Долаючи спадок Голодомору

Листопад - час вшанування пам'яті. Ми згадуємо загиблих воїнів.

Ми вшановуємо пам'ять жертв Голодомору. Ми пам'ятаємо...

Не для того, щоб знову відчути біль, а для того, щоб жила пам'ять роду.

Ольга Іванюта-Онищенко

Загоїти травми минулого - лишається навіть не питанням безпеки,

а справою існування для українців.

Олександр Зінченко

Вміння обертати втрати собі на користь і є мистецтво воїна

Лесь Подерев'янський,

"Таинственный амбал"

Щороку в листопаді ми повертаємося подумки до трагедії Голодомору. Рани і
травми минулого потрібно усвідомити й проговорювати вголос, а загиблих тоді
у пащі Молоха - згадувати.

Дуже добре, що нині тема Голодомору перебуває на зовсім іншому рівні
сприйняття як українським суспільством, так і світом (якщо порівнювати,
наприклад, з 1990-ми роками). Як свідчать останні соціологічні дані, 82%
громадян, опитаних соціологічною групою "Рейтинг", вважають цю трагедію
геноцидом українського народу (для порівняння - у 2018 року Голодомор
визнавали геноцидом 79% опитаних, 2017-го - 77%, 2016-го - 72%, а 2011 року
так вважали лише 58% опитаних), а на міжнародному рівні офіційно її визнали
18 країн (4).

Деякі журналісти навіть справедливо зауважують, що "без усвідомлення
витоків Голодомору ми не пізнаємо виходу із ситуації з агресією Росії в
Криму та на Донбасі" (6).

Створено інтерактивну електронну карту із поіменним переліком загиблих за
регіонами України.

Однак нині не менш важливим є завдання подолати спадок Голодомору, зробивши
українців знову нормальними людьми, а суспільство вивести нарешті на рівень
сталого поступового розвитку. Ми як суспільство і нація є хворими внаслідок
пережитих тоді травм - і це нам (кожному з тих, хто нині живе, але,
передусім, представникам патріотичної національної еліти) треба зрозуміти,
щоб виходити з цієї багнюки до обріїв.

Свого часу величезний крок в усвідомленні нашого хворобливого суспільного
стану зробив той, хто до цього науково довів факти штучно створеного
Голодомору та геноциду українців у 1932 - 1933 рр., а також відкрив правду
про ці жахливі події всьому світові - шляхетний індіанець чероки із
українським серцем Джеймс Мейс. Він узагальнив це у вигляді концепції
постгеноцидного суспільства. Діагноз: постгеноцидне суспільство

ПОСТГЕНОЦИДНЕ СУСПІЛЬСТВО - поняття, запроваджене Джеймсом Мейсом, нашим
професором у Києво-Могилянській Академії, в його статті "Ваші мертві
вибрали мене...", що була надрукована в газеті "День" (Київ) 12 лютого 2003
р.

Перераховуючи всі види масових репресій, застосованих компартійно-
радянським центральним урядом СРСР щодо України з метою подолання можливого
сепаратизму (зокрема й масовий Голодомор 1932-1933 рр.), Джеймс Мейс
зазначив, що
Поза межами західних областей (де зрадянщення розпочалося лише в 1939 р. та
було невдовзі призупинено плином Другої Світової війни) українська нація
втратила консенсус щодо власної національної ідентичності, історії і
культурних цінностей.

Через вищезазначене, в 1991 році незалежність отримала радянська
республіка, а не сформований національний та політичний проект.

Люди в посткомуністичній Україні не мали спільних національних цінностей і
спільного розуміння того, ким вони є

Слова Джима в тій статті карбуються в моїй пам'яті й дотепер: "... і всі
новодоступні документи, і новітні дослідження не змінили основного портрета
подій, який я дав у 1982 році на Міжнародній конференції про Голокост і
геноцид. Я переконаний, щоб централізувати повну владу в руках Сталіна,
потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити
українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську
історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція була дуже
простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в
результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова
означає ГЕНОЦИД" (Джеймс Мейс "Ваші мертві вибрали мене..." "День", 12. 02.
2003 р.(4)).

Геноцид під час Голодомору 1932-1933 рр. мав жахливі масштаби. За різними
підрахунками, людські втрати українців становили тоді від 3,9 до 12 млн.
осіб (1). Ця трагедія справила драматичний вплив на українців - як на тих,
хто вижив у тих жахіттях, так і на декілька поколінь їхніх нащадків.

Постгеноцидне суспільство є корінням багатьох бід сьогодення в Україні. Про
це незаперечно свідчать науковці-гуманітарії, а також статистичні дані.
Ракові метастази пост-геноцидного суспільства

Tе, що ми побачили під час виборчих кампаній 2019 р., а також результати
цих виборів (прихід до влади популістів хвилі ЗЕленого цунамі та відвертих
проросійських манкуртів - як у складі Зе-команди, так і в ОПпі, а також
різносортних "нових обличь" із ригівським душком тощо) стали виразною
матеріалізацією привидів минулого (про яку писав Джеймс Мейс в одній із
своїх останніх україномовних монографій). Власне, це і була відрижка пост-
геноцидного синдрому (а також синдрому стокгольмського - щодо ставлення до
російських гнобителів-"братушєк").

Соціологи, психологи й історики фіксують спотвореність ціннісного ядра
української нації, а на більш глибокому рівні - травмованість її егрегору.

Історик Олександр Зінченко зробив узагальнення (2) ціннісних та культурних
вад, які тією чи іншою мірою стали наслідками травм, завданих Голодомором,
а саме
Обмеження кількості дітей у родині.

Обмеження життєвої перспективи (ми перестали мріяти і планувати майбутнє).
Песимізм.

Недовіра до влади (від себе зауважу - ця травма наклалася на більш
глибинний архетип схильності українців до анархізму; результат ми
спостерігали наочоно під час виборів президента в квітні 2019 р.- хоч
західні експерти на всі голоси відзначали, що за 5 років доби президенства
Петра Порошенка було здійснено значно більше реформ, ніж за попередні роки,
нарід напередодні виборів масово демонстрував недовіру до всіх інституцій
державної влади, окрім хіба що армії, обравши в результаті на посаду
дилетанта-коміка).

Ставлення до життя в стилі "моя хата скраю" (конформізм, тяжіння до
патерналізму).

Недовіра до інших членів суспільства.

Комплекс жертви (що виливається у безвідповідальне ставлення до життя та
наслідків власних дій, інфантилізм, легкість навіювання з боку різних
телевізійних шахраїв, політичних пройдисвітів та популістів, а також
небажання чи нездатність брати відповідальність за своє життя на самого
себе).






Дослідники Віталій Климчук та Вікторія Горбунова, доктори психологічних
наук, працівники Інституту психічного здоров'я УКУ, в своєму дослідженні
"Голодомор 33: Розбити тишу" з'ясували (3), що звички і переконання, які
колись були симптомами посттравматичного розладу, механізмами
психологічного захисту та стратегіями виживання в умовах тоталітарного
режиму - сьогодні мають відлуння у повсякденному житті українців і подекуди
знижують його якість. За їхніми висновками, саме через пост-травматичні
синдроми Голодомору ми досі загодовуємо своїх дітей і пов'язуємо
худорлявість з хворобою, а ще хочемо шукати кращої долі за кордоном та
вважаємо, що "не варто занадто радіти життю, краще ділитись з іншими
негараздами, ніж радощами" (від себе додам - також сповнюємося заздрощів до
успішних людей, що досягнули якихось гарних результатів) тощо.

Окрім того, Джеймс Мейс в іншій своїй роботі (5) відзначав нищівний вплив
Голодомору на українські національно-культурні еліти, коли вчергове
перервалась спадковість культурних, наукових та соціально-політичних
традицій, а новітні еліти, що постали, втратили консенсус щодо національної
ідентичності, набули комплекс меншовартості та зрештою великою мірою
підпали під вплив катку радянщини та поклоніння перед "русским миром".

А Ігор Лосєв додає до цього спостереження, що мільйони українців хворіють
на амнезію, втрату історичної пам'яті (внаслідок перенесених психологічних
травм). Якби пам'ять була, то згадали б, що під час національно-визвольної
війни 1918-1921 років жертви українського народу були в сотні разів
меншими, ніж під час більшовицького "миру" з його червоним терором і
Голодомором.

В результаті ми бачимо клубок взаємозв'язків, де Голодомор та його жахіття
вплинули на цінності тих, хто вижив, а потім цінності впливали надалі на
якість життя та ментальність наступних поколінь. Це чудово ілюструється
даними 2009 р., підготованими Інститутом українських досліджень при
Гарвардському університеті (карти регіонів із наявними вулицями Леніна та
смертності у 2009 році та території, охоплені Великим Голодом у 1933 році):

Як бачимо, цінності мажуться на хліб, на жаль. Цінності виживання перемогли
цінності самореалізації на теренах, охоплених Голодомором - і це впливає на
нас дотепер (8). Саме тому ми бачимо так багато людей-"шлунків" посеред
верств зе-електорату.

Мусимо констатувати, що і станом на 2019 р. українське суспільство все ще
перебуває в кризовому стані. Це, зокрема, блискуче довели у своїх
аналітичних розвідках та соціологічних студіях два мої професори з
Могилянки - Олексій Гарань та Володимир Паніотто (див. докладніше мій есей
"Час плинний, Академія вічна, або мої професори та вибори Президента").

Який же існує вихід із цієї ситуації нині, коли приблизно 73-75% сучасного
суспільства (той таки нарід) пристають на лівацько-бидляцько-совкові
цінності, не здатні до самостійного мислення, не бажають брати
відповідальності на себе та, через комплекс жертви, не здатні усвідомити
причинно-наслідкових зв'язків між тим, що вони вчиняють (обираючи
популістів у владу, існуючи за бидляцькими правилами у щоденному побуті,
демонструючи рагулізм та невігластво на кожному кроці тощо) і тим, як
живуть сьогодні вони, а в майбутньому будуть жити їхні діти та країна
загалом?

Виходу з ситуації не видно, якщо оперувати суто гуманітарними сентиментами
(з віршиками, піснями, довічною нашою тугою та відчуттям "усьо пропало") і
поняттями з царини суспільно-політичних наук (спираючись на них, ми бачимо
те, що Дмитро Чекалкін влучно охрестив неологізмом "політбезпросвітність" -
суспільство, в якому частка конформних патерналістів, що не готові брати на
себе відповідальність за своє власне життя, становить 73-75%, стрімко
тяжітиме до власного занепаду).

Але, щоб все ж таки побачити світло в кінці тунелю, нам треба зазирнути
дещо глибше. А це означатиме - здіснити рейд природничників заповідними
територіями гуманітаріїв. Так, як це залюбки робили колись енциклопедисти
минулого - від Аристотеля до Аристотеля XIX ст. (Александра Гумбольдта),
від Авіцени й Омара Хайяма до братів Вавілових й Олександра Любіщева, від
Лейбніца та Декарта до Володимира Вернадського, від першого українського
енциклопедиста Михайла Боїма до Володимира Корогодіна (українця з
Миргорода, якого колесо радянської системи затягнуло в МФТІ та зробило
москвичем).Так, як це робить нині останній український енциклопедист -
всесвітньо відомий фізик-теоретик та водночас глибокий та самобутний поет
Олександр Габович.

І тут нам допоможуть факти й результати новітніх досліджень у таких науках,
як епігенетика та нейрофізіологія. Вплив Голодомору на майбутні покоління:
погляд епігенетиків та нейрофізіологів

Вже після смерті Джейса Мейса, одна із новітніх природничих наук -
епігенетика (11)- надала вагомі аргументи щодо впливу перебування людських
популяцій в умовах голоду на функціонування генів постраждалих осіб у
майбутньому, а також впливу цього на майбутні покоління. Фактично, ці
дослідження дали додатковий вимір проблем і трагедій постголодоморних та
постгероцидних суспільств, що Джеймс Мейс досліджував на прикладі Великого
Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. в останні роки свого життя (з позицій
низки суспільно-політичних дисциплін).

Зокрема, дослідники людської популяції, що пережила голод 1944-1945 рр. у
Голландії (так звана "голодна зима" у Голландії), довели, що особи, що
перебували в утробах матерів, що перенесли голод 1944-1945 рр., зазнали
змін у способі функціонування (експресії) їхніх генів, і ці зміни
спостерігалися в їхніх організмах навіть через 60 років після подій
"голодної зими" (12). Подальші дослідження популяції постраждалих від
"голодної зими" 1944-1945 рр. довели, що вплив голоду позначився на
генетичних та фізіологічних особливостях їхніх нащадків щонайменше в трьох
наступних поколіннях (13).

Відкритий у дослідженнях (13) механізм успадкування через маленькі
послідовності РНК став надійним поясненням, що і довів відомі факти того,
що психологічні травми й фобії, що їх зазнали батьки (не лише травми й
фобії внаслідок перенесеного голоду), передаються у спадок їхнім дітям та
нащадкам дітей (14). Така негативна спадковість проявляється в різних
формах. Наприклад, у підвищеному ризику виникнення важких психічних хвороб
у нащадків, на кшталт шизофренії (15). Чи в підвищеному рівні стресу та
схильності до психічних відхилень та фобій (16).

На додачу, дослідження вчених іспанської лабораторії Європейської
організації молекулярної біології у 2017 р. довели, що спогади предків
(зокрема, про стреси та несприятливі умови життя та/або довкілля), можуть
передаватися далеким нащадкам, аж на 14 поколінь у майбутнє (19).

Власне, ті ціннісні та культурні вади, які стали наслідками травм, завданих
Голодомором, про які згадував О. Зінченко (див. вище), є нічим іншим як
психічними відхиленнями.

Окрім епігенетичних впливів Голодомору на нащадків через успадкування малих
послідовностей РНК, комплексне пригнічення та/або передавання "сміттєвих"
фрагментів ДНК (що виникли в клітинах особин, що зазнали стрес, голод чи
інші несприятливі обставини життя чи умови довкілля) через сперму нащадків-
самців, варто відзначити й електромагнітні епігенетичні чинники. Тут
епігенетика тісно стикається із нейрофізіологією. І ми тісно підходимо до
усвідомлення впливу стресу та нового досвіду особин, що переносять стрес
(зокерма, й зумовлений голодом чи потрясіннями, зрівнянними з потрясіннями
Голодомору 1932-1933 рр.), а також їхніх думок, переживань та пам'яті про
перенесені травми, на спадковість їхніх нащадків.

З одного боку, ДНК є надзвичайно чутливою до впливу електромагнітних полів
різної природи. Зокрема, й полів ультра-низьких частот - наприклад, полів
частотою 50-60 Mh, що створюють промислові електрогенеруючі та
електропередавальні мережі, а також полів, що створює головний мозок людини
(17).

Як відомо, людський мозок є продуцентом різних ультра-низькочастотних
електромагнітних мікро-хвиль, або електромагнітних полів (20).

Протягом останніх двох десятиліть науковцями-нейрофізіологами та
епігенетиками зібрано велику кількість фактів, які доводять, що
електромагнітні хвилі, вироблені нашим організмом, мають вплив на гени - як
тих особин, що підпадають під вплив цих хвиль, так і їхніх нащадків (22). І
ці впливи є не тільки класичними соматичними рекомбінаціями, притаманними
нервовим клітинам та клітинам імунної системи людини та вищіх ссавців , але
й можуть передаватися нащадкам.

Зокрема у дослідженнях Еріка Кендела (Eric Kandel), лауреата Нобелівської
премії 2000 р., було доведено (18):
Коли ссавці навчаються чомусь новому чи зазнають впливу нових чинників у
своєму довкіллі протягом бодай декількох годин, нові варіації
електромагнітних хвиль, що виробляє їхній мозок протягом цього часу,
починають впливати на ДНК нервових клітин
Цей вплив передусім призводить до того, що включається експресія певних
генів, що були неактивні (та водночас блокується експресія генів, що
працювали до тієї пори), а відтак нервові клітини починають синтезувати
нові типи білків
Це, своєю чергою, призводить як до структурних змін у самих нервових
клітинах, так і в зміні структури нейронних зв'язків у корі головного
мозку, спричиняючи цілу низку фізіологічних та психологічних змін в
організмах тварин (від зміни темпів старіння організмів до змін у їхній
творчій діяльності та мисленні)
Ці зміни також можуть передаватися у спадок нащадкам тих, хто переніс вплив
нових умов середовища, стресу чи отримав нові навички через навчання

Окрім цього, в біосферних спільнотах за участі вищих ссавців діють деякі
інші ефекти електромагнітних полів, що колись Володимир Вернадський,
всесвітньо відомий вчений та перший президент Української Академії наук (за
доби УНР), узагальнив у вигляді концепції ноосфери - сфери розуму
(інформаційної оболонки Землі), де відбувається глобальне планетарне
передавання інформації між розумними формами життя. Саме до цього класу
явищ належить передавання нових знань та поведінкових стереотипів між
різними популяціями одного виду (горизонтальне передавання інформації) та
закріплення її епігенетично у діяльності наступних поколінь. Одним з
класичних яскравих прикладів цього є так званий "феномен сотої мавпи", що
був досліджений на прикладі популяцій японських макак Кеном Кейесом (Ken
Keyes Jr.) ще в 1950-х рр. (23) Подібні ж механізми діють і в людських
спільнотах.

Так епігенетичні впливи трансформуються у зміну поведінки та генетичні
зміни у поколіннях нащадків. На макро-соціологічному рівні це
трансформується у схиблені цінності. А цінності задають ще один контур
впливу (вже соціальний) на буття, патерни поведінки й свідомість нащадків.
Як здолати Левіафана?

Так що ж робити? Як забезпечити як продовження існування пам'яті роду (про
яке постійно зауважує українська драматургиня з Канади Ольга Іванюта-
Оніщенко), так і продовження життя власне українських родів на тлі виразних
постгеноцидних синдромів?

У своїх роздумах філософ, історик та публіцист Сергій Грабовський цілком
слушно зауважує, що "... для успішного долання постгеноцидного стану країни
потрібні не тільки і не стільки ритуали, навіть щиросерді, скільки системні
практичні дії в найрізноманітніших галузях, від деолігархізації телебачення
до ефективної підтримки фермерства. А головне тут - героїчна масова дія,
завдяки якій долається завдана Голодомором національна травма, яка в іншому
разі резонуватиме навіть крізь століття" (9).

Йому вторить історик Олександр Зінченко: "Жоден Месія не врятує нарід
патерналістичних конформістів, національна ідея яких полягає у трьох
словах: "Відчепіться від мене!"" (2).

Нажаль, "масова героїчна дія" не зможе стати дійсно масовою зараз - люди-
"шлунки" нездатні до неї нині. Однак до такої дії вже зараз здатна група-
зародок нової національно-патріотичної еліти (ті "таємничі амбали", яких
розбудив Майдан 2014 р. (10) і які в 2019 р. мали певне соціально-політичне
гуртування у вигляді умовної групи 25%).

З іншого боку, епігенетика й нейрофізіологія підводять нас до усвідомлення
важливої властивості нашого мозку та нашої ДНК (тобто генів, які працюють в
нас за життя і які потім перейдуть до наших нащадкам).

Зміни в способі нашого мислення, способі нашого мовлення (і
використовуваної мови та її лексичних шарів), та способі нашої активної
діяльності в матеріальному світі (тут і тепер, а не десь як у мрійників у
майбутньому, а відтак - ніколи) призводять до генерування мозком іншого
малюнку електромагнітних хвиль (полів). Це здійснить вплив на ДНК, а далі
за законами епігенетики перейде як до прямих нащадків (через генетичні
механізми), так і до посполитих, що живуть поряд (за умови, якщо/коли
спрацює ефект "сотої мавпочки").

З урахуванням даних, що надав наш рейд природничників заповідними садами
гуманітаріїв, виглядає так, що в ідеальному варіанті станеться ось таке
Діяти та перетворюватися почнуть активні члени прото-елітних груп - умовної
верстви 25%;
Внаслідок дії законів епігенетики вони зчинять позитивний вплив як на
власне життя й здоров'я, так і на генетичний апарат своїх нащадків та їхні
цінності (а ще одним ефектом від цього постане солідарність чи себто
збільшення рівня довіри між членами активної верстви суспільства);
Ставши на шлях перетворення, ці люди матимуть головний мозок, що почне
працювати по-іншому - а відтак, буде генерувати дещо інші електромагнітні
поля назовні;
Внаслідок хвильвої природи ДНК, вищезгадані зміни в електромагнітних полях,
що генеруватимуть мозги еліти, здійснять вплив (через ефект "сотої
мавпочки") на решту посполитих; людини-"шлунки" з числа 73% або почнуть
епігенетично змінюватися під впливом ефекту "сотої мавпи" (а далі
відбудеться оновлення генетичного матеріалу їхніх нащадків), або ж зійдуть
з арени в просторі страждань (як свого часу з арени зійшли палеоантропи,
поступившись місцем кроманьйонцям).

І власне це дає деяку розшифровку давно відомої тези давніх мудреців - ти
можеш змінити лише себе. Однак, змінивши себе, ти можеш змінити Всесвіт.

Це також призводить нас до легенди-міфу, що в своїй творчості розвивав
український Сократ (втаємничений Варсава - Григорій Сковорода). Легенди про
відкриття (чи себто розблокування) Божественного фонтану:

Хтось міг би зауважити, що ця легенда є насправді розповіддю про спосіб
виходу з Матриці.

Божествений фонтан є в душі кожного з нас. Його лише треба розблокувати,
щоб вода божественого дару й благодаті почала з нього струменіти,
перетворюючи людину із представника бидла (чи то рагуля) до справжнього
спів-творця та гравця у всесвіті життєвих містерій.

Як пробудити цей фонтан? Тут є багато напрацьованих шляхів. Кожен з
активних членів нашого суспільства може практикувати один з них (а можливо,
комбінацію декількох з них), відповідно до спорідненості до його/її
душевної організації (або "спорідненості", про яку колись зауважував той
таки Сковорода).

Щонайменше, потрібно взяти відповідальність за своє життя на себе. І
здійснювати програму-мінімум - змінювати матеріальний світ довкола себе,
one step at a time, тобто грати активну роль в житті (ключове слово тут -
грати). Наприклад, йти шляхом "турботливого обивателя", як пропонує один із
молодих малих підприємців у галузі IT - "почати заробляти хоча б на 100
доларів на місяць більше та розпочати фінансування громадських та партійних
організацій, що відповідають твоїм цілям та вподобанням" .

А на додачу до такого турботливого й проактивного ставлення до свого життя
та матеріального світу довкола нас, ми можемо обрати один чи декілька
духовних шляхів перетворення (іншими словами, реалізувати архетип козака
Мамая чи його дуальної пари - Вогонь-Молодиці). Наприклад,
Євангельський шлях від "людини прОстої" до Боголюдини
Осучаснений шлях до Боголюдини, що (на підгрунті сучасної соціальної
психології, соціальної філософії та соціоніки) розвиває Ігор Каганець у
вигляді теорії та практичних рекомендацій мандрівки людини із простору
страждань (простору прОстих людей чи гобітів) через низку проміжних
просторів (простір боротьби, простір пригод) до простору Волі (стану ельфа
чи то Боголюдини)
Шлях занурення у вітчизняну художню літературу в стилі магічного реалізму -
зокрема, романи Леся Подерев'янського "Таинственный амбал" та Ілька Лемка
"Сни у Святому саду". Перший з цих романів прямо надає читачеві яскравий та
сповнений пригод шлях до подолання спадку Голодомора в собі. А другий з цих
романів, описуючи шлях перетворення юнаків-бешкетників на ядро духовного
спротиву радящині та совково-комуністичним цінностям у складі руху хіпі у
повоєнному Львові наприкінці 1960-х - середині 1980-х рр.

Як зауважив Олександр Зінченко (2), колись (до Голодомору) українці були
нацією мрійників. В нашій історії аномальна кількість тих, хто долучився до
того, щоб людина навчилася літати - за обрій і над обріями (наприклад,
Сікорський, Корольов, та Шаргей, що увійшов до історії під псевдонімом Юрія
Кондратюка).

В українців 12 синонімів для слова "горизонт": обрій, небозвід, небосхил,
крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай,
небокрай, овид. У наших сусідів - росіян і поляків - лише по 3 слова для
визначення цього явища.

Чомусь для українців було важливо - заглядати за небокрай. І цю звичку
варто відновити. Не боятися мріяти! Не боятися виходити за обрій та змінити
неможливе.

Однак це стане можливим, коли критична маса членів нашого суспільства
здолають родові травми Голодомору.

27.11 - 14.12.2019 Коментарі та зауваження

Оскільки цей есей є не звичайним публіцистичним нарисом, а торкається
величезних пластів наукових розвідок та статистичних даних, я вважав за
потрібне надати вичерпні розгорнуті коментарі та зауваження щодо важливих
тез та тверджень у ньому. Прочитання цього розділу не є обов'язковим, але
воно буде корисним для тих, хто, подібно до Апостола Хоми, хотів би
доторкнутися до істини власними руками.

Коментарі та зауваження, а також докладний перелік першоджерел подається
окремим дописом: https://site.ua/george.vyshnya/24630-komentar-do-dolayuchi-
spadok-golodomoru/

Site.ua

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины