Андрій Магера про дотримання принципів демократії в умовах обмежень воєнного стану

06.12.2024 Андрій Магера

Олександр Саліженко в рамках спецпроєкту Руху ЧЕСНО "Республіка"
поспілкувався з експертом з конституційного права ЦППР Андрієм Магерою

Олександр Саліженко: Україна вже майже три роки живе в режимі воєнного
стану, який накладає вимушені обмеження, а також запроваджує особливий
режим роботи державних органів та інституцій. Як Україні зберегти баланс в
умовах повномасштабної війни з обмеженням прав і свобод, а також із
застосуванням демократичних інструментів для впливу на ухвалення рішень?

Андрій Магера: Введення воєнного стану, безумовно, має своїм наслідком
обмеження окремих конституційних прав і свобод громадян. Принагідно ми
можемо згадати кінець 2018 року, коли теж був введений воєнний стан, але
він був дуже своєрідний і чомусь не передбачав жодних обмежень
конституційних прав і свобод. Він не вводився на всій території України.
Дехто це пов'язував із тим, що нібито мають бути перенесені чергові
президентські вибори. Але зрозуміло, що цього не сталося, воєнний стан
існував дуже короткий період і на цьому була поставлена крапка. Натомість
після 24 лютого 2022 року воєнний стан триває вже третій рік. Варто
наголосити, що Конституція має певні гарантії навіть під час дії воєнного
стану. Не можуть обмежуватися окремі конституційні права та свободи - на
життя, гідність, свободу, недоторканність, звернення, певні юридичні
гарантії, які стосуються, наприклад, кримінального переслідування та ін.
Всі ці права безумовно гарантовані навіть під час дії воєнного стану,
натомість усі інші, які не визначені в ст. 64 Конституції України, можуть
обмежуватися, наприклад, право обирати і балотуватися на виборах, участь у
референдумі, право на мирні зібрання, на свободу пересування, вільний вибір
місця проживання. Я не випадково згадав саме цей перелік, адже вони
безпосередньо впливають на реалізацію політичних прав громадян. Разом з
тим, зверніть увагу, що хоч ст. 36 Конституції про право на свободу
об'єднання у політичні партії не є в переліку захищених, проте, коли
вводився воєнний стан у 2022 році, дію цієї статті не було обмежено. Тобто
партії продовжили свою діяльність і не перебувають під забороною, так само
як і не заборонено право на свободу совісті і діяльність релігійних
організацій. Це не означає, що можна на власний розсуд, незважаючи на
воєнний стан, у будь-який спосіб нелояльно ставитись до держави - ні, це
значить, що ці обмеження мають бути пропорційними до заявленої мети. Якщо,
наприклад, оголосити, що комендантська година буде 24 години на добу і так
триватиме щоденно, то зрозуміло, що це непропорційно і так не може бути.
Натомість комендантська година, наприклад, із 24-ї години до 5-ї ранку - це
нормальна річ. Більше того, здається, у нас навіть є одна область, яка
взагалі не має комендантської години - це Закарпатська (Закарпатська -
єдина область в Україні, де комендантську годину не запровадили, у місцевій
військовій адміністрації переконані, що потреби в таких обмеженнях наразі
немає - прим. ред.). Добре це чи погано - вирішують відповідні обласні
військові адміністрації і на власний розсуд ухвалюють такі рішення. Слід
розуміти, що обмеження конституційних прав і свобод громадян - неминучий
наслідок воєнного стану, а не тому що держава хоче прикрутити комусь гайки.
Все через те, що треба зосередити зусилля держави і всього суспільства на
відбитті збройної агресії російської федерації. В ідеальному вимірі мала б
бути повна консолідація українського суспільства.

О. С.: На ваш погляд, ми тримаємо баланс між обмеженнями та реалізацією
прав?

А. М.: Дуже дивним під час дії воєнного стану, наприклад, було
запровадження такого поняття, як єдиний телемарафон. Дивно, адже коли одні
приватні телеканали на власний розсуд викидають із сітки мовлення,
натомість туди включаються інші приватні телеканали, які ще й фінансуються
з держкоштів, то це взагалі дуже дивна історія. Це точно приклад того, чого
не варто було робити, більше того, як на мене, на третій рік
повномасштабної війни єдиний телемарафон шкодить державі, адже люди, які
мали б шукати інформацію в українському інформаційному просторі, починають
порпатися в російських дезінформаційних телеграм-помийках. І це серйозна
проблема, адже інформаційна безпека країни - це дуже важливий момент, але
вона не забезпечується шляхом єдиного телемарафону. Ті телеканали, які в
нас працювали у 2022 році, як на мене, більшою чи меншою мірою перебували у
правовому полі України і якихось серйозних нарікань до їхньої роботи не
було. Але те, що, наприклад, зараз телеканал "Еспресо", "5 канал" і
"Прямий" викинуті з цієї сітки, - це проблема і так не має бути. Другий
момент - я, відверто кажучи, не розумію обмежень щодо міжпарламентської
співпраці для опозиційних депутатів безвідносно до назви партій.

Міжпарламентська співпраця посилює позицію України під час цієї війни, адже
на міжурядовому рівні ситуація добра, і це окрема історія. Однак коли на
міжпарламентському рівні опозиційних депутатів не випускають за кордон, а
такі випадки були, на жаль, не поодинокі, то це, безумовно, негативний
чинник. І це те, що є непропорційним у цій ситуації. Представники влади
повинні чітко розуміти, що парламентська опозиція - це не опозиція до
держави чи суспільства, це різні речі, і коли сприймають опозицію до влади
як опозицію до країни, то це неправильний підхід і так не повинно бути. У
нас була дуже цікава "опозиційна сила" ОПЗЖ, і слава богу, що її
заборонили. Це був прокремлівський проєкт, який займався озвучуванням
кремлівських наративів. Але у чинному складі парламенту у нас є ще три
парламентські опозиційні сили - "Батьківщина", "Голос" та "Європейська
солідарність". Це, на мою думку, українські політичні сили. У них, можливо,
інше бачення розвитку країни, ніж у провладної партії, в багатьох питаннях,
але, безумовно, у своїх програмах вони намагаються підкреслити прихильність
проукраїнській позиції. Якщо влада хоче поширити інформацію, то для цього
вона має відповідні важелі - "Суспільне" або телеканал "Рада", який має
доносити парламентську позицію різних парламентських сил, а не лише однієї
окремо взятої.

О. С.: Як ви ставитесь до ідеї скасування частини обмежень воєнного стану?

А. М.: Безумовно, таке рішення треба приймати вже самими обласними
військовими адміністраціями, які бачать ситуацію у своєму регіоні і мають
більше даних, ніж ми з вами, адже до них стікається інформація, яка не для
друку та розголошення. Треба зважати на конкретні ситуації. Наприклад,
ситуація у Львівській області не така, як у Харківській, Сумській чи
Чернігівській областях, які безпосередньо межують з російською федерацією.
Але коли намагаються просто перестрахуватися, то це непропорційно та
необґрунтовано. Перестрахування, аби десь чогось не сталося, - добра
позиція, але все ж треба виходити з реалій.

О. С.: Це має регулюватись на рівні Верховної Ради чи на місцях?

А. М.: З точки зору чинного законодавства великий обсяг компетенцій із
цього приводу дійсно мають ОВА. Вони, наприклад, ухвалюють рішення про
комендантську годину. Відверто кажучи, дивним було, чому перед 24 лютого,
коли безпосередньо за два дні до того російська федерація в особі путіна
визнала так звану незалежність так званих днр та лнр, укладалися так звані
договори про взаємну допомогу і оборону, то вже було зрозуміло, що
ескалація неминуча. Але в той день, 22 лютого, чомусь видавався указ про
введення надзвичайного стану, хоча передумов для нього не було, але були
прямі передумови для введення воєнного стану. Я не до кінця розумію, навіщо
була запропонована така логіка і на що вона впливала. Очевидно, воєнний
стан давав би більше можливостей для маневру нашому військовому
командуванню в плані мінування і багато інших аспектів. Далі деякі юристи
кажуть: а чому після агресії не оголошувався стан війни? Наскільки мені
відомо, то відповідний законопроєкт вносився президентом до парламенту, але
потім був відкликаний і його не залишилося в реєстрі ВРУ. Питання насправді
дуже складне навіть для юристів з точки зору конституційного права. Чому?
Дійсно, Конституція України передбачає два правові режими в цій сфері -
воєнний стан і стан війни. Перший запроваджується у разі загрози нападу, а
другий - у разі агресії як доконаного факту. У нас вже мала місце агресія,
я вже мовчу, що 19 лютого 2014 року вважається часом початку російської
агресії, але навіть безвідносно до цього давайте відштовхуватися від 24
лютого 2022 року. У такій ситуації мав би бути оголошений стан війни, але
тут є дві проблеми, і одна з них не знята і до сьогодні - чинна Конституція
України передбачає обмеження конституційних прав і свобод громадян
безпосередньо, якщо йдеться про введення воєнного або надзвичайного стану.
Натомість про стан війни нічого не сказано, хоча ми чудово розуміємо, що
цей стан є значно жорсткішим. Другий момент: на сьогодні у нас існує
фактично одна стаття одного закону, яка в дуже куцому вимірі розвиває
конституційні положення щодо стану війни, де написано, що у разі оголошення
стану війни настає воєнний час. Крапка. Що це таке, в якій сфері, які
особливості стану війни - всього цього в жодному законі України немає: ні в
законі "Про оборону України", ні в законі "Про Збройні Сили України". У нас
навіть немає профільного закону про стан війни, хоча є закон про правовий
режим воєнного стану. Це дуже серйозне недопрацювання законодавця. Тепер
уявіть ситуацію. 24 лютого 2022 року, п'ята година ранку, повномасштабне
вторгнення російської федерації на територію України - що вводити?

Очевидно, якби вже був воєнний стан і працювали всі його механізми,
можливо, ми були б більш готові до цього. А щодо стану війни, то для
юридичної чистоти, очевидно, на нього, мабуть, треба було виходити, але до
цього ми жодною мірою не підготувалися. І це не закид чинній владі, це
закид усім попереднім владам, які були з 1996 року, з часу ухвалення чинної
Конституції.

О. С.: Обмеження воєнного стану - це гарний ґрунт для маніпуляцій
російськими пропагандистами, у тому числі щодо легітимності державних
інституцій України. Наскільки, на ваш погляд, це небезпечно для держави?

А. М.: Держава має бути більш активна у цій сфері, її зусилля мають бути
спрямовані, зокрема на тому ж телемарафоні, не на те, аби шукати способи,
як підняти рейтинг чинної влади, а на боротьбу з російськими фейками,
покращувати правову та історичну освіту населення. Це все для того, аби
українське суспільство не одурманювалось - це найважливіший момент. Якщо
український обиватель не знаходить цієї інформації в українському просторі,
то він шукає її на російських помийках, які, повірте, працюють дуже
ефективно для значної кількості українських громадян. Коли ми говоримо про
легітимність чи нелегітимність влади, то треба віддати належне
громадянському суспільству, що створило всі умови, аби роз'яснити
громадянам ці питання. Центр політико-правових реформ ще до закінчення
п'ятирічного строку повноважень чинного президента Володимира Зеленського
оприлюднив матеріал, в якому експерти розписали цю ситуацію і пояснили,
чому неможливо проводити вибори ні Верховної Ради, ні президента, чому
легітимність президента залишається до наступних виборів і вступу на пост
новообраного президента. Але що б у цій ситуації було ідеальним - це
рішення Конституційного суду з офіційним тлумаченням тих положень Основного
закону, щодо яких є питання. Це варто було б робити завчасно, ще у 2023
році, але КСУ з власної ініціативи нічого не може розглядати. Мав би бути
належний суб'єкт такого подання - президент, щонайменше 45 нардепів,
Кабінет міністрів, Верховний суд або ж Уповноважений ВРУ з прав людини. У
президента, як зацікавленої особи, є конфлікт інтересів, тому в цій
ситуації більш коректно було б звертатися до КСУ саме омбудсмену, адже це
торкається безпосередньо конституційних прав і свобод громадян - скільки
часу це має тривати, чому не обирається президент і парламент та ін. Це був
би дуже гарний знак для міжнародної спільноти, не було б у зарубіжних
виданнях якихось конспірологічних версій, припущень або, ще гірше, вкидів.
Важливо, аби така інформація доносилась. Наприклад, я досі не бачу
пояснень, коли розганяються тези з російського боку, що начебто Радянський
Союз розпався незаконно, чи Україна незаконно з нього вийшла, або
недотримано процедур тощо. А хто з українського боку, крім блогерів, над
цим працює? Я хочу подякувати і віддати належне українським блогерам - той
же історик Віталій Дрібниця чи юрист Андрій Попик. Але це мала б робити в
першу чергу РНБО - відібрати істориків, юристів, економістів та
міжнародників і пояснити ці моменти. Так само пояснити українському
суспільству, що навіть якщо держава не опирається агресії сусідньої держави
і не зробила жодного пострілу, це все одно вважається агресія. Адже з точки
зору міжнародного права це війна, яка не має виправдання. І всі російські
наративи про "превентивну війну", або, як путін сказав, "якщо бійка
неминуча, то треба бити першим" - це психологія гопника. Жодного
виправдання "превентивної війни" немає і бути не може. Це зазначено в
міжнародному праві - і резолюція 3314 Генасамблеї ООН 1974 року, і Римський
статут Міжнародного кримінального суду, де це більш детально виписано. Дуже
багато повинна працювати в цьому напрямку сама українська держава. Слава
богу, громадянське суспільство намагається якісь діри залатати, але воно не
має тих можливостей, які має держава.

О. С.: Під час повномасштабного вторгнення бачимо, що багато процесів
неможливо реалізувати через обмеження зміни Конституції. Наразі ще зарано
говорити про якісь конкретні проєкти цієї реформи, але, на ваш погляд, які
речі потрібно покращити або змінити в Основному законі?

А. М.: Конституція України 1996 року, яка ухвалювалася в минулому
тисячолітті, і комусь це може видаватися смішним, була дуже прогресивною на
свій час. Вона отримала дійсно схвальні відгуки від зовнішніх партнерів.
Так, там є певні недоречності й неузгодженості, але вона є, і головне, що
це продукт компромісу в стінах парламенту. В Україні ніхто танками по
парламенту не стріляв, на відміну від росії. У нас ніхто через коліно не
ламав опозицію так, як це робив Лукашенко у 1996 році, коли протягував свою
редакцію конституції з диктаторськими повноваженнями. Це дуже важливий
момент, і це позитив. Разом з тим маємо розуміти, що час не стоїть на
місці, і те, що було актуально у 1996 році, зараз багато чого розвинулось,
наприклад, у царині місцевого самоврядування. Ми далеко пішли вперед, і
Конституція за цим не встигає. Треба відбалансувати повноваження вищих
органів влади в Україні - президента, парламенту та уряду. Очевидно, що
великі повноваження президента, які є зараз, особливо коли його партія
перемагає на парламентських виборах і формує однопартійний уряд, також
варто врегулювати. Я далекий від думки, що в Україні треба президентську чи
парламентську модель у чистому вигляді запроваджувати. Маємо розуміти, що
будь-яка форма держправління й республіканського правління передбачає
дотримання певних правил. Якщо ми не хочемо дотримуватися правил за умов
змішаної моделі, яка в нас є на сьогоднішній день, то хто сказав, що ми
будемо дотримуватись правил президентської чи парламентської республіки?
Питання в іншому - потрібно відбалансувати повноваження у владному вищому
трикутнику для того, аби не було всесилля президента у внутрішній та
зовнішній політиці. Або, скажімо, що можна зробити, якщо партія президента
перемагає на парламентських виборах - як ідея, голова парламенту повинен
тоді обиратися голосами меншості, і він має обов'язково входити до складу
РНБО - для балансу та щоб не було бажання узурпації влади в країні. Так
само, як тільки президентська партія перемагає на парламентських виборах,
мають припинятися повноваження чинного складу Рахункової палати і новий
склад має формуватися за рахунок голосів меншості. Ми повинні виходити із
власної ситуації, враховуючи надбання світового конституціоналізму. Коли
говоримо про Конституцію, то чи правильно, що у нас парламент називається
Верховна Рада? Ні, бо це радянський рудимент. Верховна відносно чого? Краще
було б назвати або Народна Рада, Парламент чи Національні Збори, якщо
йдеться, наприклад, про двопалатну структуру парламенту, в чому я не бачу
нічого поганого. До речі, над цим теж треба думати. Термін "народний
депутат" - це занадто голослівно, воно є в чинній Конституції, я теж
використовую цей термін, бо він нормативний, але більш коректним на
майбутнє було б назвати: член Парламенту, член Народної Ради, Національних
Зборів, або ж член Палати Республіки. Це більш коректна назва, і вона
вживається у більшості європейських країн. На моє переконання, у
післявоєнний період Україна, безумовно, буде вагітна новою конституцією,
хочемо ми цього чи ні. Ми до цього дійдемо, адже дійсно обставини змінились
і треба йти вперед, не озираючись назад. Але для того, щоб прийняти нову
Конституцію, хто би не був владою на той момент, він це має робити в
широкому консенсусі з основними опозиційними політичними силами. Це має
бути продукт консенсусу, а не переламування однієї сторони іншою - це дуже
важливо. І нарешті, останній момент - нову конституцію у нас уже не може
ніколи приймати парламент, адже свого часу КСУ надав тлумачення, де
зазначив, що установчу владу українського народу вперше - єдиний і останній
раз - здійснила Верховна Рада. Надалі це має ухвалюватись винятково на
всеукраїнському референдумі. Але перед тим, як дійти до нього, очевидно,
має бути залученість парламенту, можливо, конституційні збори. Треба
думати, хто туди буде делегувати учасників та в який спосіб.

О. С.: Досить популярною пропозицією, наприклад, є зменшення кількості
нардепів. На вашу думку, чи потрібно це робити, і якщо потрібно, то
наскільки?

А. М.: Я теж чую твердження про "450 дармоїдів", "у Верховній Раді багато
непотрібних людей" і так далі. Я не вважаю, що в нас багато членів
парламенту. Якщо ми беремо європейський досвід, є різні країни з різною
кількістю населення, наприклад, є невеличкі країни - як Молдова, де, якщо я
не помиляюся, 101 член парламенту. Але яка кількість населення Молдови і
яка України? 450 членів парламенту - це не багато, це нормально. Можемо
також згадати іншу нашу сусідку - Польщу, яка до повномасштабного
вторгнення приблизно мала таку ж кількість населення, як і Україна. У
польському парламенті, який є двопалатним, 460 членів Сейму - нижньої
палати парламенту, а ще є верхня палата Сенат. Загалом у маленьких
європейських країнах по 200-300 депутатів. Якщо в розрахунку одного
депутата парламенту на певну кількість населення, то, повірте, в Україні це
дійсно завелике представництво, і щоб його зменшити, то треба було б
збільшувати кількість депутатів Верховної Ради, але я теж проти цієї ідеї.
Нам не треба 600 чи 650 депутатів, хоча така кількість була у Верховній
Раді УРСР до реформи 1989 року. Таке дійсно було, але я проти цього, 450
членів парламенту - оптимальна кількість. Якщо в Україні колись буде друга
палата, то тоді нижню палату можливо зробити із 300 членів, а верхню
палату, від областей чи регіонів - у 150. Як на мене, загальна кількість
членів парламенту навіть із двома палатами не повинна перевищувати 450.

О. С.: Після повномасштабного вторгнення бачимо посилення ролі окремих
заступників керівника Офісу чи навіть радників поза штатом. Чи мають, на
ваш погляд, їхні повноваження бути врегульовані законодавчо і чи мають вони
публічно звітувати про свою роботу на посаді?

А. М.: Давайте звернемося до Конституції. Там визначено, що президент
здійснює лише ті повноваження, які виписані у Конституції. Тобто жоден
закон України не може розширювати і звужувати цей перелік. Разом з тим, є
106-та стаття Конституції і її перша частина, яка визначає перелік
конституційних повноважень. У пункті 31 йдеться про те, що президент
України здійснює інші повноваження, які передбачені цією Конституцією -
чітко і недвозначно зрозуміло. Така ж позиція КСУ, до речі. У багатьох
рішеннях вони вважають, що і парламент, і президент мають конституційно
окреслені повноваження, які не можуть змінюватися законом. Водночас будь-
які органи держвлади, в тому числі й вищі, повинні здійснювати
конституційно окреслені повноваження не на власний розсуд, а в певному
порядку. Тому невипадково у статті 106 зазначено, що президент видає укази
і розпорядження на основі і на виконання Конституції та законів України.
Варто ухвалювати закон про президента, але предметом його регулювання, і це
чітко потрібно зазначити, щоб не було неконституційних моментів, має бути
порядок, як президент це здійснює. Наприклад, у яких випадках він видає
укази, а в яких - розпорядження, в який спосіб і хто контрасигнує акти
президента з окремих питань, наприклад призначення посла (як саме це
відбувається, бо в Конституції відповідь відсутня), в який спосіб президент
утворює консультативні, дорадчі, допоміжні органи і служби (на рівні закону
треба розмежувати і дати визначення цим поняттям, чим відрізняються органи
від служби, наголосити на тому, що вони не мають владних повноважень, і
їхнє завдання - обслуговувати президента як такого). Немає такого інституту
влади, як офіс, адміністрація чи секретаріат президента, як би він не
називався. Звісно, це справа президента, як назвати свій допоміжний орган,
і жоден закон не може його в цьому обмежити, але це все одно буде
допоміжний орган, функції якого - допомагати президентові, а не давати
доручення, наприклад, міністрам. Крім того, цей закон має заборонити
президентові утворювати якісь консультативні чи дорадчі органи, де
співголовами робити керівника ОП і прем'єр-міністра, адже це приниження
ролі голови уряду, який є серйозною публічною політичною фігурою. Так само
не можна до цих консультативних органів включати народних депутатів, навіть
за їхньою згодою, адже це порушує принцип розподілу влади у країні. Також
туди не можна включати чинних членів Кабміну, адже це все ж самодостатній
вищий орган влади і це не підлеглий орган президентові. Більше того, в
законі про президента має бути зазначена максимальна кількість штату
допоміжного органу, щоб він його не перевищував. Другий момент - і тут, до
речі, дуже потрібне тлумачення КСУ - чи дійсно президент має право
застосовувати вето до закону про держбюджет України. Очевидно, якась логіка
була у "батьків" Конституції, коли вони це виписували. Але без висновку КСУ
ми не можемо так вважати. Проте в мене є певні сумніви, чи дійсно президент
може застосовувати вето до закону про держбюджет. Якщо він не може цього
робити, то це буде дуже серйозне посилення позиції парламенту, адже тоді
він визначатиме видатки на утримання допоміжних органів президента. І
останнє - навіщо допоміжним, консультативним і дорадчим органам службовий
зв'язок - АТ-100 і так далі? Щоб передати інформацію, президент сам може
зателефонувати прем'єр-міністру чи міністрам - так завжди було, можемо
згадати часи Кучми чи Ющенка. Їхні секретаріати не мали такої фактичної
ролі, як це має місце зараз, і, на жаль, цьому дуже багато допомагають ЗМІ
в лапках, які постійно, без кінця пишуть про ОП. А де президент, він що,
працює в цьому офісі чи як? У нас є єдиний у цій будівлі владний суб'єкт -
президент України, іншого владного суб'єкта немає, безвідносно до прізвищ.
Всі інші, хто працює в офісі - це люди допоміжної структури, які за межами
будівлі не мають жодних повноважень.

О. С.: В чому природа неформального впливу Офісу президента? Навіть був
давній жарт про Адміністрацію президента імені Табачника...

А. М.: Я з вами не погоджуюся, на Кучму жоден керівник апарату не впливав,
це був самодостатній президент, як і будь-який інший - Кравчук, Ющенко,
Порошенко чи Янукович, хоча з останнім інша історія, але на нього офіс теж
не мав впливу. Ми живемо за такого рівня політичної правової культури, який
у нас об'єктивно існує. Але саме суспільство, його інститути та медіа не
повинні лити воду на млин ідеї про всевладдя ОП. Тоді виникає питання: якщо
медіа це критикують, то чому вони постійно цитують слова якогось клерка з
ОП? На що це впливає? Ця людина ні за що не відповідає і у неї немає жодних
повноважень, її слова не варті нічого, адже цю людину ніхто не обирав. Є
президент України - питань немає, є голова Верховної Ради - питань немає, є
прем'єр-міністр. Але якийсь позаштатний радник керівника ОП - це джерело?
Ці люди нікого не представляють, є відповідні державні органи, які мають
повноваження і несуть відповідальність за сфери діяльності. Важливо, аби і
ми цю тему не розкручували, тобто наполягати на тому, що Офіс президента -
це як апарат Верховної Ради, або як і секретаріат Кабінету міністрів, це
допоміжні структури, які повинні забезпечувати папером, скріпками, справним
автомобілем, щоб унітази працювали в приміщенні... Вибачте за таке
порівняння, але все це так, адже вони повинні забезпечити роботу цих
структур.

О. С.: Останнім часом також все більше чуємо про втрату суб'єктності
Верховної Ради в політичній системі. На ваш погляд, чи справді це так?

А. М.: Чинне скликання парламенту в плані суб'єктності показало оцінку зі
знаком мінус. Ми повинні розуміти, що парламент має не лише представницьку,
законодавчу і бюджетну функції, в нього ще є дуже важлива контрольна
функція. Кожного разу, коли звільняють міністра чи посадову особу, яку має
право призначати парламент, то це, як правило, відбувається без звіту.
Виникає питання: а парламент тут для чого - для меблів чи для того, аби на
кнопку тиснути? Може, перед звільненням запитати посадовця, що він зробив
хорошого на посаді, а що не вийшло? В нас, на жаль, в українській
Конституції немає такої речі, як інтерпеляції для членів парламенту, які є
в багатьох інших зарубіжних країн. Це дуже грубе порівняння з депутатським
запитом, коли член парламенту готує звернення на адресу певного міністра чи
чиновника, щодо якого парламент здійснює контрольні функції, і тоді він не
просто повинен дати відповідь, а має прийти в парламент у визначену дату та
час і відповісти на всі питання, які є в парламентарія. За результатами
заслуховування такого міністра або чиновника парламент визнає роботу цих
посадовців задовільною чи незадовільною. Якщо останнє, то вирішується
питання про його звільнення, якщо задовільною, то посадовець продовжує далі
працювати. Це питання актуальне також до теми майбутньої конституційної
реформи.

О. С.: У ВРУ досі залишається проросійська частина нардепів, які мають
керівні посади на рівні комітетів та беруть участь у зустрічах із
міжнародними партнерами. На ваш погляд, яким чином бути з їхніми мандатами,
чи мають бути якісь обмеження відносно них?

А. М.: Як у громадянина, в мене ставлення, що людей, які роками озвучували
російський порядок денний та шкодили державі, їх взагалі там не повинно
бути. Але ми повинні також пам'ятати, що в нас є Конституція, і якщо ми
відійдемо від одних позицій, то як нам пояснити і обґрунтувати те, що не
можна порушувати інші положення Конституції? Стаття 81 Конституції
передбачає винятковий перелік підстав для дострокового припинення
повноважень нардепа. Наприклад, якщо депутат від певної проросійської сили
вчинив злочин, має бути розслідування. З 2020 року в нас не існує
депутатського імунітету, але є депутатський індемнітет. Що перешкоджає
розслідувати кримінальні провадження в цій сфері? Якщо справа
розслідується, передається до суду, є обвинувальний вирок, то повноваження
такого нардепа припиняються. Більше того, парламенту навіть за це
голосувати не треба, адже вирок, який набрав законної сили, є юридичним
фактом, який припиняє достроково повноваження такого нардепа. Натомість
депутат, який втік за кордон для постійного проживання, - це також підстава
для припинення повноважень, і парламент має проголосувати за постанову
щонайменше 226 голосами - і питання закрито. Але, звісно, за межі 81-ї
статті Конституції ми не можемо виходити. Щодо посад у комітетах, то, на
моє глибоке переконання, жоден із цих депутатів від проросійських сил не
може бути членом Комітету з питань національної безпеки і оборони, їм там
нема чого робити навіть на рівні членства. Таємна інформація не повинна
поширюватися серед них. Крім того, такі депутати не повинні працювати в
Комітеті з питань правоохоронної діяльності і не повинні впливати на
діяльність правоохоронних органів, коли до них самих є дуже багато питань.
Є інші комітети, де вони можуть бути залучені, але, очевидно, не на рівні
керівництва. І це жодним чином не суперечитиме Конституції, адже це не
предмет її регулювання. Більше того - це навіть не суперечитиме Регламенту
ВРУ, адже ця фракція припинила своє існування.

О. С.: Противники такого підходу можуть закинути, що це обмеження законних
прав і обов'язків народного депутата.

А. М.: Це питання доцільності. Статус народного депутата визначається,
безумовно, законом, але це питання розсуду самого парламенту. Якщо він не
вважає, що цей депутат може бути ефективним на посаді в якомусь комітеті,
то його можуть звідти відкликати і обрати в інший комітет. В цьому немає
жодних порушень, і подібні рішення будуть відповідати як Конституції, так і
закону.

О. С.: Парламентом рік тому в рамках "Діалогу Жана Моне була досягнута
згода, що перші шість місяців після завершення воєнного стану ми не
проводимо вибори, адже потрібен підготовчий етап. На ваш погляд, наскільки
можливо зараз у суспільстві говорити про вибори і чи є у цьому доцільність?
Чи ми маємо відкласти ці розмови і зосередитись лише на війні?

А. М.: Маємо пам'ятати, що вибори - це не просто така процедура:
зареєструвати кандидата, виготовити бюлетені, дати їх виборцям, і ті мають
вкинути їх в урни для голосування, підрахунок голосів і так далі. Це дуже
примітивне уявлення багатьох українських громадян про вибори як якийсь
механічний процес. Насправді це не так. Вибори - це більш серйозна річ, я
би навіть сказав, що це певна філософія. Це якісь вищі речі, які
гарантуються певними принципами, наприклад принципом загального виборчого
права, щоб усі без винятку мали можливість взяти участь у виборах. Принцип
вільних виборів - щоб ніхто не впливав на позицію того чи іншого виборця,
щоб вибір був поінформований. Принцип рівного виборчого права - коли всі в
однакових умовах. Якщо принципи виборчого права не дотримані, то і
виборчого процесу немає. Тоді це все що завгодно - це білорусь чи росія,
але не вибори, які визнають члени міжнародної демократичної спільноти. За
яких умов можливі вибори? Вони можливі щонайменше тоді, коли не буде
воєнного стану, а він існуватиме доти, поки буде дійсно повномасштабна
війна і буде небезпека та загрози для життя і здоров'я українських
громадян, які в тому чи іншому статусі вступатимуть у виборчий процес - як
виборці, кандидати, члени комісій, спостерігачі, довірені особи чи
представники. Шестимісячний строк - це мінімально можливий підготовчий
термін, і про це говорять експерти ЦППР, ОПОРи та IFES. Ми можемо все що
завгодно фантазувати, наприклад, якщо повномасштабні дії припиняються,
укладається якесь перемир'я, то буде серйозний запит суспільства на вибори.
І цей тиск буде дуже величезний на органи влади. Я не впевнений, що в нас
буде шість місяців для того, аби підготуватися до виборів. Але важливо, щоб
вибори не відбулися одночасно, всі типи виборів - президентські,
парламентські та місцеві - треба розводити в часі, адже це технічно і
організаційно складно. Крім того, це дуже серйозні виклики для Конституції.
Буквально один штрих: президентські вибори - це 90 днів до дня голосування,
парламентські - це від 54 до 60 днів до дня голосування, і місцеві - це 50
днів до дня голосування. Якщо хтось скаже, що можна змінити, то ні,
шановні, це треба міняти Конституцію, адже у нас строки для парламентських
і президентських виборів виписані в Конституції. Ми не вигадаємо їх в
законі, і Виборчий кодекс від цього не зміниться. Очевидно, треба буде
прийняти закон про особливості проведення повоєнних виборів, який спільно з
Виборчим кодексом має врегулювати всі особливості перших повоєнних виборів.

О. С.: На вашу думку, чи мають бути обмеження виборчих прав в осіб, які
були причетні до російської агресії, та представників заборонених партій?

А. М.: Відповідь маємо також шукати в Конституції. Як би ми погано не
ставилися до покидьків, які сприяли агресії і були колаборантами, але є
вимоги Конституції, і їх треба дотримуватися. Там визначено, хто не може
балотуватися на парламентських виборах - наприклад, людина, яка має
судимість за вчинення умисного злочину. У нас же є навіть заочне
кримінальне переслідування - чому воно не застосовується щодо того ж Євгена
Балицького чи Володимира Сальдо? Все це треба робити завчасно, щоб, коли
будуть вибори, той же Сальдо не прийшов реєструватись зі словами, що він
проживав на території України останні п'ять років, досяг відповідного віку
і вироку по ньому немає. Така ситуація, на жаль, може бути. Може бути
несправедлива ситуація, коли, умовно кажучи, мама вивозить дітей, рятуючи
їх від війни за кордон, і перериває безперервний строк проживання в
Україні. Тоді вона не зможе балотуватися на наступних виборах, якщо вона
політично активно хоче йти до парламенту. А колаборант, який на звільненій
території України весь час проживав, допомагав проводити псевдовибори чи
псевдореферендуми, всіляко допомагав окупантам - у нього будуть кращі умови
для балотування, якщо вироку суду по ньому немає.

О. С.: Щодо цензу та неможливості балотування в разі його порушення, на ваш
погляд, реалістично, що його будуть ретельно враховувати під час майбутніх
повоєнних виборів?

А. М.: Ми повинні застосовувати ценз осілості, адже це конституційна вимога
- десять років проживання перед днем голосування на виборах президента і
п'ять років на парламентських виборах. Є певні винятки з правила,
наприклад, для дипломатів та членів їхніх сімей, адже формально вони
перебувають у довгостроковому відрядженні за кордоном, але вважаються
такими, що проживають в Україні. Також я б поширив ці винятки, наприклад,
на українських військовослужбовців, які перебувають зараз у Курській
області російської федерації, адже вони там перебувають у складі ЗСУ під
час воєнного конфлікту. Виключення також стосується українських в'язнів,
які перебувають в російських тюрмах. Так, фізично вони перебувають на
території іншої держави, агресора, але їх треба вважати такими, що
проживали в Україні, в цілях виборчого закону. Завдання Виборчого кодексу -
підкреслити, а не нівелювати конституційну норму про ценз осілості.

О. С.: Які найважливіші рішення ухвалила Верховна Рада ІХ скликання?

А. М.: Це законопроєкти, які стосуються протидії російської агресії -
звернення до багатьох європейських держав та кваліфікація агресії. Це також
заклики визнати окупованими народи російської федерації, зокрема є
постанова про чеченців, на черзі будуть інгуші та інші. Це теж треба
робити, росію треба розвалювати зсередини і максимально сприяти визвольним
рухам, навіть якщо вони дуже слабенькі. Слава богу, парламент це робить і
вони молодці. Є питання до податкової політики - там багато мінусів,
питання до посилення контрольної функції парламенту, треба допрацьовувати
Регламент ВР і посилювати міжпарламентську співпрацю.

О. С.: Яку музику ви слухаєте?

А. М.: В основному класичну і рок-музику. З класичної мої два улюблені
композитори - це Бах і Моцарт, а з рок-гуртів - теж класичне, типу Queen.

О. С.: Яку книжку порадите?

А. М.: В основному я читаю класику й історичну літературу. Дуже рекомендую
шикарне дослідження "Друга світова війна" Ентоні Бівора. З художньої
літератури, безумовно, серед українських авторів - це Іван Котляревський,
серед зарубіжних - Джек Лондон.

О. С.: Який фільм ви б порадили подивитися?

А. М.: Останнім часом я сильно присів на детективи про Еркюля Пуаро Агати
Крісті старої екранізації.

Джерело: ЧЕСНО

Центр політико-правових реформ