Подружжя військових облаштувало в селі на Тернопіллі кролеферму

Лис 28, 2019, 18:21

Повернувшись із фронту, подружжя Максима Білого та Марії Двадцятої
збудували у селі Купчинцях Козівського району хату і розпочали власну
справу - організували сімейну кролеферму.

На фронт - за покликом серця

Максим - родом із Купчинців. Марія - киянка. А познайомив їх буремний
Донбас. Максим мобілізувався влітку 2014 року. Марія пішла воювати
тодішньої осені. До того вона була активною учасницею Євромайдану, пише
Марія Безкоровайна на сторінках газети "Сільський господар плюс".

- У 2014 році я працювала у львівській туристичній фірмі. Коли розпочалися
воєнні дії на сході країни, вирішила, що неодмінно маю бути там, -
розповідає Марія. - Я поставила перед собою умову: або поїду, або все життя
жалкуватиму, що не зробила цього. Без довгих роздумів обрала перший
варіант. Мамі нічого не говорила. Не хотіла, щоб вона переживала. Під час
телефонних розмов казала, що я у Львові, займаюся волонтерством. Коли
приїжджала у відпустку до Києва, то спочатку йшла до подруги, там
переодягалася і їхала до матері. Таємницю розкрила за місяць до
демобілізації. Саме тоді познайомила маму з Максимом. Ми сиділи на кухні і
пили чай. Я поклала на стіл свій військовий квиток і поки мама його
переглядала, розповіла їй усю правду. Матері залишилося змиритися. "Слава
Богу, що жива! - сказала вона. - Та ще й чоловіка з собою привезла"
(посміхається - авт.).

Війна не знає статі

- З перших днів війни я прагнула стати справжнім солдатом, - продовжує
Марія. - І хоч у нашій групі була єдиною дівчиною, та виконувала ті ж
завдання, що й мої побратими: чергувала на постах, розміновувала території,
познайомилася навіть із танком. На війні рівні усі. Нема різниці, чи ти
чоловік, чи жінка. Навпаки, чим більше ти знаєш, тим більше можеш. Відтак,
ти приносиш більше користі. Бо інакше навіщо ти там?!

За рік війни я спізнала багато. Нелегкими були мої дні й у військовому
госпіталі, куди я зверталася за медичною допомогою з приводу травми коліна.
Те, що побачила, важко передати словами. Дякувати Богу, що є волонтери.
Поранені бійці одужують завдяки їм.

Проміняли столицю на село

Війна познайомила мене з Максимом. Ми обоє служили в Айдарі. Спочатку він
та його товариш були моїми найліпшими друзями. Згодом ми з Максимом
зрозуміли, що між нами більше, ніж дружба - це справжнє кохання. Після
демобілізації восени 2015 року почали міркувати, де будемо жити: у Києві,
чи в його рідних Купчинцях. Вирішили їхати на Тернопільщину. Мені було
байдуже де оселитися, лиш би в Україні. Та й врешті, головне, не те, де
жити, а з ким. Максим - дуже хороша людина, у нього багато друзів. Батьки
його теж чудові люди, прийняли мене, як рідну. Хоч я і киянка, та життя у
селі мені відоме. В дитинстві часто їздила у рідне село моєї матері.
Бачила, як важко працюють її земляки. Утім це мене не злякало. Я дуже
швидко адаптувалася до сільського життя.

Подвійний старт

Отримавши земельну ділянку, ми почали будувати свій дім. Заодно дали старт
власній справі. Максим запропонував розводити кролів. Мінімальні знання у
цій галузі він мав. Я ж, завжди довіряючи своєму чоловікові, підтримала
його. Перших "каліфорнійців" ми купили на ринку в Тернополі. Згодом у
нашому господарстві оселилися мардери та французькі барани. У Німеччині та
Польщі придбали по парі кролів білоостьової породи. Нині на нашій
кролефермі є три сотні вуханів. Найбільше серед них - каліфорнійців. Вони
невибагливі у догляді і більш стійкі до хвороб. Вухані швидко ростуть і
набирають вагу. Дорослі каліфорнійці заважують до п'яти з половиною
кілограмів.

Усі наші маленькі підопічні мають імена: Наталка, Іринка, Микола, Грицько.
Ігорко та Сергійко, які належать до німецької білоостьової породи, живуть
разом із нами у хаті. Вдень вони вільно гуляють по подвір'ї. Ці вухасті
красені люблять смакувати молоком від нашої кози Марти.

Догляд - справа не проста

Господарюємо ми з Максимом на рівні. Те, чого раніше не знала, чоловік мене
навчив. Тож коли він на роботі, кролів пильную я. Догляд - справа не проста
і забирає чимало часу. Майже весь день я проводжу серед наших вуханів.
Прибираю у клітках, обстежую кожну тваринку. Одних кролів треба
вакцинувати, іншим дати вітаміни. А ще заглянути їм у кожне вухо, щоб бува
не пропустити вушного кліща, і прослідкувати, чи нема на їхніх лапках
натоптишів.

Кролі - дуже делікатні створіння. Важливо організувати для них правильний
раціон. Маленьких особин годуємо гранульованим кормом, дорослих - сіном,
пшеницею, ячменем, вівсом, кукурудзою. Пильнуємо, аби у поїлках щодня була
свіжа вода. Взимку її варто підігрівати. Влітку - наповнювати поїлки два
рази на день. Для кролів спека - то справжнє випробування. Вони легше
переносять мінус двадцять морозу, аніж двадцять градусів тепла.

І місцеві, і закордонні

Кілька разів на рік вуханів треба вакцинувати. Вони дуже вразливі до
хвороб. Особливо небезпечні геморагічна недуга та коксодіоз. Одного року за
кілька днів від "геморагічки" у нас загинуло двісті кролів. Добре, що
товариш порекомендував нам іспанську вакцину. Завдяки цьому нам вдалося
подолати цю недугу. Відтоді купляємо лише цей препарат. Вартує він
недешево. На сорок кролів треба витратити півтора тисячі гривень. Утім,
краще попередити хворобу, аніж потім жалкувати про це.

Наші кролі знаходять своїх господарів у різних куточках України: Києві,
Харкові, Одесі. Ми ж купляємо вуханів переважно за кордоном: у Польщі,
Німеччині, Словаччині. Цього року вступили до Ужгородського клубу
кролеводів. Та найяскравіша подія 2019-го - ми переїхали у власну оселю і
збудували стаціонарну мінікролеферму. Усі двісті кліток змайстрували з
Максимом самотужки. Людина може все. Лиш би було бажання і поруч той, кого
любиш.

Фото з допису

Терен.in.ua

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины