Без історичного коріння

Легенди, пов'язані з так званою Новоросією, гуляють з перших днів
незалежності України. Ідеологи "русского мира" стверджують, що Новоросія -
це споконвічно російська земля, яка була довільно включена до складу
України в 1919 році. Та історичні факти демонструють неспроможність цих
тверджень.

Новоросійська губернія була заснована в 1764 році, тобто ще до завоювання
Російською імперією виходу до Чорного моря. Цьому передувало вилучення
запорізьких і гетьманських земель під території військових поселень:
Української укріпленої лінії, Нової Сербії, Слов'яносербії і
Новослобідського козацького полку. Саме ці землі стали ядром Новоросійської
губернії з центром у Кременчуці. Через десять років до Новоросії відійшла
невелика територія між Бугом і Дніпром, забрана в Османської імперії за
підсумками війни 1768-го-1774-го. Основна ж частина земель губернії
складалася із старовинних володінь запорізьких козаків.

У 1762-1763 роках Катерина ІІ видала два мані-фести про іноземну
колонізацію Півдня України. Їх метою було розчинити український етнос в
інших, позбавити його національної ідентичності й самобутності і, в
підсумку, повністю русифікувати. "Максимальну частку від загальної
чисельності населення краю українці становили в 1745-у - 96,86%, а
мінімальну - в 1779-у - 64,76%, при цьому росіяни в жодному повіті не були
більшістю, а часом навіть другим за чисельністю етносом, поступаючись
молдаванам, німцям та іншим етносам", - пише В. М. Кабузян у праці
"Заселення Новоросії (Катеринославської та Херсонської губерній) у 1719-
1858 рр.". Судячи з цього, особливих успіхів Катерині досягти не вдалося.

Як адміністративна одиниця (губернія) Новоросія існувала у 1764-1783 роках
з центром у Кременчуці і в 1796-у-1802-у - з осередком у Новоросійську
(пізніше - Катеринослав, нинішній Дніпро). На початку ХІХ століття її
поділили на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврій-ську. До
складу більшої з них - Херсонської - входили території сучасних
Херсонської, Миколаївської, Одеської, частини Кіровоградської та
Дніпропетровської областей. У 1775 році з Новоросії були вилучені та
передані до складу Азовської губернії всі лівобережні території, крім
Полтавщини (майбутній Донбас). Після чергової російсько-турецької війни, в
1822-у, було створене Новоросійське і Бесарабське генерал-губернаторство з
центром в Одесі, яке проіснувало до 1874-го і складалося з трьох згаданих
губерній. І, нарешті, у 1919-1920 роках тут була білогвардійська
Новоросійська область Збройних сил Півдня Росії.

Межі названих вище адміністративно-територі-альних утворень різнилися. Так,
обриси першої, яка проіснувала довше за всі інші, - Новоросійської губернії
- разюче відрізняються від нинішніх кордонів південних і східних областей
України. Територія нинішньої Одеської області до неї взагалі не входила, та
й канула ця губернія в небуття раніше, ніж на карті з'явилася Одеса.

Більшу частину своєї історії Новоросія існувала не як адміністративне, а,
скоріше, як географічне поняття. Зазвичай до неї зараховували
Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Зауважимо принагідно,
що при всіх варіантах територіальної конфігурації Новоросія ніколи не
включала в себе ні Слобожанщину в цілому, ні Харків чи північ Луганської
області зокрема. Зате до Новоросії записували Дон, Кубань і Ставропілля,
які належать нині Російській Федерації.

Цікаво, чому рух за "вільну Новоросію" розгортається в Україні, а не на
протилежному боці російсько-українського кордону?

Не маючи глибокого історичного коріння, після смерті Катерини ІІ назва
"Новоросія" почала втрачати популярність, встигнувши, однак, зачепитися в
літературній та чиновницькій сферах, як-от у назві Одеського університету.

Серед місцевого українського населення слово "Новоросія" також не
прижилося. Згідно зі звітом Херсонської губернії 1868 року, наведеним у
монографії Я.В. Бойко "Заселення південної України 1860-1890 років", уже із
середини ХІХ століття понад 70% жителів губернії були українцями, росіяни ж
складали лише близько 5%. Із кінця ХІХ століття про етнічний склад можна
судити з матеріалів першого перепису населення в Російській імперії, який
проходив у січні 1897-го. За цим переписом, носії української мови
становили більшість населення не тільки цієї території, а й ще восьми
губерній імперії. Отже, більше ста років тому етнічні росіяни складали в
нашому регіоні незначну частину населення, тому говорити про історію
"русской Новороссии" нема жодних підстав. Не хто інший, а саме українці
зробили вирішальний внесок у містобудування, створення інфраструктури і
флоту Причорномор'я. Тож ні про яке "дарування більшовиками російської
Новоросії" в двадцятих роках ХХ століття не могло бути й мови. Одеська
губернія була створена в 1920-у шляхом виділення земель Херсонської
губернії, й проіснувала до 1925-го, коли в УРСР був скасований губернський
поділ, а округи, що входили до них, перейшли у пряме підпорядкування
республіки. І лише 27 лютого 1932 року була утворена Одеська область.

Згадали ж про Новоросію так звані збирачі російських земель лише в епоху
незалежності України з метою розколу нашої держави. Останнім яскравим
прикладом спекуляції на цю тему став недавній скандал навколо якогось
підручника, рекомендованого для одеських шкіл. Посібник "Одесса - мой город
родной", розроблений і написаний під керівництвом колишнього мера Олексія
Костусєва, містить такі рядки: "Через столицю Новоросії проходило 37%
всього хлібного експорту Росії і 60% - півдня країни. Ця обставина, а також
особливий статус, який надавали місту російські імператори (грошові
субсидії, звільнення від податків та постою, порто-франко (1819-1859 рр.),
стали причиною економічного і демографічного підйому Одеси".

Формулювання "столиця Новоросії" викликало в одеситів справедливе обурення.
Під тиском громадськості Міністерство науки й освіти було змушене
відкликати гриф "Схвалено комісією з історії" й заборонити посібник до
використання в одеських школах. Це один з тих рідкісних випадків, коли
голос одеситів був почутий.

Я розумію, що книга, видана коштом патологічного українофоба Олексія
Костусєва, який публічно називав себе "другим Рішельє", не могла бути
іншою. Мені не зрозуміла позиція колег - одеських істориків, які підтримали
це абсолютно неправдиве твердження.

На жаль, нинішні політичні еліти не тільки не протидіють брехливій
пропаганді імперських ідей, але й самі провокують появу подібних міфів.
Провокують впертістю, з якою чіпляються за крісла, нескінченним тупцюванням
старих фігур на українській політичній дошці, цинічною зміною масок залежно
від суспільного дискурсу. Ігор МОЗГОВИЙ,
кандидат історичних наук.

Чорноморські новини

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины