ЧИ БУДЕ ПОДОЛАНО БІДНІСТЬ?

Бідність - одна з найболючіших проблем України.
Найвищий її рівень зафіксовано в Житомирській області, де понад 40,8
відсотка населення потрапило за межу бідності. Високий рівень бідності в
Кіровоградській (39,6%), Волинській (37,4), Тернопільській (37,3) і
Херсонській (36,8 %) областях.

В усіх "бідних" областях спостерігаємо основні негативні тенденції щодо
бідності: погіршення становища домогосподарств, які складаються із
працюючих, що свідчить про зниження доходів від зайнятості; зростання
бідності серед домогосподарств із дітьми, які входять до групи високого
ризику бідності, а також зростання бідності у великих містах.

Від 2010 року на міжнародному та вітчизняному рівнях ухвалено низку
рішень, які мають сприяти підвищенню добробуту населення, подоланню
бідності серед працюючих і родин із дітьми, особливо багатодітних,
інвалідів, пенсіонерів та запобігти хронічній бідності.

Мінекономіки України та Програмою розвитку ООН в Україні за активною
участю представників соціальних партнерів підготовлено національну доповідь
"Цілі розвитку тисячоліття Україна-2010". Президент видав Указ N 274 "Про
невідкладні заходи з подолання бідності". Згодом було презентовано
законопроект "Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та
запобігання бідності до 2015 року". Кабінет Міністрів затвердив Державну
цільову програму подолання та запобігання бідності до 2015 року.

На превеликий жаль, хвалитися здобутками в подоланні бідності Україна нині
не може. Скажімо, за перший квартал поточного року межа бідності перевищила
рівень прожиткового мінімуму на 111 грн, або на 12,1 відсотка, а рівень
мінімальної зарплати - на 62 грн, або на 6,4 відсотка.

Межа злиденності за цей час була нижчою за прожитковий мінімум лише на 94
грн, або на 11,5 відсотка, та нижчою за мінімальну зарплату на 143 грн, або
на 17,4 відсотка. Отже, вартісне значення межі бідності, визначеної за
відносним критерієм, і надалі випереджає рівень державного соціального
стандарту.

Оцінка рівня бідності за видами домогосподарств засвідчує також, що у
найгіршій ситуації, як і раніше, перебувають домогосподарства з дітьми.
У 2011-му спостерігається й тенденція двох попередніх років - зменшення
рівня бідності на селі не за рахунок збільшення доходів селян, а через
вирівнювання ситуації між містом і селом.

Економічна криза поставила перед системою соціального захисту населення
України нові виклики. Подолати їх, на думку експертів, можна лише завдяки
новим принципам функціонування системи соціального захисту. Чому питання
про реформування в соціальній політиці гостро постало нині? Про які нові
принципи в ній ідеться?

Почнімо з того, що 43 відсотки населення - одержувачі категоріальних пільг
і виплат. Такого навантаження не витримає жодний бюджет. Ця ситуація
виникла в умовах кризи 90-х років у зв'язку з мізерним рівнем заробітної
плати і трудової пенсії, що й спричинило категоріальний підхід до надання
допомоги. Він ґрунтується на підтримці найбільш заслужених і постраждалих
під час кризи груп населення, причому незалежно від їхніх доходів.

Отож стратегія реформи передбачає значне скорочення категорій отримувачів
пільг, виплати яких не залежать від рівня матеріального забезпечення. Тим
більше, що основну частку отримувачів соціальних пільг зосереджено в
середньодохідних групах населення. Масштабна система підтримки масових
категорій населення без контролю їхніх доходів блокує розвиток адресних
програм для бідних.

За існуючої системи переважна частина бідних домогосподарств не має права
на участь в адресних програмах підтримки малозабезпечених (житлові
субсидії, допомога для малозабезпечених за "рівнем забезпечення
прожиткового мінімуму", регіональні програми підтримки нужденних).

Тим-то розвиток програм для бідних стає пріоритетним лише тоді, коли
реально скорочують програми соціальної допомоги без урахування рівня
матеріального забезпечення. Адже, щоб виконати, скажімо, завдання -
протягом п'яти років удвічі збільшити середню пенсію, система
категоріальних соціальних пільг має спрямовуватися на підтримку саме
малозабезпечених категорій пільговиків. У реалізації таких заходів доцільно
застосувати вищий за прожитковий мінімум поріг входження до системи,
наприклад на рівні 1,5-2 прожиткові мінімуми (щоб покласти край підходам,
коли всім надають якісь копійки, які нікого не гріють). Це перший і
головний принцип.

По-друге, на думку експертів, настав час перейти від пасивного характеру
підтримки, коли люди чекають, що їм хтось допоможе, чи спрямовують енергію
на пошуки того, хто допоможе, і роками ходять на біржу праці, до
активнішого. До активних форм фахівці відносять перехід від соціальних
допомог до соціальних контрактів. Узяти те ж безробіття. Нині більшість
інструментів на ринку праці зводиться до підтримки рівня зайнятості за будь-
яких обставин, у якій переважає політика підтримки старих неефективних
робочих місць над створенням нових ефективних.

Наслідки такої політики - збереження застарілої економіки, низька
продуктивність праці та її оплати, хронічне відтворення групи працюючих
бідних. Тож пропонується запровадження принципу надання допомоги за умови
укладання соціального контракту з соціальної адаптації, скажімо
працездатних незайнятих членів домогосподарств (обов'язкові етапи такої
адаптації - отримання професійних навичок, перенавчання, активний пошук
роботи за допомогою служби зайнятості тощо).

Принцип соціального контракту полягає в тому, щоб у людини, котра його
уклала і зобов'язується виконувати, на першому місці була не допомога, а
пошуки "свого" робочого місця. Це стимулюватиме працездатних осіб
удосконалювати свій трудовий потенціал. Особа, яка прагне працювати,
активно шукатиме роботу - сезонну, тимчасову, зайнятість на громадських
роботах. Згадані контракти можуть поєднуватися на перших порах із
низькооплачуваною зайнятістю та допомогою системи соціального захисту. Їх
ще називають контракт, "зарплата + допомога".

По-третє, існуюча система соціальної підтримки населення, особливо грошова
допомога для бідних сімей з дітьми, не враховує життєвого циклу сім'ї. Як
наслідок, на різних етапах життєвого циклу родини зазнають потужних
стресів, які чинна система інститутів і соціальна політика неспроможна
послабити.

До речі, у системі соціальної допомоги сформувалися суперечності: сім'ї
при народженні дітей одержують великі суми (на першу дитину - 30 розмірів
прожиткового мінімуму, на другу - 60, на третю і кожну наступну - 120
розмірів). Водночас на період догляду за дитиною до трьох років мінімальна
гарантована допомога становить лише 130 грн на місяць; таку ж допомогу
одержують одинокі матері; ті, хто не отримує аліментів на дітей.

Ще одне. Свого часу інфраструктуру дитячих дошкільних закладів було
зруйновано. Нині поновлення її потребує масштабних інвестицій. Але ж без
дитячих закладів не обійтися, якщо ми дбаємо про збільшення народжуваності
й хочемо, щоб жінки працювали, наповнюючи державний бюджет і бюджет ПФУ.
По-четверте, головною функцією системи пенсійного забезпечення є захист
від бідності пенсіонерів за віком. Близько 60 відсотків пенсіонерів
(приблизно 8 млн осіб) отримують трудову пенсію з доплатою до рівня
прожиткового мінімуму, причому виплати їм ґрунтуються на особистих, а не
сімейних доходах. Як наслідок, 30 відсотків таких пенсіонерів не є бідними
з точки зору середньодушового доходу. Натомість 30 відсотків бідних
пенсіонерів не мають доступу до програми адресної допомоги. Це також знижує
частку страхового та накопичувального компонентів, сприяє тінізації
дохідної бази ПФУ.

Отже, система соціальної допомоги потребує докорінного реформування. В
Європі теж вибірково надають соціальну допомогу, вона адресна, там теж
застосовують методи прямої й непрямої оцінки доходів громадян. Власне, така
практика існує в усіх європейських країнах щодо підтримки малозабезпечених.

Лідія РУТА

Демократична Україна