Далеке-близьке дитинство

Валентина БУГРІЙ.

м. Долинська

Кіровоградської області.

У школярів почалися канікули. Я спостерігаю, як вони зграйками пурхають на
вулиці, грають в якісь ігри. Буває, і до мене навідуються: побігають по
кімнатах, поласують полуницями й вишнями, нащебечуть мені про своє дитяче
та й побіжать. А я після їх візиту поринаю у спогади.

Я І МОЇ ровесники, як і нинішня дітвора, любили і погратися, і побігати, і
поспілкуватися з дорослими. От тільки вільного часу у нас було менше -
доводилось працювати вдома та в колгоспі.

У мене із братом теж були обов'язки. Рано-вранці треба було вигнати корову
в череду. Ми з братом мінялися: одного дня він вигонить годувальницю, а я
після доїння несу молоко до пункту прийому, наступного - навпаки. Вигнавши
худобу і повернувшись додому, можна було ще поспати. А от із молоком було
важче. Мама переливала його у відро та зав'язувала чистою тканиною. П'ять-
сім літрів не так уже й багато, але нести з кілометр було важкувато:
доводилося зупинятися на перепочинок. А хотілося ж скоріше побігти до
друзів!

Брат, бувало, хитрував. Вигнавши корову, ніяк не могла його розбудити, тож
мені доводилося ще й молоко нести. Наступного дня намагалася його
переконати, що йому тепер треба не лише корівчину вигнати, а ще й молоко
віднести. Він відмовлявся, ми сварилися. Дізнавшись про наші суперечки,
мама їх припинила: наказала кожному через день виконувати обидва завдання.

Доручали нам і сапати город. Найбільше було кукурудзи: соток 30-40 (весь
город займав майже гектар). Прокинувшись і поснідавши, ми йшли на відведену
нам ділянку, ділили її на дві рівні частини і починали працювати. Я сапала
майже без перерв, щоб швидше закінчити роботу і гайнути на долину до
подруг. А брат і тут хитрував: трохи посапавши, він зникав. Закінчивши свою
ділянку, я йшла його шукати, щоб примусити спочатку зробити роботу, а потім
гуляти. Зазвичай знайти його було неважко: найчастіше він грав у футбол із
хлопцями на вигоні. Та як я його не кликала, не хотів кидати своєї
улюбленої гри. Тоді я поверталася на наше обійстя і починала голосно
гукати: "Василю! Василю!". І так безперестанку. Зрештою брату це набридало,
він повертався, і ми йшли на город. Дорогою Василь сварився, що я йому
залишила більшу ділянку, а сама висапала меншу. Я погоджувалася поділити
його частину городу навпіл, і ми продовжували роботу. Іноді мене виручали
подруги. Чуючи моє безкінечне: "Василю!", вони приходили на поміч, і ми
гуртом швидко справлялися.

Годувати домашню живність, збирати овочі, зокрема помідори, я брата не
змушувала - цю роботу залюбки виконувала сама. А от буряки ми переносили
від берега (город був до річки) до будинку під маминим наглядом. Вона їх
викопувала, чистила і клала нам у торбу, після чого ми несли їх нагору. Я
виконувала роботу мовчки, а брат торгувався: "Дасте карбованця на цукерки -
носитиму". Мама нібито погоджувалась. Коли буряки вже були перенесені, вона
казала: "Дам, синочку, карбованця, коли вторгую за часник на базарі". "Що,
не даєте? - обурювався брат. - Давай, Валько, назад буряки носити!" Сусідка
бабця Козачка (так її називали через прізвище Козак) сміялася: "Васю, це ж
мамі дуже дорого обійдеться: сюди карбованець, назад іще один, а потім же
їх все одно треба буде виносити. То вже буде три карбованці! А хто ж його
знає, скільки вона вторгує за той часник...".

Бабця була вдова: і чоловік, і син загинули на війні. Більше в неї нікого
не було, тож вона опікувалася нами. Коли до магазину привозили якісь
карамельки-подушечки без обгорток, бабця одразу їх купувала, щоб нас
пригостити.

А ще ми ловили рибу, самі її смажили або варили юшку. Мама, прийшовши з
роботи, хвалила нас за вечерю. Ми ж були дуже раді, що допомогли їй і
догодили. Пам'ятаю, вона часто нам казала: "Маленька праця краща за велике
безділля". Воно і справді так...

Сільські Вісті

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины