Імені князя Романа Великого

14 жовтня військовослужбовці народженої та загартованої в боях 14 ОМБр
відзначають з новим командиром

4 жовтня командувач військ оперативного командування "Захід" полковник
Сергій Літвінов на плацу військової частини урочисто відрекомендував
новопризначеного командира Князівської 14 ОМБр підполковника Олександра
Охріменка. Полковник Літвінов висловив упевненість, що під його
командуванням особовий склад військової частини й надалі на високому рівні,
гідно та з честю виконуватиме найважливіші завдання, які стоять перед
Збройними силами України.

Під час церемонії підполковник Олександр Охріменко, як велить військова
традиція, урочисто прийняв бойовий прапор 14 окремої механізованої бригади
імені князя Романа Великого. Під час знайомства з особовим складом
наголосив, що продовжуватиме та примножуватиме славетні здобутки і традиції
підрозділу.

"Я гордий від того, що став командиром славетної 14 ОМБр, про яку багато
чув, ще перебуваючи на інших посадах, - наголосив підполковник Охріменко. -
Ця бригада в прямому сенсі слова народжена й загартована в боях, із честю й
гідністю пройшла пекельне горно російсько-української війни. Пишаюся, що
став на чолі такого бойового колективу. Упевнений, що разом з фаховим,
наполегливим і цілеспрямованим особовим складом бригади ми зуміємо подолати
всі виклики, які перед нами постануть, виконаємо всі завдання, які на нас
покладатимуть, задля досягнення спільної для всіх нас і найважливішої мети -
здобуття перемоги над ворогом. Слава Україні!"

ДОВІДКА "УК"

Підполковник Олександр Охріменко народився 19 жовтня 1984 року на
Вінниччині. З відзнакою закінчив Одеський інститут Сухопутних військ 2006
року, 2018-го - Національний університет оборони України ім. І.

Черняховського. Із перших днів війни брав участь у боях з російським
агресором та його поплічниками на сході країни.


За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті
державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове
виконання військового обов'язку нагороджений орденом Богдана Хмельницького
III ступеня, особистою вогнепальною зброєю - пістолетом Glock, відзнаками
Міністерства оборони України "За військову доблесть", "Знак пошани", "За
досягнення у військовій службі" І та ІІ ступенів, "За зразкову службу", "За
особливу службу" ІІІ ступеня.

Одружений. Разом із дружиною виховує сина та доньку.

Під командуванням підполковника Олександра Охріменка, взявши на озброєння
мужність непереможних княжих дружин часів Київської Русі, міць незламного
українського козацтва, нескореність і прагнення свободи вояків Української
Повстанської Армії, під синьо-жовтими стягами 14 ОМБр, єдина, згуртована та
непохитна впевнено рухається вперед, до перемоги! Україна - понад усе! Вони
обрали військову стежину

Кажуть, вибір є завжди. Головне - мати віру й силу, аби його зробити. Два
Олександри - батько й син це зуміли. Старший із них 2015 року, маючи
власний автобізнес, не роздумуючи, розпродав усе й пішов служити за
мобілізацією в 14 бригаду. За прикладом батька, який завжди був для
молодшого Олександра авторитетним та рушійною силою, син теж обрав
військову стежину - вступив до військового вишу. Улітку 2021-го молодший
Олександр уже у званні лейтенанта стає до лав 14 окремої механізованої
бригади імені князя Романа Великого.

"Я дуже хотів служити разом з батьком в 14 окремій механізованій бригаді і
це сталося. Сподіваюся виправдати високе звання офіцера Збройних сил
України і Князівської 14 ОМБр і бути гідним сином свого батька-воїна".

Нині обидва Олександри служать пліч-о-пліч в одному підрозділі Князівської
14 ОМБр. Недарма Олександр у перекладі з грецької - захисник. І хтозна,
можливо, це лише початок нової військової династії, бо віра, сила і вміння
робити правильний вибір у родині Олександрів спадкові. "Знала, на що йду!"

Ані 21. Вона заступник командира бойової машини, навідник-оператор БМП. У
Князівській 14-й дівчина служить майже два роки. За цей час уже звикла, що
незнайомці, зокрема люди, далекі від армії, дивуються, довідавшись про її
фах та посаду. Аня в цьому нічого дивного не бачить. Віджартовується:
зріднилася, мовляв, з бойовою машиною, екіпажем, підрозділом, у якому
служить.

"Вистрілити зуміла з другого разу. А ось на те, щоб порозумітися з машиною,
знадобився час, - поринає в спогади дівчина. - І хоч навіть зараз не скажу,
що знаю все про неї, неабиякого прогресу в стосунках нам таки вдалося
досягти. Величезна заслуга в цьому хлопців - мого екіпажу, підрозділу: вони
навчать, розкажуть, допоможуть, підтримають".

Коли, надихнувшись прикладом двоюрідної сестри та її чоловіка, теж
військовослужбовців однієї з бойових бригад, Аня надумала служити в армії,
батьки були проти: "Це не для дівчат, - казали. - Тобі це не потрібно". Аня
наполягла і досі не пошкодувала про своє рішення. Хоч, зізнається, спершу
непросто було звикнути до армійських реалій, особливо важко давався
розпорядок дня.

"Та знайшовши порозуміння і підтримку в колективі, а мені з цим пощастило,
зрозуміла: все можна подолати і всього навчитися. У мене так і було: певний
час спостерігала за побратимами, як вони діють в тій чи іншій ситуації, як
вправляються з БМП, і невдовзі стала повноцінним членом екіпажу. Навіть
зараз, якщо чогось не знаю, не соромлюся запитати в них чи попросити
поради, допомоги".

За час виконання завдань в зоні проведення операції Об'єднаних сил Ані
разом з екіпажем доводилося здійснювати виходи на передову. Особливого
страху, каже заступник командира бойової машини, не було.

"Довіряла побратимам, командирам, намагалася максимально зосередитися,
зібратися, аби в разі команди зреагувати миттєво. Тому думати, страшно мені
чи ні, часу не було. Як кожен в українському війську, бойовій бригаді,
знала, на що йшла. Тому кожен наш тренувальний чи бойовий вихід - ще одне
підтвердження того, що я не помилилася, обравши службу в українській армії".

Удома, на Київщині, на Аню чекають батьки і молодший брат. Тож
довгоочікувану відпустку дівчина з радістю проведе з найріднішими людьми,
яких не бачила майже рік.Два вибухи, які змінили життя

"Коли осіла пилюка, побачив, що у мене немає лівого берця. Перше, що
подумав, - це сон, треба прокинутися. Неодмінно прокинутися. І все. Упав на
землю".

Роман пригадує події минулої осені, яка змінила його життя. Пам'ятає все до
дрібниць: рятуючи побратима, він втратив ліву ногу. Але до рідного
волинського підрозділу (Роман теж звідси родом) молодий офіцер повернувся
пів року тому на протезі. Офіцер показує його спокійно, анітрохи не
соромлячись, із самовладанням, якого навчився, заплативши дуже високу ціну.

"Разом із двома побратимами Михайлом та Миколою йшли чистим, уже ходженим
до нас шляхом, - розповідає старший лейтенант. - Відстань до ворога дуже
мала, тож були особливо пильними. Михайло йшов першим, і впродовж кількох
секунд після того, як пролунав вибух, ми бачили тільки стовп пилу.

Виявилося, що вибуховою хвилею Михайла відкинуло в посадку неподалік, в
окоп, звідки вибратися самостійно він не міг. Коли я дістався до шокованого
побратима, побачив, що у нього немає частини правої ноги. Швидко наклав
джгут, забрав його автомат і, витягнувши з окопу, зробив крок назад. Тоді
пролунав другий вибух".


Коли минув перший шок від пережитого і побаченого, Роман уже сам собі
наклав джгут. Каже, дуже турбувався за праву ногу, але з нею все було
набагато краще, ніж із лівою. Тоді, коли третій із групи, Микола, біг по
допомогу до найближчого спостережного поста, Роман та Михайло, попри біль і
ризик смерті (ворог чув вибухи і міг скористатися становищем наших
військовослужбовців), почали вибиратися з посадки.

"Повзли. Я тягнув на собі два автомати, свій і побратима, кидаючи їх на два
метри поперед себе, щоб доповзли. З усіх сил намагалися не втратити
пильність, не пропустити пострілів та у наш бік і спробувати відбитися, аби
вижити. А ще постійно падала рація, яку я чомусь того дня не пристебнув на
карабін. Дуже боявся її загубити, щоб не дісталася ворогові. Не загубив".

Потім були побратими, які винесли поранених, спостережний пост, де Романові
наклали джгут уже на другу ногу, теж серйозно поранену, дорога до шпиталю і
всього, як пригадує хлопець, дві думки: "Що скажу батькам?" і "Як далі
служити?"

"Чомусь дуже не хотілося казати рідним про те, що сталося. Думав, якось
пізніше, потім". А вдома, виявляється, вже все знали і просто божеволіли
від тривоги: батьків повідомили через годину після того, як я підірвався.
Але я про це дізнався майже через дві доби, у харківському шпиталі. Там
після складних операцій і наркозу прийшло справжнє усвідомлення того, що
сталося. Звичайно, був розпач: мені 22, і в мене немає ноги.

Але, на моє щастя і, можливо, завдяки характеру я швидко взяв себе в руки.
А багатьом хлопцям, у яких такі самі чи схожі поранення, відновити душевну
рівновагу після цього не дуже вдається. Проблема в голові. Як себе
налаштуєш, так усе й вийде. У мене вийшло непогано, особливо з огляду на
ситуацію, яка могла завершитися набагато гірше. Звичайно, невеселі думки
час від час з'являються, але я переконав себе, що життя триває і все буде
гаразд".

Роман вважає, що йому пощастило. У тому, що, вперше пристебнувши протез,
відразу пішов сам, без милиць, а це трапляється нечасто. Нині дивлячись, як
хлопець бадьоро йде поряд із побратимами й не знаючи про характер його
поранення, навіть не здогадаєшся, що в Романа протез. А легке накульгування
можна розцінити як особливість ходи. Але головне - це оптимізм Романа, його
вміння радіти життю, вчити цього інших, бачити серед незначущого і дрібного
основне і найважливіше.

"Колись мріяв про дорогу машину, подорожі. А тепер мрію про те, щоб зі мною
та рідними все було гаразд, щоб близькі були живі й здорові. І про мир
після перемоги. Чи пробачу ворогові за те, що зі мною сталося? Ні, не
пробачу. І не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і
поранених, за свою країну".

Думок не повертатися на службу в Романа не було. Хоч вагомих підстав для
цього вдосталь. Повернувшись у свій підрозділ, молодий офіцер надихає
побратимів прикладом, мужністю, стійкістю та жагою до життя. Пригадує, що
після реабілітації йому пропонували ще місяць відпустки, але він
відмовився: "Втомився вже лікуватися, і за своїми скучив".

За тими, з якими після важкого поранення відвойовуватиме мир для
Батьківщини.

Урядовий Кур'єр

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины