Facebook-фідбеки з приводу головних подій для України (27 листопада - 3 грудня 2017 року)

IAC Team December 5, 2017

Автор - Роговик Олексій, голова Free Voice Information Analysis Center

Джерело: site.ua

фото Георгія Ключника Внутрішня політика

Формування остаточної третьої хвилі буденності

Спочатку ми змирились і звиклись з тим, що кожного дня гинуть наші Герої.
Для більшості вони стали безіменною статистикою. Потім ми звикли і
змирились з щоденними корупційними викриттями, скандалами, схемами. Стали
вважати то все нормою. Скандал з Соломатіною у НАЗК мав би прогриміти як
атомний вибух, бо мова про контроль президента за антикорупційним органом,
мова про корупцію депутатів та вищих чиновників. Але для нас то лише
"новиночка" у стрічці. Тепер нас привчають до третього рівня смирення,
забуття і байдужості. Третій рівень - про відверті порушення прав людини та
репресії проти опозиції, активістів та патріотів-захисників. Тепер будь-
кого можна депортувати та будь-кого можна закрити за так звані "масові
заворушення" у Одесі чи інші "справи". При цьому, коли вбивцям, торгівцям
людьми та негіднику Каськіву дають 120-130 тис. грн. застави, то активісту
Стерненку дають 600 тис. грн, яких у нього нема. Їм вдалось зробити
буденністю війну та корупцію і тепер вони працюють над тим, щоб буденністю
для нас стала диктатура та свавільне беззаконня. І чомусь з історії виникає
враження, що і з цим такі ніби-то вільні і гідні люди також змиряться.

Корупція як водорозділ паралельних реальностей влади та народу

Завдяки НАБУ та антикорупційним активістам стало більш чітко зрозуміло у
яких двох далеких паралельних реальностях живе влада та більшість
українців. 1) Голову органу з контрольними функціями, Державної
аудиторської служби, Лідію Гаврилову НАБУ підозрює у незаконному набутті
майже 10 мільйонів гривень, 2) Правоохоронні органи, що підконтрольні
президенту, влаштовують відверту диверсію спеціальної операції НАБУ щодо
виявлення корупції у Державній міграційній службі та ще й на цій підставі
проводять обшуки, малюють підозри, а Луценко розпиняється у якихось
неадекватних заявах. І вже ніби-то вислужився і підготував чергову владну
атаку на НАБУ, але Бюро викладає відео і стає зрозуміло, що "чесний ангел"
з ДМС банальна корупціонерка з досвідом роботи в системі режиму і
Януковича, і Порошенка, 2) Теща очільника Департаменту Національної поліції
Івана Наумова є власницею люксової автівки Maserati Levante, земельних
ділянок під Києвом та Миколаєвом та недобуду, вартістю у півмільйона
доларів (розслідування "Наших грошей"), 3) Вже навіть Гройсман побачив
неефективність та корупційні ризики у роботі ключового ніби-то
антиолігархічного органу, Антимонопольного комітету України. P.S. Тим
часом, кілька десятків гірників шахти "Бужанська" на Волині з неділі (тобто
вже 5 днів) відмовляються виходити з шахти, протестуючи проти невиплати
зарплат.

Корупція за крок від остаточної незворотної перемоги над реформами

У тотальному корумпованій країні єдиний незалежний антикорупційний орган
НАБУ проводить спецоперацію з виявлення високопосадової корупції у
Державній міграційній службі. Цю операцію не тільки зривають
пропрезидентські сили у силових і правоохоронних органах, але в якості
помсти зривають усі спецоперації НАБУ, розкривають мережу усіх "таємних
агентів" та готують матеріали, щоб пересадити вже їх. Цим не тільки
знищують антикорупційну спроможність НАБУ, але й вчиняють черговий злочин
передбачений ст. 371, 372 ККУ і за який звичайно ж не буде покараний. Чи
буде реакція суспільства? Навряд. Суспільство таке враження вже має
хворічну звичку бути ганчіркою об яку витирають ноги. Чи зроблять щось
"міжнародні партнери"? Вчергове щось пробулькотять як це зробив ЄС. Що
зробить влада, Розенблати і Насірови? Відкоркують дорогі алкогольні напої і
разом відсвяткують свою перемогу. І похвалять ГПУ за "феноменальну роботу",
як це зробив Порошенко. Також він надасть оцінку цим подіям як
"латиноамериканський карнавал".

А що на фоні? Лише за 2 дні: учасникам АТО в Запоріжжі землю виділяли у
межах цвинтаря; екс-чиновника Нацгвардії, при якому вкрали майна на 2 млн,
амністували; агрохолдинг "Зоря Поділля" Порошенка здійснює незаконне
захоплення землі інших аграрних підприємств; "гарант" підвищив у
військовому званні прислужника Януковича Матіоса; Горбатюк звинуватив
Порошенка, Луценка і Авакова у затягуванні розслідування справ Майдану;
людина підірвала себе і обвинуваченого у вбивстві його сина прямо у залі
суду Нікополя не дочекавшись правосуддя. Негідники, циніки, покидьки,
мерзотники та виродки.

Які підсумки? Корупція за крок від остаточної незворотної перемоги над
реформами і європейським майбутнім. Країну готують до геополітичної
десуверенізації через Мінськ-2 і претензії держав-сусідів. На жаль, так
званих "міжнародних друзів" такий сценарій або повністю влаштовує, або вони
політичні "імпотенти". Найбільші опозиційні сили не готові створити єдиної
коаліції, а отже, або частково працюють на владу, або нездатні поступитись
амбіціями для порятунку країни. Громадянське суспільство або вмерло від
страху, або міцно спить під дією байдужості. І якщо ми самі нездатні нічого
зробити з цим багном і "чорною дірою у світовому розвитку", то ми
заслуговуємо на те, що з цього всього у результаті вийде. Поразка
української державності та перспективи - це тоді буде наше спільне
"надбання".

Депресивна протестна математика

Протестна математика: на протест проти перегляду судової реформи у Румунії
вийшло 0,36% населення (70 тисяч людей), на протест за велику політичну
реформу в Україні вийшло 0,02% населення (близько 7 тисяч людей - і це був
мах). Лише на цьому прикладі різниця аж у 18 разів. На ділі ж ця різниця і
є провалля між Європою та нашою країною. Для громадської участі інших типів
ситуація така ж.

Інкубатор "зараження" громадською участю

У Центрі Шептицького УКУ інкубатор "зараження" громадською участю та
активізмом. Громади в дії та City Institute/Інститут міста проводять захід
щодо зміцнення громад заради сталого розвитку Львова. Спікери наговорили
багато важливого і хотілось би відзначити два блоки:

1) Громадянське суспільство можливе за трьох умов: по-перше, наявності прав
і можливостей впливати, по-друге, наявності невибіркової відповідальності,
по-третє, наявності спроможності як здатності до якісного та
кваліфікованого вирішення проблеми. Розвиток громадянського суспільства
неможливий поза розвитком соціального капіталу та суспільної спроможності
окремих членів громади. У цьому сенсі ключову роль займає освіта, а
подолання кризи недовіри підставою для солідарності. При цьому, людей
неможливо заставити бути активними. До них треба достукатись. А для цього
потрібно подолати бар'єр 2Р: популізму та патерналізму. Саме для цього
організатори заходу і реалізували спільно з мікро-громадами 20 проектів та
навчання для членів громадських рад.

2) Політика місцевої влади та стан державних інституцій - це книга, на яку
влада і громада дивляться з різних сторін. Соціологічні дослідження - це
спроба проникнути у сприйняття цієї книги зі сторони громади. Такі
дослідження для влади є важливими, адже можуть бути складовою їх публічного
менеджменту і засобом від невизначеності (хоча з плануванням вулиці Бандери
то не дуже допомогло і хоча це дороге "задоволення" від 15 тис. грн. до
аналогічних цифр у доларах США). І від політичних маніпуляцій результатів
досліджень тут не вберегтись. Громадяни чітко стверджують, що після
Януковича корупції стало більше, хоча, швидще за все, це є наслідком
ширшого медійного висвітлення теми. І це лише один з прикладів.

Поруч з тим, різні дослідження показують, що сприйняття активістів вже ще
залишається позитивним, хоч і дехто називає термін "громадський активіст"
лайливим словом. І нема іншого рецепту як професійно виконувати свою роботу
і робити це на основі ключових цінностей. При цьому, підвищений рівень
довіри до активістів можна вважати нічим іншим як зміною фокусу
патерналізму (тепер замість мене все вирішать не держава, а активісти).
Сама ж громадськість у опитуваннях говорить, що після піку їхнього впливу
після Революції Гідності у 2014 році, їх здатність до впливу на владу з
кожним роком спадає. Це пояснюється як закриттям "вікна можливостей", так і
інституційним зміцненням та стабілізацією української влади. У цій ситуації
єдиний вихід для громадськості - це створення паритетних коаліцій,
розширювати громадянське суспільство. Коаліцій професійних, збалансованих в
частині методів взаємодії з органами влади. Навіть якщо чиновники тікають,
обманюють, відтягують, безкінечно хворіють і т.д. Головне тут завдання -
сприяння прогресу, а не власний піар. А також можна і варто йти у владу,
ставати владою. У раді чи на своїй вулиці, у власному районі.

Дві лекції про вибори та політичні партії

Чергова лекція Анатолій Романюк на #ШколіДемократії про вибори та політичні
партії, що дає відповідь на головне питання: звідки вони взялись на нашу
голову?

Можна вважати, що саме у 1832 року бере початок сучасна політична історія.
Саме тоді у Англії був прийнятий новий виборчий закон, що чітко визначив
кількість виборців (240 тис. осіб). Основна причина зміни закону -
вирішення проблеми "гнилих міст". Мова про історичні міста, що занепали,
або провалились під воду. У цих 30 містах жило 180 чоловік, але вони
делегували 60 депутатів. У одному з міст, що провалилось під воду, щоб
стати депутатом, потрібно було виплисти на човні у море та прокричати
прізвище нового депутата. У той період партії як таких ще не було. Провідні
мислителі того часу вважали їх чи то злом, чи то багном, бо вони були
закритими клубами. В іншому потреби не було, бо виборцями була мала
кількість людей. Їх буквально можна було споїти у пабі і так переобратись.

Але все змінюється під впливом нових факторів: по-перше, розвиток
парламентаризму у Європі, по-друге, збільшення кількості виборців (у
Британії з 240 тис. до 3 млн осіб). Так виникає потреба у допомоміжній
структурі. Просто споїти усіх стає нереально. У промислову добу важливим
стає контроль за робітничими рухами, виникають профспілки. І саме тоді
виникає потреби ідеологічно вирізнятись, відбувається ідейне розшарування.
Навіть церква усвідомлює ці зміни і Папа своєю енциклікою дозволяє
католикам брати участь у профспілках і партіях. Нова ера політики
розпочинається з цього.

Дві Світові війни породжують нові ідеологічні тренди у Європі. Після
політичного "геноциду" Гілтера обвалюється партійна система Європи.
Більшість партій виступила його союзником крім комуністів. Саме так
виникають соціал-демократи, що заявляють, що ми демократи, але не
комуністи. За ними виникають християнські демократи та консерватори
(детальніше про різницю між ними у доданому фото).

У 1970 рр. відбувається нова хвиля змін. Стрімке подрібнення економіки на
менші і не промислові підприємниства, розширення різноманіття суспільства
спричиняє виникнення "всеохопних партій". Саме тоді ідеологія починає
перетікати у короткострокові програми дій. У деяких країнах, як у Данії, з
перемогою ліберальних ідей на практиці зникає потреба у ліберальних
партіях, вони втрачають вплив. Зростає роль альтернативних та регіональних
партій. Що відбувається далі можемо спостерігати у сучасній Європі.

Що в Україні? Більше 350 партій. З них за міжнародними методиками партіями
в загальнонаціональному сенсі є десь 8,5 партій. На інтернет ресурсах можна
зустріти пропозицію "Купити політичну партію". Ідеологічні партії
загальнонаціонального рівня відсутні. Партії Тимошенко лише за останні 10
років чотири рази кардинально змінювала ідеологічні позиціонування (від
соціал-демократії до консерватизму). При публічній "правості" партій
більшість з них є відверто "лівими". Більшість є популістичними. Якщо ж
оцінювати партії за критерієм внутрішньої демократії (горизонтальність /
вертикальність управління, ролі фракцій, ресурсне забезпечення,
децентралізованість порядку денного), то з більшості виходить демократичний
централізм. Він є нічим іншим як наслідком радянської партійної моделі, де
партійна модель - це модель КПРС.

Ще одна і завершальна третя лекція Анатолій Романюк на #ШколіДемократії
тепер про виборчі системи. Декілька цікавих тез:

У Ізраїлі у бюлетенях для голосування нема назв партій, а лише їх символи.
Там вважається, що якщо виборець підтримує якусь партію, то він, як
мінімум, ознайомлений з виглядом її базового символу. У Швейцарії діє
унікальна система змішаного голосування "панашаж". Якщо у виборах бере
участь 7 партій, то у кожного виборця є 7 голосів. Він може відати усі, або
декілька голосів одному кандидату з однією партії, а може роздати ці голосу
людям з різних партій як йому заманеться. Досвід встановлення прохідних
бар'єрів демонструє, що найбільший існував у постдиктатурній Греції і
становив 17%. У Нідерландах прохідний бар'єр складає 0,67%, що є
еквівалентом проходження одного депутата до парламенту.

Що передбачають останні зміни згідно виборчого кодексу, що прийнятий у
першому читанні? Кожна партія має оформити 28 партійних списків. Один -
загальнодержавний, усі інші - регіональні. У загальнодержавному порядок
визначає керівництво партії. У регіональних списках - виборець своїм
рейтинговим голосуванням. У виборчому бюлетені кожен голосувати не тільки
за партію, але й за якогось з кандидатів списку його ж партії. Чим більше
виборців голосує у окремій області, то тим більшим може бути регіональне
представництво партії. У загальному шанси на потрапляння регіональних
лідерів до парламенту є, але там переважно будуть партійні функціонери з
центрального списку. Якщо регіональні лідери не наберуть необхідну
кількість голосів, то їх голоси перейдуть до партійного центру. Через
ускладнення бюлетеня очікується зростання кількості зіпсованих бюлетенів
(швидще за все, серед людей старшого віку). Також Кодекс запроваджує
обов'язкову гендерну квоту (2 / 3, або 3 / 2). Деякі експерти вважають, що
загальні шанси на прийняття цього Кодексу у другому читанні мізерні.

"Перемога" з найвищим рівнем організованої злочинності при владі

Чергова "перемога": Україна зайняла 113-е місце з 137 країн у рейтингу
держав з найвищим рівнем впливу організованої злочинності на бізнес. Поруч
з Україною такі країни, як Уганда, Тринідад і Тобаго, Домініканська
Республіка і Гаїті. Це, на жаль, не дивно, бо організована злочинність в
Україні у значній мірі знаходиться при владі.

Лише за декілька днів можна було почути, що 14-річний син народного
депутата від партії Ляшка вчинив розбійний напад на магазин. При цьому, на
фоні сина Авакова і інших "синів режиму" він виглядє не так і погано. Далі
значно крутіше: усіх затриманих 26 листопада на сходці кримінальних
авторитетів в київській Пущі-Водиці відпустили після перевірки документів і
встановлення осіб. Ніхто із затриманих на даний час не знаходиться в
розшуку і не фігурує у кримінальних справах. Тим часом, "найвідкритіша
прокуратура усіх часів" замість того, щоб займатись бандитами, продовжує
засекречувати свої провальні, або сумнівні операції (спочатку з грошима
Януковича, а тепер з "спецоперацією" проти контрабанди на Закарпатті).
Ідеально цей цикл замикає цитата з листа керівництва БПП та Кононенка для
заступника голови СБУ Демчини для антикорупційного комітету: "ніколи не
давав Демчині жодних доручень, "які підпадають під вживане в побуті
негативне поняття "смотрящий", визначеного у світі "воровськими законами" -
пише у офіційному листі Кононенко.

Виборковість рішень влади як підстава їх відносної легітимності

Лише вибірковість рішень української влади спричиняє їх критичне
несприйняття. Коли забороняли російські соціальні мережі, то єдиним
підґрунтям противників цього рішення було невжиття владою базових і
масштабних кроків проти РФ (визнання агресором, введення санкцій, блокада
торгівлі з терористами та окупантом, блокування російського бізнесу). Якби
українська влада дійсно протидіяла агресору, то ніхто б не зміг нічого
дорікнути. В контексті заборони серіалу "Свати" дискусія постає навколо
вибірковості дії принципу "заборонений актор тягне за собою заборону
серіалу чи фільму з його участю". Принцип абсолютно адекватний в умовах
війни, але дискредитований бездіяльністю української влади щодо каналів
"Інтер" Льовочкіна-Фірташа, "Україна" Ахметова та "NewsOne" Мураєва.
Особливо з перших двох тоннами на українських глядачів продовжує литись
проросійське інформаційне та "культурне" сміття. Але силові органи
проросійські телеканали чомусь не рухають, хоча їх пропагандистська
діяльність не менш небезпечна і злочинна ніж порушення режиму потрапляння
на окуповані території України чи заяви проти територіальної цілісності
нашої країни. Заборони не можуть бути вибірковими, бо не може бути
вибіркового дотримання законів. Зовнішня політика

Зовнішньополітичні підсумки - 2017: 9 основних блоків

Узяв участь в експертному опитуванні Foreign Policy Council "Ukrainian
Prism" на тему "Зовнішньополітичні підсумки - 2017". Дев'ять основних
блоків запитань-відповідей:

1. Основне досягнення зовнішньої політики України у 2017 році? Стримування
процесів з реалізації політичної частини Мінську-2.

2. Головний провал зовнішньої політики України у 2017 році? Погіршення
відносин з державами-сусідами та стратегічними партнерами.

3. Як оцінюю рівень поточної реалізації зовнішньої політики України з точки
зору забезпечення національних інтересів на міжнародній арені? На 2 з 5.
Формування міжнародної підтримки протидії російській агресії на 3.

Співпраця з міжнародними фінансовими інституціями на 3. Захист українських
громадян за кордоном на 2. Співпраця з міжнародними організаціями на 2.
Забезпечення енергетичної безпеки на 3. Просування українського
товаровиробника на зовнішні ринки на 2. Створення позитивного іміджу
України у світі на 1. Інформування про хід імплементації реформ в Україні
на 2. Розвиток публічної дипломатії на 1.


4. Які проблеми заважають більш ефективній реалізації зовнішньої політики
України? Відсутність стратегічного бачення зовнішньої політики. Недостатня
координація дій між органами влади. Відсутність політичної волі.

5. Чи відповідає зовнішня політика України щодо Російської Федерації моїм
очікуванням? Зовсім не відповідає. Щодо ЄС? Деякою мірою. Щодо США? Деякою
мірою.

6. Які держави видаються найбільш дружніми до України? Велика Британія,
Канада, Литва, США, Японія. Які найбільш ворожими до України? Білорусь,
Польща, Російська Федерація, Угорщина.

7. Які посольства або представництва України при міжнародних організаціях є
найбільш продуктивними у представленні та захисті інтересів України за
кордоном? Рада Європи, посольства у Австрії та Німеччині.

8. Якими мають бути пріоритетні напрями зовнішньої політики України в
короткостроковій перспективі? Деокупація Донбасу та Криму, налагодження
співпраці з стратегічними партнерами (США,ЄС) та державами-сусідами,
інформаційне та економічне просування України у світі.

9. Які регіони є найбільш перспективними для просування національних
інтересів України? Чорноморський регіон, Близький схід, Азійсько-
Тихоокеанський регіон.

Два дні Lviv Security Forum: висновки та сенси

Протягом двох днів мав змогу відвідувати панельні дискусії Lviv Security
Forum. Захід зацікавив тим, що, по-перше, ледь не вперше така серйозна
дискусія на теми безпеки та політики щодо окупованих територій проходила не
у Києві, а у Львові, по-друге, що Форум зібрав потужне міжнародне
представництво. Тут мова про представників США (голови американської армії
у Європі Бена Ходжеса та спеціального радника Марка Вояджера; експертів
Джона Гербста та Мелінду Харінг з Atlantic Council; директора Penn Biden
Centre Майкла Карпентера; Владіміра Сокора та Глена Говарда з Фундації
Джеймстауну), Британії (Джеймса Шерра з Chatham House), Канади
(парламентських радників Джеймса Безана та Джилл Сінклер), ОБСЄ (речника
Майкла Боцюрківа), ФРН (Ральфа Ролоффа та Вальбони Зенелі з George C.
Marshall European Centre та Штефана Бірлінга з Університету Регенсбургу),
Франції (сенатора Жан-Ів Леконта), Грузії, Естонії, Молдови, Білорусі та
українських мислителів, експертів та журналістів (Ярослав Грицак, Сергій
Дацюк (Сергей Дацюк), Валерій Пекар, Nickolay Kapitonenko, Павел Казарин,
Oleh Pokalchuk, Віктор Рудь, Michael Gonchar, Myroslava Gongadze, Maria
Zavialova, Михайло Басараб та Sergiy Garmash). Присутня була на Форумі і
політична лінія конкуренції між командою мера Львова та представником
президентської вертикалі, що і вилилась у всім відомий скандал.

Думок і виступів було настільки багато, що важко зробити їх системний
виклад, але хотілось би виділити наступні базові висновки та позиції:

1) Безпекова реальність нарешті оцінена і назвами своїми іменами, але
єдиного розуміння російської загрози до цього часу нема. На Форумі не було
дискусії про те хто є агресором і що Крим та Донбас окуповані. То і так
зрозуміло. Зрозуміло і те, що внутрішньо переміщені особи тікали у Європу
не лише від війни, але й від російського ворога. Зрозуміло, що Україна
стала буфером між НАТО і "російськими ордами". На жаль, російська агресія,
в тому числі, стала можливою внаслідок історичних диспропорцій, що стали
результатом Другої Світової війни. Українське питання стало найбільшим
невирішеним питанням ХХ століття і, таким чином, створило підвалини для
геополітичного конфлікту. Наводились аргументи, що історичні агресії Росії
(щодо Грузії, до прикладу) відбувались на піках нафтогазових доходів. Та
сьогодні ми можемо спостерігати різні форми цих агресій: спроба перевороту
у Чорногорії, дестабілізація у Македонії та Молдові, спроби відкрити
західний фронт у Польщі, Угорщині, Каталонії. Стурбованість викликає висока
концентрація росіян і подорожей в РФ у естонській Нарві. Україна ж
продовжує заважати російській енергетичній та геополітичній монополії і
підрив Заходу є однією з форм війни проти України.

Путін веде війну за сповільнення часу, за архаїчний світ у якому він має
вплив. Мусимо визнати, що в тому числі за допомогою європейських та
американських архаїчних еліт йому це вдається, а отже, він має певну
тактичну перевагу. Він грає у хокей поки європейські еліти займаються
фігурним катанням. Історія не навчила Європу, що потурання агресору є
хибною політикою. Терпіння та терпимість Заходу може призвести або до
"незручної ситуації", або зіпсувати "жовчний міхур". Вони є загрозами для
незалежної України та Європи. Та агресивні дії мали і іншу сторону: на
Варшавському саміті НАТО стало зрозуміло, що російська агресія перезміцнює
та переконсолідує Захід. В НАТО зміна політики щодо Росії - від переконання
до залякування. Більше ніхто не чекає на світле майбутнє після інтеграції
Росії в архітектуру європейської безпеки. Залишається йти до перемоги у
війни, тобто відновити плин часу, досягти гуманітарної перемоги. І
покінчити з наївним ліберальним утопізмом у розумінні безпекових загроз.

2) Ключовий девіз необхідності міжнародної підтримки України: не можна
залишати напризволяще нещасні країни. Це історична реалія. Те, що Україна
стала жертвою російської агресії не має сумнівів, але Україні не слід на
цьому статусі спекулювати. Сьогодні нас підтримує НАТО (мова про
інструкторів, медиків, обладнання, спільні навчання на полігонах) і це ж
НАТО вчиться від України в контексті протидії російській загрозі. В значній
мірі нас підтримує Європа (друзі України моляться за те, щоб коаліція
Меркель постала). Та це не виключає того, що на Заході є групи
"порозуміння" з Путіним. При чому розуміють вони його за будь-яку ціну. В
Німеччині, до прикладу, причинами існування таких груп є: відчуття вини за
Другу Світову, економічні причини зі сторони німецького бізнесу, так зване
"культурне споріднення", антиамериканізм і антиглобалізм окремих німецьких
еліт, потреба у відчутті рівності (якого нема з США). Та очевидно, що гідна
реакція на кремлівський ревізіонізм - це і є акт міжнародної підтримки
України. І гідна реакція - це означає введення не вузьких санкцій, а
реальних блокуючих санкцій. Теперішні санкції неефективні і не впливають на
рішення РФ у довгостроковій перспективі. Гідною має бути і реакція України.
Ми і далі очікуємо підтвердження своїх думок у виступах західних партнерів,
але не пропонуємо власних рецептів і ініціативи.

3) Відбулись урочисті "похорони" Мінських домовленостей. Важливим підсумком
Форуму стало те, що усі чесно зізналися у "смерті" Мінську-2, що він не має
шансів бути виконаним. Мінські договорняки влади стали нічим іншим як
формальним ретушуванням лінії зіткнення. Один з спікерів влучно відзначив,
що Мінські угоди - це не угоди, а диктат, це те саме, що порівняти їх з
Версальськими угодами, якими була закріплена капітуляція Німеччини. Вони
передбачають вибори під дулом автоматів, легітимізацію бойовиків, що
суперечить суверенітету і інтересам України. Вони передбачають обумовлення
українського суверенітету і виключають Україну за межі міжнародного права.
Тому Мінськ-2 - це дискурс перемоги РФ і визнання системою Заходу власної
поразки. Мінськ-2 - це спроба закріпити меседж про громадянську війну. Речі
були названі своїми іменами. Тепер має бути припинене заперечення
реальності. Мінськ-2 - це не тільки причина хаосу у термінах та міжнародно-
правових оцінках, але й доказ державної зради вищого керівництва України.
Нас цікавить не мир, а свобода. Нам не просто потрібно вижити, але й
довести, що Україна - це Україна, що наша держава не є частиною російського
світу крові. Довести треба те, що стало фактом - недооцінка росіянами
української ідентичності.

4) Єдиного виходу з ситуації війни не артикульовано, бо як у держави, так і
у експертному середовищі нема єдиної стратегії щодо окупованих територій.
При цьому, системна дискусія в країні на цю тему відсутня, бо влада не
бажає це обговорювати і далі говорить про "безальтернативність Мінська".
Шукати єдину відповідь і єдину стратегію у цій сфері - це відкопувати
незручну правду. Бо нам потрібно відповісти на 4 складні питання: Яким має
бути кінець війни? Якою має бути деокупація? Яким має бути примирення? Якою
має бути відповідальність? Є і додаткові питання: Хто має першим увійти в
Донецьк і Луганськ після деокупації? Що робити завтра, якщо Донбас
одномоментно звільниться? Нам не змінити географію. 80% внутрішньо
переміщених осіб не хочуть повертатись назад. Незрозуміло що робити з
майновими змінами на Донбасі та у Криму, що робити з майновими правами на
новобудови. Нам треба визначитись з ставленням щодо мешканців окупованих
територій, критеріями колаборації, розумінням присутності Стокгольмського
синдрому. РФ просуває стратегію, що мешканці винні у окупації і продовжує
створювати там ворожу до нас ідентичність. Для Путіна Крим як і Чечня з
нафтою колись є магістральними темами для втримання влади. Торгувати ж
ненавистю до мешканців окупованих територій - це безвідповідальна
стратегія. Окуповані території не брали участь у дискусії щодо майбутнього
України і тому після їх потенційного повернення буде боляче і незручно та
доведеться м'якше стелити. Конфлікт неможливо помістити в морозилку. Війна
є продовженням політики неполітичними засобами, а гібридна війна є
продовженням політики всіма доступними засобами.

Світова практика підказує, що лише 25% конфліктів за останні 25 років
завершувались угодами. Інші вирішились самі собою. Деякі конфлікти
тривають, але вважаються замороженим як Придністровський, бо в ньому нема
жертв, або нема суттєвої ескалації протягом року. Раніше конфлікти тривали
по 5-7 років, тепер по 20 і більше. То що для нас завершення війни? Війна
завершиться з поверненням Донбасу і Криму. Соціологія демонструє, що у
Криму є 30% ядерно проросійських осіб, 20% ядерно проукраїнських та 50% з
побутовим світоглядом, тобто для яких патріотизм холодильника важливіше за
патріотизм прапора. Це є поле для потенційної деокупації.

Які механізми і пропозиції? По-перше, неприйняття закону про відновлення
державного суверенітету - це сигнал, що Україна несерйозно ставиться до
захисту своїх національних інтересів. Території потрібно визнати
окупованими для: реалізації механізмів відповідальності і міжнародних
позовів та як аргумент для світу. Мова тут про позови до міжнародних судів
(Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, Європейський суд з прав
людини). Україна і Грузія тут поки не грають у одній команді. По-друге,
будь-яка ідея міжнародної присутності не може містити у собі участь
міжнародних організацій, де РФ має право вето. По-третє, все що поза
Будапештським меморандумом - це брехня і омана. В якості додаткових опцій
можна розглядати міжнародну адміністрацію над Кримом в контексті формату
Женева плюс, всеукраїнський референдум щодо Донбасу, досвід міжнародних
претензійних комісій між Еритреєю-Ефіопією та Іраком-Кувейтом за
результатами збройних конфліктів між ними. По-четверте, повернення
окупованих територій неможливе без знищення архітектури російської влади.

5) Єдиний спільний предмет згоди - обов'язковість більшої кількості реформ
в Україні для перемоги над агресором. Тому частиною порядку денному тут має
бути не лише військо, але й суверенітет відповідальності, що означає хороше
врядування, соціальну згуртованість, міцні, надійні та відповідальні
інституції, демократію, верховенство права, економічну привабливість,
соціальні інновації та гарантії, розблокування вертикальної мобільності.

Сонячне світло вбиває плісняву (корупцію). Окрім подолання загальної
ракової пухлини астрономічної корупції її треба подолати і у армії. 57%
вважають проблемою корупцію у армії. Подолання корупції означає залучення
інвестицій у ВПК України. Необхідно для цього ліквідувати Укроборонпром. За
три роки після Донбасу Україна так і не змогла набути навичок виготовлення
власної зброї, а український уряд вперто відмовляється від міжнародних
пропозицій щодо цього, бо українська бюрократія є ще одним головним ворогом
для України.

Відмова від інноваційного бачення реформ і невизнання війни - це лише доказ
того, що правлячий клас підігрує планам Путіна. Цементування слабкої
держави та виснаження державних ресурсів - це фундамент для програшу. Захід
відмовиться від підтримки України, якщо не побачить легітимних реформ в
нашій державі. При цьому, Захід не може зробити ці реформи замість нас.
Тому нам необхідно подолати зневіру у спроможності, зневагу до себе та
дефіцит гідності і зрозуміти, що шлях деокупації лежить лише через побудову
нормальної держави.

Зрадлива пасивність цивілізованого світу

Ми та цивілізований світ не змогли звільнити захоплених терористами
заручників на Донбасі та в Криму. Кольченко вже схуд до 62 кг (при зрості
190 см). Ми та світ допустили захоплення нових заручників: журналісту
Сущенку вчергове продовжили тримання під вартою у Москві, журналісту
Шаройко висунули звинувачення в шпигунстві у Білорусі. І замість того, щоб
зосередитись на протидії агресору та його союзникам у нашій державі
впевнено нарощується число вже внутрішніх заручників владного режиму. І так
званий цивілізований світ не тільки не вживає заходів з припинення
переслідування активістів, але й навіть не здатен висловити свою банальну і
пусту стурбованість.

На Донбаському напрямку без перемін

Спостерігаю за купою свіжих новин щодо переговорів з приводу Донбасу та
санкцій проти РФ і бачу лише два сценарії розвитку подій: або до
президентських виборів у РФ нічого суттєвого не станеться, або станеться
щось неприємне для України. І я відверто ставлю на перший сценарій. Чому?
По-перше, усі сторони переговорного процесу зайняті переважно внутрішніми
проблемами. Путін готується до виборів, Порошенко готується до виборів,
Меркель займається коаліцією, Трамп займається "війною" проти американських
політичних традицій. Щось статись може лише через те, що комусь тема
Донбасу буде потрібна як внутрішній аргумент. По-друге, є лише три види
подій, що можуть статись у найближчий період в контексті Донбасу: а)
військова ескалація конфлікту (маловірогідно через спроби РФ скорегувати
режим міжнародних санкцій), б) зміна режиму міжнародних санкцій (мова може
йти або про фрагментарне послаблення і саме через це активізувались процеси
щодо звільнення заручників, або несуттєве посилення санкцій як чергового
внутрішнього аргументу під російські вибори), в) імітація "нової
домовленості" (таким фейком може стати миротворча місія на Донбасі, що на
практиці не може бути реалізована протягом найближчого року, або взагалі не
може бути реалізована). Останні переговори Волкера-Суркова свідчать, що
вони далеко навіть до того, щоб народити цей фейк.

Неналежна воля до "путіноусунення"

Рік тому у своїй публікації за посиланням описав загальні елементи політики
"путіноусунення" як фундаменту припинення російської агресії. На жаль, рік
пройшов і в цьому напрямі в нас швидще відкат назад, ніж посилення тиску на
агресора. 1) Санкції продовжують втрачати свою ефективність, а блокуючі
санкції так і не введені. При цьому, продовжує надходити інформація про
"санкційні ігри" (кулуарні переговори про полегшення санкцій, торги за їх
потенційну відміну). Тим часом, ЄС вивів з-під санкцій російське паливо,
необхідне для польоту на Марс. 2) Чергове продовження угоди ОПЕК+ про
скорочення видобутку нафти знову штовхає ціни вверх. На жаль, лише "дешева
нафта" завдає серйозного удару Путіну. 3) Сильно подякувати потрібно Данії,
що заборонила "Північний потік-2" на своїй території. Та проблема полягає в
тому, що Західні партнери тиснуть на Україну, щоб ми запропонували
альтернативу цьому проекту. А ми її так і не пропонуємо. 4) Лише
фрагментарні рішення прийняті в частині протидії пропаганді Кремля: окремі
заборони ресурсів у США та виділення фінансів на протидію пропаганді у ЄС.
5) У політичному, безпековому та міжнародно-правовому полі тиск майже
відсутній. А це ледь не головне. В якості гідного кроку від Заходу було би
бойкотування Чемпіонату світу по футболу у РФ. Та Захід у таких питаннях
надто слабкий. І це при тому, що згідно доповіді НАТО зростаюча військова
потужність РФ збільшує ризик виникнення війни.

Оміжнароднення тези про "відрубування рук"

Порошенко не так давно виступив з популістичною заявою щодо "відрубування
рук" для українських корупціонерів. Після скандалу з спостерігачем ОБСЄ,
який віддав військову честь і подав руку одному з терористів, він може піти
ще далі та пообіцяти "відрубування рук усім, хто їх подає терористам". Тоді
напряжеться не лише українська делегація, але й голова місії ОБСЄ Хуг, що з
якогось дива особисто зустрічався з так званим лідером-клоуном "ДНР"
Захарченком.

Free Voice Information Analysis Center

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины