Де Черемош впадає в Прут

Світлана Кабачинська "Дзеркало тижня. Україна" No47,

Хата Миколайчуків - така, як і була, тільки під шифером Фото автора

Як на мене, одна з найбільших загадок українського характеру - чому ми так
бездарно живемо, якщо в нас так багато обдарованих людей?! Причому
настільки погано, що обдарованим людям у нас особливо зле. Якщо талант - це
справді дар Божий, то не інакше як на заслання присилає до нас небо
таланти...

Принаймні життя Івана Миколайчука це точно підтверджує. Що він геніальний
актор і надзвичайно здібний сценарист і режисер - очевидно для всіх. Та й,
як на українського артиста, Миколайчук був досить затребуваний у
радянському кінематографі: понад тридцять зіграних ролей, інша річ - чи те
грав, що хотів... Його творчий шлях аж ніяк не нагадує пряму дорогу - хіба
що пунктир. Де кожен пробіл - не так простій, як біль. За Україну.

Вона йому боліла, бо любив. А його називали за це націоналістом і карали за
любов тим, що подовгу не знімали. Коли ж не знімали - любов іще дужче
ятрила душу тугою. І нікуди було від неї подітися - бо ввійшла в нього, от
уже справді, з материнським молоком.

Почуття те виплекалося в маленькій буковинській хатині в селі Чортория
Кіцманського району Чернівецької області, де в багатодітній селянській
сім'ї 1941 року народився Іван. Тут ріс, навчався. Сюди приїздив, ставши
вже знаменитим і любимим Україною. Коли його не стало, хату відновили - на
дві половини, як колись, - і зробили в ній музей. Усі експонати в ньому -
справжні речі Миколайчуків: колиска, що вигойдала тринадцятьох дітей,
мисник, кожухи, рушники, верети... Згодом поставили на подвір'ї пам'ятник
Івану - тепер він, як справжній господар, зустрічає своїх гостей.

Фрозина Грицюк

А вони тут чи не щодня. Музей-садиба Івана Миколайчука - один з
найпопулярніших на Буковині. Може, тому, що завідує ним рідна Іванова
сестра Фрозина Василівна Грицюк. 80-річна жінка з такими ж, як у брата,
великими сірими очима, роботу в музеї вважає головною справою свого життя.
Не лише тому, що може розповісти про брата - як жив, що любив. А й тому,
що, розповідаючи, передає цю любов - його і свою - іншим.

- Ми з Фрозиною живемо по-сусідству, тож щоранку бачу, як вона біжить до
музею, - каже її подруга Теофіла Мельничук. - І вдень, коли хто приїде, її
кличуть. Ніколи не відмовить, дарма що вже в роках. Усе тут робить - наче
рідну хату обходить. Поруч оце дім іще одного брата, Юрка. Родина велика, і
всі діти в ній такі... долюдні.

- Людяні?

- Долюдні, - киває Теофіла Дмитрівна.

Музей утримується коштом сільради. Сільрада наче й велика - об'єднує шість
сіл, але грошей на всі об'єкти бракує. Тому й платять Фрозині Василівні
всього близько чотирьохсот гривень - і то віднедавна, раніше й цього не
було. В селі є ще два музеї - природи і краєзнавчий, і сільський голова
Іван Теофілович Захарія каже, що район обіцяв щось узяти на свій баланс, та
поки що ніякого руху. Тим часом у районі стверджують, що село і родина не
дуже хочуть "віддавати" музей. Голова Чернівецької обласної державної
адміністрації Михайло Папієв пообіцяв розібратися з фінансуванням.

Музей Миколайчука справді заслуговує на особливу увагу. Адже видатний
земляк - гордість Буковини, а його хата на пагорбі - одна з "родзинок"
краю, в якому туризм дедалі більше перетворюють на повноцінну галузь
економіки.

Для цього є всі підстави. Крім природи, історії, архітектури, Буковина
приваблює цілою плеядою блискучих імен сучасної української культури:
Володимир Івасюк, Дмитро Гнатюк, Назарій Яремчук і багато інших. Хто знає,
чому саме цю землю Господь так рясно засіяв талантами. Чернівецький
журналіст Петро Кобевко, приміром, переконаний, що біля Миколайчукової
Чорториї особливо потужна енергетика: тут Черемош впадає в Прут. "На тому
березі Черемоша - моє село, Залуччя, - каже пан Кобевко. - У ньому
народились аж три лауреати Шевченківської премії: співак Андрій Шкурган,
художник Василь Касіян і письменник Ярема Гоян. Яке ще село в Україні може
таким похвалитися?"

Справді, яке?

Природу таланту багато хто досліджував - та навряд чи хто розгадав. Але це
й не обов'язково. Головне - аби таланти й далі густо сіялись і росли на
українській землі. І були щасливіші - серед свого народу в рідній Вітчизні.

Дзеркало тижня. Україна