"А таїнство вінчання у нас ще має бути"

Про Ростислава Кушнірука наша газета не раз розповідала, адже це людина, в
біографії якої - непроста історія краю. 10-літнім хлопчиком він потрапив з
батьками на спецпоселення, підлітком ще був, як довелося працювати ковалем.
Майже тридцять мав, коли після реабілітації сім'я повернулася із Сибіру у
рідний Княгининок. Уже в такому дорослому віці здобув музичну освіту і став
викладачем диригування, звичайно, не думаючи, що саме очолюваний ним
колектив "Посвіт" першим на Волині виконає Гімн незалежної України. А
нещодавно ми зустрілися, щоб поговорити про особисте - про любов Ростислава
Григоровича і його дружини Мілентини Василівни: 35 років тому звела їх
доля, дарувавши одну дорогу в житті, і вони вдячні їй за це

"Коли б мені в юності хтось сказав, що матиму чоловіка на 24 роки старшого,
то тільки посміялась би"

І в Ростислава Григоровича, і в Мілентини Василівни це не перший шлюб. Він
мав дружину, з якою виростив доньку Оксану, вона - чоловіка, батька своїх
двох синів. Але, як кажуть, не склалося. Сьогодні вони уже без болю, як
принаймні здається, згадують, як то було, бо давно простилося й забулося
те, що стало причиною розлучення.

- Невдовзі після того, як ми розійшлися із першою дружиною, - розповідає
Ростислав Григорович, - я залишив їй і доньці Оксані трикімнатну квартиру у
Луцьку й перебрався в Княгининок - в рідну хату, яка після смерті мами й
тата стояла вже пусткою.

А зараз можна сказати, що все само собою йшло до того, аби він познайомився
зі своєю Мілею, як ніжно називає Мілентину Василівну. Жінка (родом вона із
Жидичина Ківерцівського району) була княгининською, а на той час -
маяківською невісткою. Жила на сусідній вулиці у хаті свекрів, яку, правда,
добудували для сім'ї дочки її батьки. По суті була уже самотня й ростила
двох синів. Як побачили одне одного? Вертаючись спогадами до тих днів,
Ростислав Григорович каже:

- Бачили у дворі стоїть "Москвич"? Ото на ньому я їздив. Як то вже в
приміському селі - дехто звертався з просьбою підвезти до Луцька (машин же
тоді, на початку вісімдесятих, не було стільки, як тепер, що не
розминутися). Я з дорогою душею помагав. І Мілі треба було часом продукцію
з господарства доправити на базар. Якось, пригадую, порося заколола -
виручив її транспортом. На звороті світлини - напис, зроблений Ростиславом
Григоровичем: "Я з дружиною - новорічний вечір". Вони ще на 10 років
молодші...

- Ми й до цього були знайомі, - долучається до розмови жінка, - бо жили в
одному селі та ще й по сусідству. Було, що картоплю в когось разом садили.
А тут завіз на базар і платні за це не взяв. Увечері я вирішила віддячити -
понесла свіжину. Ясно, що й посмажила. Сіли - повечеряли, розговорилися. То
осінь була. Ростислав завів мову, що хату на зиму буде білити. Я подумала,
як же то чоловік сам справиться з такою жіночою, як мені здавалося,
роботою? Незручно якось стало. Прийшла й побілила. А взагалі бачила, що він
хазяйновитий - і закрутки робив, і по господарству справлявся. Навіть
дивувалася, що мужчина, який живе одинаком, дає собі раду. Спілкування в
нас зав'язалося. Вже він, коли їхав до Луцька, то й мене забирав - я
працювала в центральній ощадкасі. Але ще довго ми зверталися одне до одного
на "ви"...

Років два так було. Перш як свято яке, то жінка із синами приходила до
Ростислава, накривали стола. А у 1985-му і зовсім перебралася з дітьми зі
своєї вулиці Тополевої на Черешневу. Тоді молодший Сергій мав сім літ, а
старший Олег - десять. Зараз і не пригадується, як то було, - які слова
промовляв чоловік, аби вона - жінка, котра боляче обпеклася на першому
шлюбі, - повірила й прийняла його пропозицію. Одне слово, вирішили вони
жити разом. Їй було 30, йому - 54. І з цього приводу Мілентина Василівна
говорить:

- Коли б мені в юності хтось сказав, що матиму чоловіка на 24 роки
старшого, то, мабуть, тільки посміялась би... "Я після того, як
набідувалася, то ніби у рай потрапила"

Спочатку вони жили, як то кажуть, на віру. Але років тридцять тому
узаконили свої стосунки. І вже, як сказав Ростислав Григорович, добрий
кусочок життя у парі. Про те, якими були ці роки, Мілентина Василівна
говорить:

- Я після того, як набідувалася, то ніби у рай потрапила. - Ростислав -
людина інтелігентна, працьовита, розумна, добра, до всього підходить
зважено - ну що ще треба? А стосовно різниці у віці, то мені здається, що
вона в нас була непомітна. Він завжди дуже моложавий на вигляд був.
Зрештою, я довго в його паспорт не заглядала (жінка сміється. - Авт.) Зараз
йому вже 90, а мені кажуть, що не може бути: мовляв, чи не приписав
Ростислав собі літ?

Для неї було особливо важливо, щоб чоловік душею й серцем прийняв її дітей.
Бо якби було по-іншому, то вона б "нізащо не проміняла синів на своє жіноче
щастя".

Чоловік про своє друге одруження висловився так:

- Сподобалася мені Міля. Якби не йокнуло серце, то нічого б у нас не
вийшло. Я за прожиті роки зустрічався з багатьма, міг визначити, чи моя це
людина, чи є в неї те, що потрібне для сімейного життя. Але ж не кожен
чоловік ризикне брати за дружину жінку, у якої двоє малих дітей, та ще й
хлопці. Міля була молода, гарна. Бачив, що вона працьовита і господиня
хороша. Але дивився й на те, як синів виховує. Чи не буде в нас розходження
в поглядах якраз у цьому зв'язку, бо ж не міг я згодом, коли виникнуть
якісь проблеми, сказати: це твої діти, твій клопіт - що хоч з ними роби. І
переконався, що виховання належне. Як Сергій чи Олег на чужу черешню
залазив, то могла й прутика взяти. Зараз щиро зізнаюся: дай Бог кожному
таких рідних синів, як у мене пасинки.

- Я ж сама ростила хлопців, - додає жінка, почувши про "прутика", - а
неподалік від хати - Стир. Був страх, щоб з ними на воді біди не сталося.
Тож постановила: якщо сказала бути вдома через годину, то так і має бути.

Про стосунки синів з Ростиславом Григоровичем, жінка говорить, не
приховуючи свого розчулення. Для неї було особливо важливо, щоб чоловік
душею й серцем прийняв її дітей. Бо якби було по-іншому, то вона б "нізащо
не проміняла синів на своє жіноче щастя". Минуть роки, і Мілентина
Василівна та Ростислав Григорович будуть плакати удвох, чекаючи з війни
молодшого сина Сергія, котрий більше року був у зоні АТО на Сході України.
І молитимуться, щоб Бог вберіг його. А з приводу того, що молодий чоловік
не ховався, коли треба було боронити країну, то, як каже жінка, його
непідробний патріотизм великою мірою - від Ростислава Григоровича: він не
раз чув від нього про Сибір, де вмирали за ідею справжні українці, і "це
мусило спрацювати". "Дякую Богові, що послав мені таку людину!"

Які вони, ті 35 років подружнього життя, даровані долею? Коли про це зайшла
мова, Ростислав Григорович сказав, сміючись:

- Битись - не бились. Це точно...

А Мілентина Василівна цей жарт продовжила:

- Дякую Богові, що послав мені таку людину. Як і за всі наші літа, прожиті
в парі. Я перенесла п'ять операцій, Ростислав - три. Одне одного завжди
виходжували, не давали духом занепасти. 20 років тому я мала онкопроблему.
Запам'яталося, як подруга з такою ж недугою розповідала: вернулася вона
додому з лікарні і побачила, що чоловік уже виділив їй окрему кружку,
тарілку й навіть кімнату - боявся, аби з ним нічого не сталося. А мій
Ростислав навпаки: треба їхати на черговий огляд - він везе мене машиною.
Заїжджаємо в магазин - розпитує, що б мені хотілося смачненького з'їсти.
Підтримку велику я мала, відчувала, що чоловік хоче, аби все добре було.
Таке закарбовується в пам'яті до самої смерті. Тепер часом мої нерви, які
не раз, як я кажу, були порізані, підводять. Можу спалахнути навіть через
якусь дрібницю. Але тут же сама собі наказую заспокоїтись і не засмучувати
близьку й дорогу тобі людину. "Москвич", біля якого я сфотографувала
подружжя, теж зіграв свою роль у їхній долі.

Знаючи, що Ростислав Кушнірук чудово співає, запитую, чи не долучилася й
дружина до співу. І у відповідь чую:

- На жаль, Бог мене цим талантом не наділив. Моє хобі - готувати різні
страви, торти (поки здоров'я не підводило, то була і весільною господинею).
Жартую, що як Господь роздавав людям голос і слух, то я, мабуть, пироги
якраз пекла. А стосовно гарного й сильного голосу Ростислава, то ще й досі,
як почую його спів у якійсь компанії, то мурашки по тілу... Поки він
керував "Посвітом" - а це ж 30 літ! - на всі його концерти ходила, їздила,
вболівала...

Слухала наших героїв, які побралися уже тоді, коли пережили крах першого
шлюбу, і відчувала, що вони по-особливому цінують одне одного і те, що
мають у своєму житті. Тішаться дітьми й онуками, не ділячи на "твої" й
"мої", і мають задум, про який я довідалася, коли запитала Кушніруків, чи ж
вінчалися вони.

- Ще ні, - сказала Мілентина Василівна, - але таїнство вінчання у нас ще
має бути. Ми його плануємо...

І це дійство, звичайно ж, буде у церкві, що при дорозі у центрі Княгининок,
яку в 1939 році допоміг збудувати батько Ростислава Григоровича.

Волинь

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины