Єдина в Україні жінка-капелан з Коломийщини змінила життя сотень чоловіків, які пройшли війну на Сході

Опубліковано: 14/07/2017 - 20:4314/07/2017 - 19:25

Надія Довганюк із села Торговиця Коломийського району - єдина в Україні
жінка-капелан. Монахиня з 20-річним досвідом психолога змінила життя сотень
чоловіків, які пройшли війну на сході України.

Стати монахинею дівчина вирішила у 19 років, коли отримала пропозицію вийти
заміж, пише СТИК з посиланням на Zaxid.net.

Аби стати зразковою монахинею, Надія Довганюк багато працювала у школі,
навчала дітей катехизму. Настоятелі монастиря помітили здібну черницю і
відправили її здобувати освіту. Невдовзі вона отримала диплом богослова
Українського католицького університету. Осягнувши віру, захотіла розуміти
душу і пішла вчитися на психолога. Та й цього їй було мало.

У 2001 році Надя Довганюк знімає чернечий одяг сестер Василіянок і їде у
Великі Бірки, аби стати монахинею в закритому монастирі і більше не
покидати його стін. Через 6 років вона отримує ім'я Симеона і повністю
відрікається від своєї волі.

29 травня 2014 року терористи збивають український вертоліт Мі-8 з 13
українськими військовими. Серед них був і 26-річний Петро Остап'юк -
двоюрідний брат сестри Симеони. На похорон до Торговиці приїхала і Симеона.
Після всіх церемоній, поховання і поминок сестра випадково почула розмову
побратимів її брата, які тихо перешіптувалися в кімнаті Петра.

"Я ніколи не бачила війни і тим більше ніколи не говорила з людьми, які
пройшли війну. Але в мене за плечима диплом психолога, і те, що я почула
від них, це був надзвичайно колосальний біль душі, їх треба було рятувати,
вони стояли живі, а я розуміла, що їх негайно треба рятувати, бо вони
гинуть".

Після похорону Симеона довго роздумувала над словами військових, та іншого
виходу для себе, ніж покинути монастир, вона не бачила. А це було непросто.
Адже прийняти схиму - чорну мантію та клобук - для монаха чи монахині
означає відректися від своєї волі, померти для світу і стати власністю Бога
та церкви.

Вона вирішила записатися в добровольці, втім, у військкоматі, побачивши, що
психолог Надія Довганюк насправді є монахинею Симеоною Довганюк, від її
послуг відмовилися.

Тоді один дзвінок знайомого священика змінив плани сестри Симеони, і з
добровольця вона вирішила перекваліфікуватися на капелана.

Спершу сестрі довелося взяти дозвіл у верховного архієпископа Української
греко-католицької церкви Святослава Шевчука, аби покинути закритий монастир
у Великих Бірках на Тернопільщині, і вона цей дозвіл отримала.

Капеланська рада при Міністерстві оборони категорично відмовилася пускати
сестру Симеону в зону АТО. Але не відмовила їй стати капеланом. Кілька
місяців їй шукали роботу і знайшли - сестру призначили психологом і
капеланом у шпиталі в Черкаському - закритому військовому містечку на
Дніпропетровщині, усього за кілька десятків кілометрів від війни.

Перші місяці у військовій частині для монахині із 20-річним досвідом
психолога стали справжнім пеклом.

Поранених везли і вдень, і вночі. Робочий день Симеони тривав по 24 години:
її викликали серед ночі, аби заспокоїти і втихомирити бійця, поки лікарі
готують операційну. Сестра тримала за руку в найважчі хвилини, а коли
наставало затишшя, протирала залиту кров'ю підлогу (адже поранені тоді
лежали і в коридорах), підбирала гранати та набої у приймальній і несла їх
у відповідну кімнату, а потім зачинялася у своїй келії-кабінеті і плакала.

"Це було настільки важко, що багато хто казав мені тоді: "Залиш це все,
якщо не можеш. Ти зможеш їм допомагати і молитвою". Але це викликало в мене
зворотний ефект. Не я обрала цей шлях, а Бог вибрав його для мене, а отже,
немає нічого, що не під силу мені".

Переламний момент сестрі відкрив очі і на те, що не тільки поранені
потребують її допомоги. Симеона приходила до них не як монахиня, а як
психолог.

Тоді вона вперше за 20 років зняла свою чернечу сукню і вдягнула військовий
одяг. На полігоні не розповідала про Бога: вона піклувалася про тих
чоловіків і хлопців, в очах яких бачила страх. Сестра розповідала про
стрес, як із ним боротися, що боятися не соромно, і всі ці сотні
мобілізованих її слухали.

Для сестри Симеони усі, хто лікується у шпиталі, не пацієнти. Вона каже, що
завоювала їхню довіру, бо не визнає фальші. Щоразу в розмові з ними вона не
соромиться сказати, що для неї честь говорити з тими, хто є обраним
захищати її країну.

Психологія дала їй змогу зрозуміти, що все, що відбувається з нашим
сприйняттям, залежить від того, як ми його називаємо.

Усім військовим вона ставить одне єдине запитання: "Як ти розшифровуєш
абревіатуру АТО?" Звичайно, кожен з них називає справжнє значення цієї
абревіатури, а потім монахиня пропонує свій варіант пояснення цих трьох
літер: "Ангели Тебе Охороняють" - і переконує, що після цього починаються
зміни. Особливо це стосується тих, хто втратив побратимів.

Методи спілкування в монахині дуже прості. Незважаючи на чорний одяг і
заборону, вона не соромиться обіймати чоловіків. Симеона називає свою
тактильну терапію "обнімашками". Звісно, вона не приховує, що любить
кожного з цих чоловіків, але її любов не жіноча, а радше сестринська.

У Симеони є цілий список тих, хто пройшов через її серце. Вона молиться за
них щодня. І всі ці військові їй телефонують навіть після демобілізації.
Монахиня переконує: на війні насправді більшість стає атеїстами, хоча є й
відсоток тих, хто навертається.

Поділитися цим:

Click to share on Facebook(Відкривається у новому вікні)Click to share on
LinkedIn(Відкривається у новому вікні)Click to share on
Twitter(Відкривається у новому вікні)Click to share on
Google+(Відкривається у новому вікні)Click to share on
Telegram(Відкривається у новому вікні)Click to share on
WhatsApp(Відкривається у новому вікні)

Пов'язано

StykNews.info

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины