А ми на фронті

Або чому старим політикам так довго вдається брехати Василь Расевич, 20:00,
1 липня 2022

"А я в хатинці" - це фраза, яка в дитячих забавках давала можливість
вивести себе із зони ризику, почуватися в безпеці і захищеним. Приблизно
так само прозвучала фраза Петра Порошенка "А ми на фронті", якого
журналістка "зненацька" заскочила зі сім'єю в ресторані дорогого готелю в
Лондоні. Слова про фронт у дорогих інтер'єрах лондонського ресторану
звучали якось трохи по-дитячому, але й цинічно водночас. Тиха сімейна
трапеза в дорогому закладі однієї з найдорожчих столиць світу зовсім не
в'язалася із фронтовими жахами в Україні. То чому ж розгублений Порошенко
витиснув із себе саме такі слова? Для цього нам варто трохи більше
пригадати біографію Петра Порошенка і ближче познайомитися з українською
політичною культурою, яка сформувалася за останні десятиліття.

Чому знову Порошенко?

Після кожного викриття розбіжності слів із ділом у Порошенка, медіапростір
буквально заполонюють риторичні питання на кшталт: Порошенко давно не
президент країни, то які можуть бути до нього претензії? Порошенко - лідер
опозиції, тому дії влади - це заходи на знищення опозиції. Або, чому якщо
про Порошенка, то тільки про погане? Він же втримав і захистив у найважчий
час країну. Давав із власної кишені на оборону багато коштів. Він достойно
представляв Україну на міжнародній арені і взагалі дуже добре розмовляє
англійською мовою. Які можуть бути закиди Порошенкові в надмірному
марнотратстві під час дорого відпочинку - він багата людина і може собі це
дозволити. І найголовніше питання, яке найчастіше трапляється: а чому саме
про Порошенка, а не про Коломойського або Ахметова?

Найпростіше відповісти на запитання про те, чому він не став байдужим
українцям після трьох років відсутності у президентському кріслі? По-перше,
тому що він сам того не хоче. Він з усіх сил бажає лишитися в політиці і
навіть мріє взяти реванш. Для чого "годує" цілу армію своїх прихильників,
утримує телеканали і фінансує свій інтелектуальний штаб на Лаврській. Усі
ці медіагравці покликані нещадно критикувати владу і творити альтернативну
реальність, вигідну їхньому патрону. Оскільки більшість тем і підстав для
критики є надуманими, то вони обмежуються "бульбашкою" адептів Петра
Олексійовича. Те, що основу цієї "бульбашки" становлять представники старої
національно-патріотичної еліти, тобто люди відомі і впізнавані, створює
видимість усезагальної підтримки Порошенка "справжніми" українцями.

По-друге, Порошенко обрав активну політику засобом особистого захисту від
кримінальних переслідувань за корупцію, яка в окремих моментах межувала з
державною зрадою. Відтоді усі спроби розслідування державою кримінальних
справ за корупцію і сприяння бізнесу ворожої держави в Україні його
прихильники стали сприймати як замах на патріотичні цінності і справжнього
патріота. Він проголосив себе найпатріотичнішим українським політиком,
найкращим президентом, заслуги якого дозволяють йому стати понад законом.
Банальний виклик до суду для дачі показань Петро Порошенко з командою
намагався перетворити на масове шоу протесту. Щоб фізично і психологічно
вплинути на суддів. Його прихильники у все охоче вірили і щиро захищали
свого кумира. Правда, не обійшлося і без меркантильних мотивів. Чільні
захисники Порошенка за його правління самі перебували на дуже "хлібних"
позиціях і посадах. Тому не менше за нього прагнуть повернутися до старої
годівниці. Усі разом вони намагалися організувати "хрестовий" похід проти
законно обраної влади.

Що ж до переслідування лідера опозиції, то тут відповідь трохи складніша.
Оскільки вона випливає з дій так званої національної опозиції. Річ у тому,
що в класичному розумінні опозиція не тільки виступає контролером влади,
але й пропонує виборцям власну програму розвитку. У діяльності штабу на
Лаврській було все: погрози перевороту і насильного усунення Зеленського
від влади. Звинувачення у співпраці з російським ворогом. Приписування
Зеленському наміру негайно капітулювати перед Путіним. І ще багато
відвертих нісенітниць, які заперечила і спростувала війна та безпрецедентна
мужність і стійкість президента Зеленського. Натомість привабливої
альтернативної програми до курсу Зеленського в команди Порошенка не
виявилося. Бо ж не можна назвати програмою розвитку постійне вставляння
палок у колеса чинній владі, безпідставні й надумані звинувачення, метою
яких є патологічне бажання повернутися у президентське крісло. Коротко
кажучи, Порошенко - це не опозиція, а навіть перешкода на шляху появи
справжнього лідера опозиції.

Дозволю собі ще одну важливу ремарку. Якщо в мирний час намагання посіяти
ворожнечу в суспільстві, поділити його за мовним, історичним, культурним і
релігійним принципом можна було списати на особливості політичної культури,
коли політики не гребують жодними прийомами, то у воєнний час - це справжня
диверсія. І тут не йдеться про захист Зеленського від будь-якої критики і
потурання авторитарним тенденціям. Мова йде про максимальну консолідацію
українського суспільства: людей і влади, військових і цивільних,
громадянського суспільства і звичайних громадян. Спроби вбити клин між
президентом та його командою і ЗСУ (Залужним), а тим паче дискредитувати
Зеленського, чим постійно займається команда Порошенка, є неприпустимими
діями в умовах страшної війни.

Ще одним шкідливим моментом у діяльності Петра Порошенка є його намагання
позиціонуватися в ролі паралельного центру прийняття рішень. Особливо це
помітно на міжнародній арені. Порошенко з усіх сил намагається справити
враження, що він в обоймі світової політики. Щоб не з'являтися на допити,
він постійно втікає за кордон, прикриваючись важливими державними
зустрічами. Переговорами з високими політиками і діячами, в результаті яких
він нібито має щось здобути для України. По-перше, він якщо й
зустрічається, то з такими само збитими льотчиками, як сам. По-друге,
зустрічається для того, щоб заручитися для себе гарантіями недоторканості в
Україні. Що є протиправним і несправедливим. І, по-третє, своїми діями,
передусім у західних медіа, Порошенко розмиває консолідовану позицію
України. Оскільки він не володіє повнотою інформації про ситуацію і ніяк не
причетний до прийняття державних рішень.

Які гріхи заважають Порошенкові потрапити до політичного "раю"

Можна довго сперечатися про особисті заслуги Петра Порошенка перед
Україною. Були, напевно, і такі. Йому швидко вдалося стабілізувати ситуацію
і витворити в українських громадян відчуття впевненості, що ця людина не
спасує на міжнародних переговорах, не прогнеться і свого ніколи не
упустить. Виявилося, що у випадку Порошенка важливішим є "свого не
упустить". Ставши президентом, він не перестав бути бізнесменом. І не
тільки формально, але й по суті. На чому його й підловили переговорники в
Мінську. Не таємниця, що тодішня українська еліта першим ділом кинулася
рятувати свій бізнес і майно в Росії, а особливо в окупованому Криму. Такий
"порятунок" був можливий лише при "милостивому" санкціонуванні особисто
Путіна. Та й виручені за продаж кошти не можна було вивести в офшори повз
пильне око американської фінансової розвідки.

За таких обставин, і володіючи відповідною інформацією, західні
переговорники, представники Франції та Німеччини, вирішили якнайшвидше
закрити "українську проблему" і вмити руки. Тим більше, як стало відомо
недавно, Анґела Меркель, ніби вівця йшла на поводку в Путіна. Саме тому
Мінські угоди були виписані так некорисно для України. І якщо цю обставину
ще можна було пояснити критичністю ситуацію, бо інакше Путін ніби продовжив
би наступ, то "Мінськ-2" цю тезу повністю заперечує. Путіну потрібно було
повільне поглинання України. А Порошенка задовольняло відтермінування цього
поглинання.

Причин такої поведінки може бути багато: від заробляння на війні до віри у
свій неперевершений дипломатичний талант. Мовляв, відтермінуємо проблему, а
там або осел здохне, або падишах помре. Нічого з того не вийшло, бо
українці обрали собі президента без політичного шлейфу і тісних пов'язань з
російсько-українською кланово-олігархічною системою. Відтоді ця система
спустила цілу зграю своїх ланцюгових псів на молодого президента.

Порошенко, як хранитель і оборонець системи, задіяв увесь свій потенціал у
цій боротьбі: патентованих патріотів, призначених ним довічно суддів,
прокурорів, західних корумпованих політиків. Але хоча і зі скрипом, і чого
гріха таїти, почергово використовуючи то потенціал Коломойського, то навіть
Ахметова, Зеленському вдалося втриматися в президентському кріслі. А його
відмова торгувати українськими національними інтересами і підписувати хоч
якийсь варіант "Міська-3" обрушилася на Україну новою страшно кривавою
війною Росії. Війною на знищення України.


Знову ж таки, в умовах загрози знищення України п'ятий президент мав би
забути про свої персональні образи і принаймні не перешкоджати боронити
Україну. На жаль, мовчанка довго не потривала. Відчуваючи, як стрімко він
програє Зеленському в популярності, Порошенко вдався до просто принизливих
для себе і прихильників мавпувань. Постановочні фотографії на блокпостах,
фотографування на фоні техніки, нібито закупленої власним коштом для ЗСУ,
недолугі інтерв'ю суто підконтрольним йому каналам. А ще вірні ландскнехти,
які не забували весь час дякувати йому за те, чого не було, або що сталося
не завдяки, а всупереч йому. Через це все він у прямому й переносному
значенні став дедалі більше нагадувати гібрид двох персонажів з радянського
водевілю "Весілля в Малинівці". І кожного разу його рівень опускався все
нижче і нижче.

І про мораль

Вибачте, але бізнесмени з 1990-х і мораль - речі несумісні. А випадок Петра
Порошенка особливий. Річ у тому, що свої багатомільйонні статки він
заробив, перебуваючи на державній службі, що суперечить законам і правилам
чистого бізнесу. Порошенко був як не народним депутатом, то міністром, як
не секретарем РНБО, то президентом. Тут і криється причина частих закидів у
нечесно зароблених капіталах. А основна причина претензій до Порошенка
полягає в розбіжностях між тим образом, який він собі приміряв, і тим, ким
він в дійсності є.

Патріот-державник у розпал війни не буде таємно їхати на відпочинок на
Мальдіви і платити за це гроші, які можна порівняти з бюджетом кількох
районних лікарень. Не ніжитиметься на дорогих яхтах тоді, коли в країні
війна і гинуть люди. Не сховає своїх синів за кордоном, розповідаючи
небилиці про їхню службу у війську. Те саме стосується і його команди, яка
замість того, щоб боронити державу, перетворилася на ряжених воїнів з
тіктоку. Треба розуміти, що все це Порошенко і команда роблять не заради
України, а з надією знову обманути легковірних виборців і потрапити у
владу. Або ж щоб потім було чим прикритися і не відповідати перед судом. І
все це передусім аморально. Так, за це нема відповідальності в суді. Єдиним
покаранням у цьому випадку було б не дати жодного голосу за такого політика
і його команду. Петро Порошенко - не звичайний олігарх, він ще й державний
діяч і політик. Тому й оцінювати його треба за іншими критеріями.

P. S. Фраза "А ми на фронті", вимовлена в дорогому лондонському ресторані,
мала б стати останньою заявою політика Порошенка. Але, на жаль, не в
Україні.

Zaxid.net

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины