Мовчазне коло друзів

Його теж звали Сергієм. Уранці він залазив у наш палісадник і стукав у
вікно. Очі ми продирали потім, зустрівшись. Рвали груші, м'яча ганяли на
вигоні, в який перетікала наша вулиця, закінчили восьмирічку.

До Галини Олександрівни я не знав, що з учителями можна дружити.

Переступати поріг, наче свій, пити чай із варенням. Сівши поряд, малювати -
аквареллю чи, за розмовою, олівцем. Після випускного вона пішла зі школи.
Досі живу з відчуттям: вона й у село приїхала заради мене.


Із Васьком ми щоранку сідали в автобус і їхали до райцентру. Добивати
останні два класи середньої освіти. Або не сідали. І тоді водій із
пасажирами ранкового рейсу в салоні ловив нас по селу й доправляв у науку.

Женька змусив мене замовкнути. Нові вірші я показав йому ледве не за рік
потому, як він обізвав мене Вознєсеніним і велів шукати свій голос. Ще за
рік нас із подачі КДБ виганяли з інституту за поширення самвидаву.

Віктор, поки я служив в армії, робив за мене контрольні. Він запропонував -
я погодився. І вийшло, що це не я, а він навчався у двох вузах.

Василь приголомшив самим фактом існування. Він жив і дихав віршами. Я
ніколи не бачив, аби він щось студіював, - і водночас було відчуття, наче в
ньому оселилося все, що надбало світове слово.

Петро з'явився нізвідки й одразу став братом. Уже потім, поступово,
відкрилося: ми з ним трохи розминулися у школі, а потім і в районці. З ним
говорили і, головне, мовчали про все на світі.

З Борисом я укладав у труну його батька. І боявся, що Господь подумає, наче
той аж так набрид синові. Насправді син намагався, та не зміг його
врятувати, а нам просто не вистачало рук.

Із Вітьком нас доля то зводить, то розводить. Зустрівшись, трохи п'ємо і
багато говоримо - про сім'ю і дітей, друзів і ворогів, написане й
ненаписане. Він - провідник у світ, що розчиняється в часі.

Володимир зазвичай телефонував сам: приходьте, маю що показати. Він був
літератором, але працював над монографією з антифізики. І найвищим творчим
здобутком називав не свої всесвітньовідомі романи, а відкриті формули в
царині фізики та космології. Йому потрібен був слухач, мене заворожував
його позаземний інтелект.

Ігоря я ніколи не називав Кіром, хоча саме так він підписував свої численні
книжки. Наша дружба виросла з двох зустрічей і живилася листами,
телефонними розмовами, рукописами й публікаціями. Прощався я з ним також
заочно - ридаючи в телефонне плече осиротілої дружини.

Ще був друг, який загубив ім'я. До мого берега його прибили обставини. Він
викликав співчуття, і я змирився. Пізніше зрозумів: мені послано не хрест,
а Йуду. Який, мабуть, має бути при кожній людині - для горішньої науки й
повноти існування.

Ці імена спливають найперші, коли просять окреслити коло моїх друзів.
Нікого з них я не вибирав. Це, напевне, робила доля - формуючи й обтесуючи
мене для якихось цілей. Аби зрештою зробити тим і таким, яким я став.

Точніше так: доля посилала, а відбирала й залишала біля себе моя душа.

Чи люблю я друзів якось по-особливому? І чи люблю взагалі? Навряд чи. Любов
це інше - торкання, погляди, теплота у грудях. А друзі - це неусвідомлена
потреба, етапи духовного й душевного визрівання. Шлях до себе. Друзі просто
необхідні - як молоко, як хліб.

Чи вимагав я чогось від друзів? Ніколи. Вони просто мали бути. А бралося й
віддавалося між нами само.

І ще: мої друзі завжди поруч. Просторові й часові закони проти цього
безсилі.

Сергія я не бачив зо три десятки літ. Васько розбився на мотоциклі в
останній день армійської відпустки. Про кончину Галини Олександрівни
повідомила телеграма, заповнена її рукою. Із Женькою розділили спочатку
кордон, а потім - війна. Віктор осів за морем. Василь - у рідному селі.
Петра знайшли повішеним у київській бойлерній. Ховати Бориса я їхав тим же
шляхом, яким везли колись його тата. Вітько - за кордоном, бачимося раз на
рік. Володимира спалили в київському крематорії, а прах кудись вивезли.
Лише Йуда - на відстані руки.

Якщо мацати рукою, справді: поруч - нікого.

Але так лише здається. Ніхто з друзів нікуди не пішов і не поїхав. Усі вони
- в мені. Часточкою. Суттю. Я - це значною мірою вони.

Ми - є, і ми - разом. Як і належить між друзями.

Просто наше коло стало розсудливішим і мовчазним

×

Автор: Сергій ЧИРКОВ, публіцист

Gazeta.ua

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины