Зорить Чумацький Шлях

Важко знайти на теренах сучасної Одеської області хоча б один шматок землі,
на який не ступала нога чумаків. Здається, вони бували тут усюди: ще за
часів Візантійської імперії постачали в Константинополь хутра та іншу
північну дивину, а звідти везли сюди тканини, вина, південні фрукти. Вже в
Російській імперії на них трималося все перевезення зерна до морських
портів.

Але ми не звикли дивитися на чумаків лише як на торговців. В уяві сучасної
людини чумак - лицар українського степу, його романтичний символ. Як при
згадці про американський "дикий" захід ми одразу уявляємо собі ковбоїв на
баских конях, салуни та бійки, так і давній український степ не збагнути
без нескінченних валок чумаків. Із XV століття до середини ХІХ чумацтво
було народною традицією українців. Чи не в кожному селі чоловіки навесні
гуртувалися у валки (ватаги) і лагодили мажі (вози) у дорогу. Добре
відгодованих за зиму волів запрягали в ярма і вели до Кримських озер, до
Хаджибейського і Куяльницького лиманів за сіллю. У кожній валці могло бути
до ста і до двохсот паровиць - чумаки прагнули зібратися якомога більшим
числом, щоб легше відбивати напади розбійників: турецьких, татарських і
своїх "лугарів". З тією ж метою кожен чумак мав із собою рушницю.

Дуже шкода, що сьогодні цей величезний пласт української культури майже
втрачений. Одеський обласний центр української культури поставив за мету
підняти його з небуття і почав самостійне дослідження теми чумацтва. Чи не
першою ластівкою стала фольклорно-етнографічна експедиція "Чумацькими
шляхами Одещини". У складі директора - Наталії Гончарової, завідуючої
відділом декоративно-прикладного мистецтва - Антоніни Димової та
завідуючого музеєм традиційної народної творчості - Анатолія Кравченка.
Центр вирушив у мандрівку відрізком старовинного шляху, що в часи чумацтва
через небезпеки, якими він був сповнений, називався "Чорним шляхом". Цей
шлях пам'ятає і важкий поступ сірих волів, і тужливі та романтичні пісні
чумаків, і криваві бої, в яких лицарі степу мусили захищати не лише свій
крам, а й власне життя.

Маршрут експедиції пролягав з півдня на північ чи не через усю Одеську
область. Вона охопила Біляївський, Іванівський, Ширяївський, Любашівський,
Ананьївський, Балтський та Кодимський райони. Заїжджаючи в села та
містечка, дослідники наочно знайомилися з археологічними чумацькими
пам'ятками, збирали письмові матеріали, усні свідчення, серед яких особливо
цінними є розповіді старожилів - людей, які чули спогади про чумаків від
дідів-прадідів.

У селі Михайлопіль Іванівського району експедиція знайшла криницю,
викопану чумаками. В Іванівці досі стоїть козацький хрест, поставлений на
могилі чумака. Трохи далі - в Ананьєві - збереглися підземні печери-склади,
які використовувалися чумаками як тимчасові схованки для солі.

Дуже цікава історія так званої "Жидівської" кринички, що заховалася у полі
неподалік села Будеї Кодимського району. 150 років тому на шляху Кодима -
Балта біля місця, що тут називають "Грушечка", стояла велика корчма, яку
тримав єврей Махнуля. Тут часто ночували чумаки, а з криниці, що стояла
біля корчми, поїли волів. Письменник Анатоль Свидницький у сімейній хроніці
"Люборацькі" описує, що цією дорогою йшла жінка з хлопцем. Вони дуже
потомилися, жінка захворіла. Думали, як би пошвидше дістатися до корчми, а
далі - у Будеї і Круті. Зупинившись у корчмі, жінка померла, і тут же, біля
корчми, її поховали. Ця жінка - мати письменника Свидницького... Давно вже
нема ні корчми, ні могили, але залишилася неподалік, у ярку, криниця, яка й
досі зветься "Жидівська". Ця криничка й нині служить людям - будеївці п'ють
з неї воду, напувають худобу.

А вода із байтальської кринички взагалі вважається цілющою. Раніше
Байталами (Ананьївський район) протікав струмок, у якому чумаки напували
волів. Нині мешканці села разом з настоятелем храму Свята Різдва Пресвятої
Богородиці отцем Антонієм збудували криничку і купіль, перетворивши це
місце на культурологічно-релігійну пам'ятку. Щороку з усієї України сюди
з'їжджаються люди, щоб скуштувати криничної води та омити нею тіло. Колись
на цьому місці стояв чоловічий монастир, який був знищений ще гайдамаками у
ХVII столітті. Його хотіли відбудувати, але не вдалося: глянули до
джерельця, а там - сухо. Неначе сама природа була проти. Та сьогодні
паломники вірять, що вода з криниці очищає душу та зцілює тіло.

Не менш цікава історія села Тимків Кодимського району. Якось у 1842 році
чумацьким шляхом, що проходив через Тимків, йшов отаман Іван Бабій зі своєю
валкою. Повертаючись додому, тяжко захворів. Тут, у селі, помер і був
похований на місцевому кладовищі. Через рік його дружина, що проживала у
Кам'янці-Подільському, прибула в Тимків на могилу чоловіка. Разом з нею
приїхали чумаки, які привезли на шестиволових мажах хрест що важив поверх
тонни і заввишки більше двох метрів. Чумаки встановили хрест на місці
поховання Івана Бабія. Він зберігся. На ньому й нині можна чітко прочитати:
"Зде опочиваеть рабь Божій Іоань Фтеодоровь Бабий".

Втім, це не єдині набутки експедиції. Чумацька тематика представлена і в
геральдиці, і серед експонатів сільських історико-краєзнавчих музеїв, і
серед майна простих українців. Але й це ще не всі таємниці, які ховає в
собі український степ. Чумацькі шляхи - це тема, дослідження якої вимагає
продовження. Тому на осінь запланована ще одна фольклорно-етнографічна
експедиція районами та населеними пунктами, які не були досліджені цього
разу.

Втім, тема чумацтва і чумацьких шляхів не нова для Центру української
культури. Ще в 2007 році він започаткував культурологічно-мистецький проект
"Чумацький шлях", у якому впродовж тижня через творчі зустрічі,
конференції, презентації, театральні вистави, концерти та ярмарки Одещина
постала як прадавня земля, що славиться своїми доробками та своїм
історичним минулим. Нині, вже у 2011-у, проект продовжено. Центр прагне
створити туристичний маршрут на основі старовинних чумацьких шляхів та
перетворити віче української культури на добру традицію нашого міста. Як у
давнину на Одещині сходилися торгові шляхи, так і в сьогоднішній Одесі
мають зійтися всі напрямки сучасної творчості. Як колись безмежні степові
простори торували козаки, чумаки та кобзарі (а за народними переказами ці
суспільні прошарки - це три кити, що тримають нашу землю), так і тепер
місто мало б приймати кращих представників культурної еліти. Формат віча
дозволяє зібрати під своєю егідою всіх: народних і професійних майстрів,
аматорів і визнаних митців.

Час рухається лише вперед, тож з кожною миттю віддаляється від нас наше
минуле, оповите туманом загадок і таємниць. Сучасній людині практично
неможливо уявити собі ні дикий степ, сповнений валками чумаків та
безжальними розбійниками, ні звички й побут українця, скажімо, середини
минулого тисячоліття. Але ми мусимо хоча б спробувати. Щоб повернутися до
свого духовного коріння, щоб відчути себе українцями, щоб просто ЗНАТИ.
Центр української культури запрошує звернутися до нашого духовного і
культурного спадку всіх небайдужих українців: взяти участь у реконструкції
та будівництві вітряків, відродженні регіональних майстерень, різних видів
народної творчості (ткацтво, гончарство тощо), надати фінансову допомогу
для розробки туристичного маршруту на основі чумацьких шляхів. Олена
ХАЛІЛОВА,
провідний методист Одеського обласного центру української культури.

Чорноморські новини