли по обличчю. І неймовірно тиснуло біля серця.
Ледве дійшла до дверей. Подзвонила до сусідки.

- Маринко Іванівно, що з вами? Я зараз "швидку" викличу.

Дарина принесла склянку води й таблетку "від серця".

- Віро,- гукнула до своєї доньки,- телефонуй до Каті або Нелі. Їхні номери -
в записнику на комоді.

- Не треба. Подзвоните їм, коли я помру,- прошепотіла Марина.

"Швидка" - не забарилася. Забрала Марину до лікарні. А Дарина роздумувала
над словами сусідки...

Ольга ЧОРНА.

Волинь