Сергій Цимбалюк: "Я покидав Афганістан на медичних ношах, а багато моїх друзів - у цинкових домовинах"

Олександр НИКОНЧУК

15 лютого 2020 4

Про війну в Афганістані розповідає воїн-інтернаціоналіст Сергій Цимбалюк.

Колишні воїни-афганці біля меморіалу загиблим (Костопіль).

- На початку 1980 року наш мотострілецький полк перекинули з міста Рава-
Руська до Афганістану. Про війну тоді ще не говорили. Сказали, що їдемо
допомагати братньому афганському народу. Кожен по-своєму уявляв ту
допомогу. Особисто я думав, - згадує Сергій Цимбалюк, - що побачу іншу
країну, пошукаю пригод і повернуся щасливо додому. Проте вже через кілька
днів думка про місце подальшої служби змінилася.

На пересильному пункті в Термезі побачив продірявлені кумулятивними
снарядами БТРи. Нам сказали, що їх доправили з Афганістану в Союз для
ремонту. Після побаченого та почутого мої романтичні уявлення про службу
почали розвіюватися. Розумів, що після таких пробоїн шанси на порятунок в
екіпажів бронемашин були мізерні.

У Термезі відбулося перегруповування. До нас приєдналися військові з інших
частин. Запам'ятав, що додалося багато росіян та вихідців із країн
Середньої Азії. Коли ж колона була сформована, рушили в бік понтонного
мосту, що з'єднував два береги річки Амудар'я. Я сидів у кабіні автомобіля
ГАЗ-66 з автоматом у руках. За кермом був Сергій Корольов з міста Люберці.

Про службу в Афганістані згадувати не люблю. Скажу лише, що вона дуже
відрізнялася від тієї, яка була в Раві-Руській. Ми змінили "партизанів",
яких було призвано із запасу, і не знали, що робитимемо далі.

...Одного разу побачили, як душмани обстрілювали нашу колону. Вдалині йшов
бій, а ми стояли без діла. Тоді хтось із хлопців не стримався і також
вистрілив у бік гірського кишлака. На нас одразу посипався град куль. У
дувалах були душмани. Ми швидко отямилися і відкрили зустрічний вогонь.
Коли вбили кількох "духів" і підійшли ближче, побачили, що вони стріляли із
чехословацьких кулеметів.

Нас, піхотинців, в Афганістані називали "махра". На кожній війні доля
піхоти незавидна. Мене з бойовими побратимами також не раз кидали в гарячі
точки, з яких живими назад поверталися не всі.

Та найбільше людських втрат зазнали 3 серпня 1980 року. Пам'ятаю, що
наприкінці липня почалася Яварзанська операція. У приярках ущелини Машхад,
що в провінції Бадахшан, були склади душманів зі зброєю та продуктами.
Командування поставило завдання знищити ці склади. Яварзанська ущелина
вважалася приярком ущелини Машхад. Вхід до неї закривало плато. По обидва
боки від нього було багато інших суцільних ущелин.

Виконуючи завдання, другий батальйон нашого 149-го гвардійського
мотострілецького полку безпечно пройшов ущелиною Машхад і розташувався на
плато. Наступного ранку почався штурм Яварзанської ущелини. Але ворожі
позиції були добре укріплені. Під час затяжного бою підійшли свіжі сили
душманів. Ворог звідусіль оточив бійців другого батальйону. Наші перейшли
до оборони.

Вранці 3 серпня на допомогу оточеним побратимам вирушили мінометний і
гранатометний взводи нашого полку і три роти 783-го десантного
розвідувального батальйону дивізії. О 6-й годині ми увійшли в ущелину. За
кілька годин руху зупинилися на короткочасний відпочинок. Тут усе і
почалося.

Вважаю, що хтось мав зв'язок із бандою і здав душманам маршрут нашого
пересування. "Духи" вже чекали на нас. Їхній напад був раптовим. Почали
стріляти з гірських вершин з кулеметів, автоматів та гранатометів.

Поспіхом, під щільним вогнем ворога, ми почали окопуватися та викладати
укриття з каміння.

Ситуація була дуже складна. Душмани наближалися дедалі ближче. Якщо
спочатку по нас стріляли лише з лівого боку гір, то за кілька годин бою
ворожий вогонь вівся вже з обох боків. У нас закінчувалися боєприпаси.

Давалася взнаки втома.

Опівдні прилетіли вертольоти і почали скидати нам цинкові ящики з
патронами. Скидали боєприпаси з великої висоти, через що багато патронів
виявилися пошкодженими. На той час уже було чимало вбитих і тяжкопоранених.
Виснажені й голодні, ми трималися з останніх сил. Чекали на допомогу, але
її не було.

Пам'ятаю, як поряд зі мною вибухнула граната і тіло обпекло вогнем. Коли ж
отямився, було вже темно. Завдяки темряві, напруживши останні сили, відповз
за скелю. Це і врятувало мені життя, бо за якусь мить на місці нещодавнього
бою з'явилися душмани. До мене доносилися несамовитий стогін і крики наших
поранених солдатів, яких по-звірячому добивали. В думках я також попрощався
з життям. Лежав нерухомо і чекав своєї черги. У мене не залишилося ні
гранати, ні жодного патрона. Втрата крові обезсилила настільки, що голови
вже підняти не міг. Тієї миті навіть заздрив тим, хто загинув у бою. А ще
згадував маму... Але сталося так, що до мене "духи" не дійшли.

На світанку прилетіли "вертушки". Одні забирали вбитих, інші - поранених і
тих, кому вдалося вціліти. Мені зробили знеболювальну ін'єкцію і вкинули у
вертоліт. Так, власне, і закінчилася моя служба. Я покидав Афганістан на
медичних ношах, а багато моїх друзів - у цинкових домовинах.

Записав Олександр НИКОНЧУК.

Костопіль
Рівненської області.

Фото Олександра НИКОНЧУКА та з сімейного архіву Сергія Цимбалюка.

Голос України

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины