МУЗЕЙ ГЕТЬМАНСТВА
Римма Лякiна,
мистецтвознавець
Будинок, у якому тепер мiститься Музей гетьманства, є унiкальною, чудом
збереженою пам"яткою цивiльної архiтектури початку ХVII ст. Вiн залишився
єдиним зразком мiстобудiвельного середовища свого часу на Подолi. За своєю
мало не трьохсотлiтню iсторiю вiн добудовувався, його iнтер"єри й
фасад вбиралися в модну одiж нових епох, та пiд усим тим пiсля реставрацiйних
робiт добре видно старовинну "кам"яницю".
Розмiри нашого будинку, його великi пiдвали, будiвельний матерiал пiдказують,
що спорудити його могли представники козачої верхiвки, люди, якi мали значнi
кошти. Вiкна в "кам`яницi" мають залiзнi вiконицi, рами колись вирiзнялися
гарною столярною роботою, великою кiлькiстю хрестовин, скло було зеленкувате,
округлої форми. Пiдлога у таких спорудах робилась з цегли, дверi i з дубу,
мiцнi. Iнколи на них вирiзблювали зображення вершникiв, або легендарного
козака Мамая. Меблi в оселях ХVII i початку ХVIII ст.були щонайпростiшi:
дерев`янi столи, лави, скринi. А у багатших i люстра, iкони в гарному оздобленнi,
портрети господаря та господинi.
До пожежi на Подолi 1811 року садиба з "кам`яницею" виходила на Межигiрську
вулицю, котрiй дало назву подвiр`я Межигiрського козачого монастиря, що
було навпроти, а з тилу вона з`єднювалася вузеньким провулком з Микiльською
вулицею. У ХVIII ст. садиба була оточена володiннями козацької старшини.
Зокрема, справа (на розi Межигiрської та Волоської вулиць) розташувалась
садиба Барановичiв, злiва (вiд входу) i був постоялий двiр бургомiстра
Петра Барщевського, з тилу i нащадкiв київського воєводи часiв Б.Хмельницького
i Адама Кисiля-Киселевських.
У 1763 роцi до Межигiрського монастиря приїжджав кошовий Вiйська Запорiзького
Петро Калнишевський, щоб вирiшити питання будiвництва нової церкви на честь
святого Пантелеймона-лiкувальника та упорядкувати навкiлля для приймання
хворих i скалiчених козакiв, якi поверталися з Пруського походу. Цi питання
вiн обговорював не тiльки з митрополитом, а цiлком iмовiрно й з володарем
нашої садиби i священником Яковом Степановичем Сичевським, парафiя якого
була поруч.
Як свiдчать знахiдки з київських архiвiв, ця садиба належала на початку
ХVIII ст. знанiй родинi Сичевських, вiдомостi про яку збереглися з кiнця
ХVII ст., з часiв гетьмана Мазепи. Вiдомо, що коли в 1699 роцi обирали
чергового вiйта Дмитра Полоцького, на вселюдних урочистостях у Магiстратi
були батько й син Сичевськi. Батько i Мартин Сичевський обiймав на той
час посаду старшого райця (радника) Магiстрату, а його 28-рiчний син Стефан
(Степан) Мартинович (1671i1742 рр.) i лавника (засiдателя). Вони були "природними
польськими шляхтичами, котрi вийшли з Польщi в Росiю у давнi роки". За
свiдченням дванадцати шляхетних осiб Києво-Подолу вiд 12 квiтня 1787 р.,
спосiб життя Сичевських був "Подiбний до дворянського".
Степан Мартинович за гiдну службу в Малоросiйському вiйську був пожалуваний
чином сотника. Увiльнившись зi служби, вiн переселився до Києва, i пiсля
служби в Магiстратi взяв духовний сан, у 1711 р. став священником Спаса
Преображення на Подолi, правив службу до своєї смертi у 1742 р.
Сичевськi були люди заможнi, мали земельну власнiсть у Лубенському
полку, хутiр на Прiорцi та млин. Вони постiйно офiрували значнi кошти на
потреби Київської Академiї.
Старший син Степана Сичевського i Якiв Степанович (1703i1765 рр) пiсля
смертi батька успадкував мiсце священника Спаської церкви.
Другий син i Кирило (бл.1711iбл.1762 рр), одержавши позитивну характеристику
за пiдписом трьох священникiв Подолу про те, що вiн "обучен русской грамоте,
никакими делами не обовязан, от службы свободен, в должности господарской
честно, обходительно и постоянно без жодного подозрения" трудився, з дозволу
митрополита Рафаїла Заборовського поступив 1742 року пiсля смертi батька
до Київського Пустино-Микiльського монастиря на Печерську.
Третiй син i Iван Степанович Сичевський, вiдслуживши спочатку канцеляристом
у Генеральнiй вiйськовiй канцелярiї, продовжив службу у Петербурзi. Спочатку
мав чин поручника гренадерської роти Преображенського полку, яким опiкувалася
iмператриця Єлизавета Петрiвна, потiм дослужився до секунд-майора. I лише
1756 року повернувся до Києва, одружився з дочкою полкового обозного Софiєю
Єремiївною Родзянко, оселився на Подолi в парафiї церкви Миколи Набережого
i не без покровительства гетьмана Кирила Розумовського став вiйтом.
По смертi братiв i Якова та Iвана, садиба перейшла до Кирила, котрий
i заповiв увесь маєток невiстцi Марфi та онуцi Ксенiї, яка вийшла замiж
за лiкаря, дворянина Семена Розлача, рiд якого походив з козацької старшини.
З вересня 1787 року Марфа Сичевська через свого зятя Розлача продала садибу
"со всем в ней каменным и деревянным строением" київському купцю Козьмi
Андрiйовичу Усовичу за тисячу чотириста карбованцiв.
Пiсля смертi його дружини (1806 р.), у дiтей купця залишилося багато
боргiв. Для їх сплати в 1808 р. продавалися крамницi та садиба Усовичiв
по Спаськiй вулицi. Садибу придбав у серпнi 1810 р. київський купець Iван
Петрович Покровський. У купчiй сказано, що на садибi, крiм кам"яної
будiвлi були дерев"янi дома, був сад.
Iван Петрович Покровський (1778i1841 рр) був з великоруських купцiв.
У 1806 р. узяв шлюб з дочкою київського купця Тимофiя Беляєва Євдокiєю.
Торгував не тiльки в Києвi, а й у Богуславi, де мав крамницю. Вiн був не
тiльки багатим купцем, а й громадським дiячем: увiходив до комiсiї з оцiнки
будинкiв городян, брав поручительство за прибулих торгових людей, знанi
мешканцi Подолу брали його за душеприказника та опiкуна дiтей. Його прiзвище
зустрiчається в документах, де йдеться про дiяльнiсть Київського вiддiлення
Всеросiйського Бiблiйного товариства, яке сприяло розвитку книгодрукування
й просвiти.
Пiсля пожежi на Подолi 1811 р. "кам`яниця" на садибi Покровських лишилася
без дерев`яного даху.
Над нею звели другий поверх, а будинок прикрасили фронтоном з двома
колонами згiдно типового проекту архiтектора Андрiя Меленського. Подiл
же було переплановано за зразком "регулярного планування" мiст Росiї з
чiтким подiлом територiї на окремi прямокутнi квартали, i садиба опинилася
на перетину двох вулиць i Спаської (що йшла до Спасо-Преображенської церкви)
та Волоської.
Пiсля смертi Iвана Покровського його садиба стала належати єдиному
сину Григорiю (р.1819), який успадкував дiло i майно батька. Згодом вiн
приєднав до своїх володiнь ще й кам"яний двоповерховий дiм на Олександрiвськiй
(тепер Контрактовiй) площi. Ця садиба Покровських теж збереглася. В 1851
р. Григорiй Покровський обирався гласним мiської Думи, а пiзнiше виконував
обов"язки голови.
Київськi архiви зберегли заповiт Григорiя Покровського дiтям та дружинi
Олександрi Андрiївнi в 1897 р. Будинок i садиба на Спаськiй вулицi успадкувала
дочка Олександра Григорiвна (по одруженнi Морачевська).
За свiдченням адресних книг Києва, сiм"я Морачевських володiла
садибою до револючiї 1917 року. Далi вiдомостi загубилися. В радянськi
часи "кам"яниця" була перетворена в комунальнi квартири. Внутрiшнi
схiдцi, що вели на другий поверх, були лiквiдованi i на їх мiсцi зроблено
перекриття, мешканцi пiднiмались до себе в квартири через балкон по дерев"яних
сходах, прибудованих до фасаду. Тiльки у 1985 роцi мешканцi "кам"яницi"
були переселенi в новi упорядкованi квартири, будиночок включений до плану
реставрацiйних робiт як пам"ятка архiтектури.
Вiдроджувався вiн на кошти української дiаспори, чиї прiзвища визначенi
на кам"янiй дошцi в прихожiй першого поверху.
Згiдно розпорядження представника Президента у м.Києвi вiд 11 березня
1993 року в цьому будинку органiзовано музей гетьманства.
