Пам'ять ушляхетнює живих

Своїх колег-побратимів - поета, прозаїка, публіциста, науковця Василя
Барладяну-Бирладника та поета і лікаря Віктора Дзюбу - вшанували в Одеській
обласній організації Національної спілки письменників України.

Тихо і майже непомітно рік тому Василь Барладяну покинув цей світ, такий
байдужий сьогодні до людини. Він був речником себе самого, але життя своє
від самої молодості поклав на вівтар свободи, боровся, як міг, супроти
тоталітарної системи, як рівно ж не вмів спокійно сприймати оту байдужість
до України системи нинішньої. Не жив безчинно. Тяжким шляхом пізнання
самого себе, своєї Вітчизни, свого краю (народився у Придністров'ї), свого
народу дійшов до українства: через членство в Українській Гельсінській
спілці, через безнастанну працю та життєву невлаштованість, через
дисидентство та подвійне ув'язнення у сибірських таборах. Хто в тих часах
слухав радіоголоси з вільного світу - саме з них довідувався про Василя
Барладяну, коли його заарештували і перший, і другий раз. Усе це - слова з
виступів про нього учасників зібрання.

На побіжний погляд начебто небагато встиг зробити, а насправді залишив по
собі дуже цікавий творчий спадок: оригінальні поезію і прозу,
гостроактуальну ще й по сьогодні публіцистику, розсіяну по газетах,
журналах... Небагато встиг і видати у непростих 1990-х, тож тепер справою
чести живих є, передусім, хоч би каталогізувати його творчість, віднайти
можливість випустити у світ бодай найголовніше, що залишилося у рукописному
вигляді. Дещо вже робиться на індивідуальному рівні - от-от побачать світ
спогади про нього у солідному літературному журналі. Нині складний час, але
це не знімає обов'язку пам'ятати про своїх побратимів, товаришів по Спілці.

Мав гостре перо публіциста. Нині ми вже усвідомлюємо, у якій ямі жили ще
якихось двадцять років тому, а він вже тоді бачив і розумів усе, і
відкривав людям очі своїми ґрунтовними статтями, що засвідчували не лише
глибокі знання, а й неабияку працьовитість, якою уславився ще за свого
студентства, повсякчас розширюючи обрії власного світобачення. Був
ленінським стипендіатом на філфаці Одеського університету (існувала тоді
така форма матеріального заохочення студентів), а це - не лише здібності до
засвоєння знань, часом навмисне захованих від надто допитливих громадян, а
й уміння виокремити потрібне, а відтак викласти отримані знання дохідливо і
просто - чи засобами публіцистики, чи в лекціях, які слухали і студенти
університету, і майбутні богослови Київського патріархату, й курсанти
Водного інституту, де, одначе, відшукався "пильний товариш", котрий добре
знав, куди повідомити про ненадійного викладача. І це також - з виступів
про нього.

У тих же 1990-х ім'я Василя Барладяну-Бирладника часто з'являлося на
сторінках "Чорноморських новин". Жартував: "Не всяка газета надрукує мене,
тож пишайтеся таким автором". Учергове принісши статтю на одну з
найактуальніших натоді тем, міг довго розповідати про порушені у ній
проблеми, дивуючи присутніх ерудицією, а передусім - феноменальною
пам'яттю. Слухати його можна було годинами. То були знання і пам'ять людини
непересічної, патріота і громадянина незалежної України, яку він вистраждав
своїм життям і яку утверджував, викриваючи лукавство її прихованих недругів
та відвертих ворогів...

Згадували того вечора теплими, щирими словами і поета Віктора Дзюбу. Був не
лише майстром поетичного - ліричного, гумористичного - Слова. Був також
добрим фахівцем у стоматології, працюючи у військовому шпиталі. Кадровий
офіцер, він багато років прослужив далеко від своєї України, але не забув
рідної мови, народної пісні, як це трапляється з багатьма, - певне, це
також одна з причин того, що ми вже двадцять років так і плентаємося у
хвості тих змін, які давно осягнули інші колишні рабські республіки. Віктор
Дзюба був неголосним поетом, але одним з тих, котрі саме і становлять добру
основу літератури. Про його поезію "неквапливої мудрості, прискіпливої
розважливості й щедрих ужинків" найкраще сказав у своїй книжці про поета
Володимир Гаранін.

Якось під час служби за кордоном Віктор Дзюба написав поему, в якій
засуджував совєтську агресію в Чехословаччині. Її конфіскували, а сам автор
ледве уникнув серйозного покарання - за те, що мав власну думку.

Як гуморист, часто їздив з письменницькою бригадою у Левадівку, що в
Миколаївському районі, у дні вшанування там Степана Олійника. Учасники тих
поїздок згадували на вечорі, як він майстерно читав уголос власні
гумористичні вірші, як не відпускали його зі сцени, просячи читати ще й
ще...

Пам'ять про тих, кого ми добре знали, з ким спілкувалися, ушляхетнює нас
самих, вона потрібна більше нам, аніж тим, кого вже нема, - вони своє
зробили мірою відпущених їм Господом можливостей. І, роблячи свою справу
чесно й сумлінно, вони думали про майбутнє - людина ж бо живе майбутнім. Це
майбутнє прийшло після них, і воно таке ж актуальне, як і їхні думки про
нього.

Тож не маємо права занедбувати пам'ять, забувати свій обов'язок перед ними.
І про це також говорили на тому вечорі пам'яті - хто гостро, у критичному
запалі, хто - м'якшими інтонаціями. Наголошувалося й на тому, що новообрана
рада письменницької організації мусить назирці тримати і ці моменти
спілчанського буття. Роман КРАКАЛІЯ.

Чорноморські новини