Кому деленінація, кому муміфікація з примавзолеєнням: Страх без кордонів

Володимир Чорний

Тікають навіть від пам'яті

На російських телеканалах уже давненько ведуться дискусії про винесення з
мавзолею В.І.Леніна. І не тільки з мавзолею, а й із Червоної площі взагалі
та поховання його за християнським звичаєм. У Москві епізодично виникають
розмови й про те, що ж робити з мавзолеєм та й із підкремлівським
цвинтарем. В історичному ансамблі Червоної площі (Красной площади) він
виділяється серед братських та індивідуальних могил "борців Жовтневої
революції" не тільки особливостями архітектури, а й тим, що призначений
окремій видатній особистості персонально. Меморіальна споруда займає
центральне місце в цьому некрополі перед найвідомішою Кремлівською стіною,
яка виконує до того ж роль колумбарія для урн з прахом почесних покійників.

Делікатна тема муміфікації несподівано привернула увагу президента Путіна
(можливого претендента на почесні похорони). "Кажуть, що мавзолей не
відповідає (російським історичним і релігійним) традиціям, - сазав він, і
зразу ж заперечив: - Чому? Подивіться мощі в Києво-Печерській лаврі, інших
монастирях. Ви можете їх дивитись". Так що труна з забальзамованим тілом
"старшого" вождя й надалі зберігається в прозорому куленепробивному
саркофазі. Для огляду відвідувачі спускаються в спеціальний зал під
безперервні застереження охорони: "Осторожно - ступенька! Осторожно -
ступенька!.."

Історія відраховує віщі кроки... вниз.

Влада усвідомлює все це, але противиться. Тому все ще зберігаються трибуни
для найвищого керівництва безпосередньо на мавзолеї (над Леніним і над
народом!) і між стіною і площею - для вітчизняних і зарубіжних гостей на
час військових парадів та інших великодержавних урочистостей.

В середині травня 2013 року, після річного ремонту Мавзолей знову відкритий
для відвідувачів. Найпопулярніший об`єкт головної площі Росії продовжує
виконувати свою пропагандистську місію. Коштовний блиск полірованих стін
облагороджує всеросійську бідноту і споконвічно агресивну внутрішню й
зовнішню політику ненаситних "собирателей окольных земель". Урочистості з
нагоди 70-річчя Перемоги над нацизмом блискуче показали, що все менша
кількість європейських і світових лідерів хочуть стати поруч із черговим
одіозним вершителем долі Росії, бути учасником сумнівного звеличення її
конаючого режиму. Але вони ще не перевелись...

А тимчасом незліченна кількість сталінів і ленінів зникла з майданів і
парків. Передусім, мабуть, за кордоном, у дружніх країнах "соціалістичного
табору". Бо першим я побачив це в Угорщині. Згодом - у Латвії. Потім уже в
Криму. А зараз ця хвиля докотилась аж до Монголії. Тож, за десталінізацію і
декомунізацію, що тепер розгортаються в країні, доведеться також
відповідати бутафорним ленінам. Заяви деяких позавчорашніх діячів, що
лунають із нижнього (символічно-козацького!) Подніпров`я, мовляв,
"пам'ятники Сталіну ставили і ставити будемо", - це вже політичний маразм.
У новій ситуації подібну діяльність значна частина інформованого
суспільства розцінює, як звеличення не просто особи, а союзника Гітлера і
ката мільйонів невинних жертв Голодоморів і концтаборів. І тут ані
унікальні житомирські граніти, ані поодинокі мітинги з примітивними
лідерами та допотопними гаслами нічого не змінять. Історія жорстоко
розправляється з творцями, які її не шанували. І перед нею вони безсилі. Як
відмовились від утопічної ідеї "світової революції", так віддадуть історії
і її натхненників. І це урок для тих, хто не вміє вчитися.

...В австрійському місті Лінц одного разу вдалося відхилитися від маршруту
спецтургрупи і зайти в кінотеатр. Ішов якраз якийсь легковажний
розважальний фільм. Здається, "Нудисти всього світу". Зал - напівпорожній.
Глядачі безперервно заходили й виходили і, відчувалось, неприхильно або
байдуже сприймали сценічне дійство. Їх таким не здивуєш. Наступним ішов
фільм "Від царя до Сталіна". Контраст - неймовірний. Майже ніхто не
виходив. Зал невдовзі був заповнений вщерть. Спочатку - сценки з Царського
села. Прогулянка вельможної царської сім`ї над ставками. Раптом хтось чи то
жартома, чи "за протоколом" штовхув когось із свити і той шубовснув у воду.
Всі регочуть, а диктор робить висновок: нічого, мовляв, дивного, що такий
режим упав в історичну калюжу. І далі - про державний переворот 1917 року і
Леніна. Це єдиний персонаж, якого названо повністю прізвищем, ім`ям та по-
батькові. Усі інші - тільки прізвища. Більша частина фільму - це Сталін і
сталінський терор проти своїх соратників, партійних і радянських діячів. У
вражаючій кіношній динаміці. Ось летить на коні маршал Блюхер (до речі,
активний учасник встановлення радянської влади в Україні), хвацько орудує
шаблею і вмить - стоп-кадр з дикторським міні-коментарем: розстріляний 1938
року. Далі - Тухачевський... І так один за одним: убитий, розтріляний,
знищений... Маршальсько-генеральська обойма талановитих бійців за радянську
владу, підступно принесених у жертву самодуру рік тому - 1937 року.
Особливий блюзнірський шик полягав у тому, що керувати цією каральною
акцією було доручено ...Блюхеру. Це можна порівняти хіба що з передачею
Сталіним "другу" Адольфу 500 німецьких комуністів, які перед тим попросили
політичного притулку в СРСР.

Аудиторія завмерла. (Австрійські історики, можливо, пам'ятали з
наполеонівських часів свого фон Блюхера, пруського фельдмаршала, який
командував об'єднаними силами Австрії, Прусії, Великобританії, Швеції і
Росії в битві при Лейпцігу 1813 р. Але тут була звичайна глядацька
аудиторія.) Тільки й чути було як зрідка хтось прицмокував, чи то від від
жалю до жертв, чи з подиву, дізнавшись про такий дикий вияв жорстокості з
боку кремлівського лідера. Не важко уявити, з яким серцем ці люди слухали б
після цього лекцію про досягнення першої в світі соціалістичної держави,
які московський агітпроп пропонував усюди, де ступала нога радянського
спецтуриста.

А наступного дня, уже у Відні, інше відкриття. Вийшли з грузинським колегою
з готелю, аж назустріч жінка, радісно підбігла до нього й швидко-швидко
щось заговорила, пропонуючи якийсь пакет. Треба було бачити, як змінився в
обличчі мій товариш і як рвучко відштовнув він свою співрозмовницю, і
буквально побіг від неї, озираючиси на всі боки. Уже ввечері я пробував
з'ясувати, що сталось. Тільки й сказав, що землячка-емігрантка звідкись
дізналась, що тут зупинився журналіст із Тбілісі, і пропонувала сувеніри.
Так чому ти з нею так обійшовся? - питаю. Ты что, не понимаешь, что со мной
будет, еслы я пойду на контакт?..

Я і розумів, і не розумів. І кожного разу згадую про цю оказію, торкаючись
подарованого моїм грузинським тезкою "Витязя в тигровой шкуре". Це було 6
червня 1963 року. Наголошую - 1963, а не 1953! В Австрії, на батьківщині
кривавого Адольфа, син волелюбної Грузії боїться не менш одіозного героя
своєї Вітчизни ...Йосифа Джугашвілі! Воістину, страх не знає кордонів.

Тікають навіть від пам`яті. А від влади "батька народів" відвернулися не
тільки підкорені народи, а й рідні діти та онуки. За трагедіями країни -
трагедії родини. Останні болісні її зітхання загубились або губляться десь
у далекій американській глухомані, в містечку Спрінг-Грін (дочка Світлана
Алілуєва-Пітерс і онука Ольга), та на іншому кінці світу - в селищі Ключі
біля Камчатських вулканів (онука Катя Жданова та правнучка Аня). Тікають
свідомо, подалі від цивілізації, яку вони приречені сприймати не інакше як
жахливий спогад про великого деспота, неправедного, святого й проклятого
водночас. До того ж, продовжувача чужого їм утопічного вчення Маркса -
Енгельса - Леніна. Вождя. Батька. Дідуся.

Найуспішніший із них - генерал Василь Сталін - пішов з життя, будучи
переконаним, що батька вбили. А найжорстокіший вирок усьому родоводу зробив
його син Олександр Бурбонський: "Я щасливий, що в мене немає дітей і на
мені обрубається сталінська гілка..."

У кожного - своє щастя...

Володимир Чорний * Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

УКРІНФОРМ

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины