Володимир Буковський: "Якщо посадили - потрібно витягувати"

Гульнара Бекірова

30 грудня виповнилося 75 років відомому радянському дисиденту Володимиру
Буковському. Віршик про нього ("Обміняли хулігана на Луїса Корвалана. Де б
знайти таку б...ь, щоб на Брежнєва змінювати") наприкінці 1970-х знали всі -
він став частиною радянського фольклору.

Володимир Буковський - син письменника й журналіста Костянтина Буковського -
народився 30 грудня 1942 року в евакуації в башкирському Белебеї. Після
закінчення школи вступив на біолого-грунтовий факультет Московського
державного університету. 1960 року разом з однодумцями Володимир став одним
з організаторів зборів молоді біля пам'ятника Маяковському. Після арештів
кількох активістів у Буковського провели обшук, після чого він виїхав у
геологічну експедицію, де провів півроку.

1963 року Володимира вперше заарештували. Причиною стало виготовлення двох
фотокопій книги Мілована Джіласа "Новий клас", забороненої в СРСР. Юнака
визнали неосудним і відправили на примусове лікування до Ленінградської
спецпсихлікарні. Тут він познайомився з опальним генералом Петром
Григоренко, а згодом ввів його до дисидентського кола. На свободу
Буковський вийшов у лютому 1965 року. Зліва направо: Айше Сеїтмуратова,
Зінаїда й Петро Григоренки, Володимир Буковський, Надія Світлична (архівне
фото)

У грудні 1965 року Буковського затримали й насильно госпіталізували в
Люберецькій психіатричній лікарні - як одного з організаторів "мітингу
гласності" на захист письменників Андрія Синявського та Юлія Даніеля. Потім
Володимира направили до Інституту імені Сербського, де він пробув вісім
місяців. Буковського звільнили в серпні 1966 року - завдяки кампанії на
Заході на його підтримку.

У січні 1967 року Буковського заарештували втретє - після демонстрації
протесту проти арешту Юрія Галанскова й Олександра Гінзбурга. Вирок - три
роки таборів за статтею за активну участь у групових діях, що порушують
громадський порядок. Після повернення з табору в січні 1970 року працював
літературним секретарем. Продовжував дисидентську діяльність і в березні
1971 року був заарештований вчетверте.

За "антирадянську агітацію і пропаганду" його засудили до семи років
ув'язнення

Процес над Буковським відбувся 5 січня 1972 року в Московському міському
суді. За "антирадянську агітацію і пропаганду" його засудили до семи років
ув'язнення (два роки таборів і п'ять років заслання). Термін він відбував у
Володимирській тюрмі та в приміських політичних таборах. 18 грудня 1976
року Буковського обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса
Корвалана.

Уже багато років Володимир Буковський живе у Великобританії. Він закінчив
біологічний факультет Кембриджського університету (як вчений-дослідник
займався нейрофізіологією), писав книги, читав лекції. 2007 року висувався
кандидатом у президенти Росії, але його кандидатуру не зареєстрував ЦВК.

Ми зустрілися з Володимиром Костянтиновичем у Гурзуфі, куди в травні 2012
року він приїхав на "Кримський форум" на запрошення Меджлісу
кримськотатарського народу. Тут разом із давніми соратниками по
дисидентському й кримськотатарському руху обговорювали поточну ситуацію в
Україні, Криму й проблеми кримськотатарського народу.

Тоді ж відбулося велике двогодинне інтерв'ю з Володимиром Костянтиновичем.
Ми говорили багато про що - про його дитинство, початок дисидентської
діяльності, про те, що таке "каральна психіатрія", і звісно, не обійшли
увагою питання, як його - "простого хулігана, обміняли на Луїса Корвалана".
Наводимо фрагменти з цього інтерв'ю.

- У 1960-х роках спостерігався підйом кримськотатарського національного
руху. Ви тоді вже знали про кримськотатарську проблему?

- Так, звісно. У цей період я познайомив генерала Григоренка з нашими
активістами, а він нас - з кримськотатарською проблемою, до якої долучився
завдяки письменникам Олексію Костеріну та Сергію Писарєву. Вони почали
піднімати кампанію на підтримку кримських татар, і ми їм допомагали, звісно.

У цей період вся Москва гула - треба було ховати кримських татар

Наприклад, кримські татари приїжджали до 18 травня, щоб зустрітися з
керівництвом країни або провести акцію протесту в Москві. Це була ціла
операція. Органи намагалися цього не допустити. Тих, хто добирався, ховали
наші - по квартирах, дачах. І в цей період, я добре пам'ятаю, вся Москва
гула - треба було ховати кримських татар.

- Чи не вся Москва, напевно?

- Так, звісно, не вся - наше коло інакомислячих. Головне було - щоб КДБ не
знайшли їх.

Були політичні процеси кримських татар, які я знав. Того ж Мустафи
Джемілєва.

- Тобто проблема кримських татар була вам добре відома?

- Звісно. Це була перша національна проблема, про яку ми дізналися. Потім
були німці, євреї-відмовники.

- У вас були суперечки, різночитання в питанні прав людини й прав
національностей? Як це співвідносилося?

- У нашому колі не було. А ось, наприклад, у євреїв-відмовників була течія,
яка ввжала, що не потрібно змішувати їхні національні проблеми з
загальнодемократичними...

- Серед кримських татар деякі активісти теж так вважали.

- Було таке. Мені розповідав про це Мустафа Джемілєв. Але це не мало
успіху. Адже у нас була спільна справа... Один одному треба було
допомагати. Ми вважали, що якщо когось посадили - потрібно витягувати.

- КДБ могло будь-кого зламати?

Люди ламалися не від того, що було нестерпно, а від страху

- Ні, не будь-кого. Вони могли, звісно, вбити, але зламати могли не
кожного. Вони випробовували всі методи. І хімію пробували. Слідчий викликав
мене якось під вечір на допит. "Вам кави зробити?" - питає. Я тільки один
ковток зробив, і через хвилину якийсь стан плаксивості, мені не властивий,
на мене найшов. Явно хімія... Я зрозумів, що мені потрібно озлитися, щоб
переломити цю емоцію. І я став матюкатися. Він на мене подивився мовчки,
викликав охорону й каже: "Вивести".

Люди ламалися не від того, що було нестерпно, а від страху.

- А ви не боялися?

- А чого боятися? Убити могли всюди... Люди самі себе психологічно готували
до того, щоб зламатися...

- Як відбувався ваш обмін? Ви знали про те, що він готувався?

- Ні-ні. Я сидів у Володимирі... У мене й гадки не було, що мене хтось
звільнятиме. Те, що відбувається велика кампанія - я знав. Один молодий
наглядач взяв функцію мене інформувати... Так-так, завжди були такі люди,
які допомагали. Але такі речі ніде не публікувалися.

Черговому кажу: "Нікуди не піду без чобіт". А він на мене так жалісливо
дивиться й каже: "Та не потрібні вам більше чоботи"

Звичайний був ранковий підйом. Це був грудень 1976 року, здається 16
грудня. Мені кажуть: "Виходьте з речами". З речами може бути куди завгодно -
і в карцер, і на етап, і до іншої камери... Ведуть до етапної камери, я
розумію, що етап. А я напередодні здав чоботи до ремонту. Тільки взяли - і
раптом на етап.

Стукаю: "Давай чоботи". Півгодини проходить. Нема чобіт. "Давай чоботи". І
вже мене ведуть на вахту. Я в повній люті. Черговому кажу: "Нікуди не піду
без чобіт". А він на мене так жалісливо дивиться й каже: "Та не потрібні
вам більше чоботи". (Сміється)

І тут у мене щось йокнуло всередині - думаю, вб'ють, напевно, по дорозі...
Але ні. Приїхали до Лефортовської в'язниці КДБ у Москві. Я заспокоївся -
рідне місце. Принесли цивільний одяг - хороший французький костюм,
шкарпетки, черевики, краватка, капелюх. Я думаю: "Нічого собі, одяг". Тут
мене ззаду в наручники. Знову воронок, дванадцять загадкових людей. Всі
мовчать. Їдемо годину-півтори. Я подумав, може якась міжнародна комісія
приїхала й зажадали показати мене. Нарешті розумію, що ми виїхали з Москви.
Раптом чую - рев моторів. І тут я зрозумів - за кордон... Незадовго до
цього Солженіцина висилали. Це був військовий аеродром, де у них були
урядові літаки...

Уже під час польоту якийсь помічник Андропова сказав мені: "Я уповноважений
заявити, що вас видворяють із території Радянського Союзу. Термін
ув'язнення не скасовується, громадянства ви не втрачаєте".

- Ви про Луїса Корвалана не знали тоді?

- Я не знав, але мама, виявляється, знала. Якийсь начальник гебешний їй
сказав про це напередодні й додав, щоб вона нікому не говорила. Дурна
людина. Вона, звісно, тут же подзвонила Сахарову. Мене привезли до
Швейцарії, в Цюріх. Літак був оточений.

Обмін був простий. Три посла - радянський, чилійський та американський - на
своїх автомобілях. Чилієць забрав Корвалана до себе, нас забрав радянський
посол, американець забрав Корвалана й доставив на борт радянського літака,
а потім забрав мене й доставив до аеропорту.

- Кримськотатарський національний рух був масовим, але не мав яскраво
виражених лідерів, хоча були моральні авторитети. А як було з дисидентським
рухом?

- У нас теж не було лідерів - був "бджолиний вулик", де кожен знав, що він
повинен робити. Тому що інший цього зробити не міг. Мене ніхто не змушував
збирати матеріали про каральну психіатрію... Я сам обрав це, тому що вже
там був, знав, що це таке, знав, які персоналії в цій справі замішані...
Петра Григоренка ніхто не змушував займатися кримськими татарами - але ось
так вийшло...

Нас було приблизно дві тисячі чоловік на величезну імперію, і нічого вони з
нами зробити не змогли

У нас не було лідерів, структур. Це пояснювалося ще й умовами, тому що
організація - це ще одна стаття... Але справа навіть не в цьому -
виявилося, що це одна з ефективних форм роботи - чим менше організації, тим
більше роботи. Нас було всього на величезну імперію приблизно дві тисячі
чоловік (я не кажу про національні рухи), і нічого вони з нами зробити не
змогли. Так тривало роками...

- "Жменька беззбройних людей", як ви писали?

- Абсолютно... Це форма дуже розумна... Як у природі - адже в природі немає
начальників.

Гульнара Бекірова

Кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

Підписатись

Крым.Реалии RFE/RL

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины