29.06.20 20:13 КОНСТИТУЮВАННЯ НАЦІЇ: ЗА МАСАРИКОМ чи ЗА ПІЛСУДСЬКИМ?

На жаль, Україна не виборола свою незалежність сто років тому. Через це ми
тільки зараз болісно шукаємо власну ідентичність та до хрипоти сперечаємося
про правильну парадигму розбудови власної державності.

Ми досі обираємо, яка саме політично-правова чи культурно-етнічна
тожсамість має стати надійним фундаментом проекту Україна. Здавалося б,
погляд на більш успішних сусідів однозначно переконує: аби досягнути успіху
треба плекати своє, виставляти заслони проти тих, хто прагне чи може
розмити наш культурний код, ненавидіти ворогів і мститися за історичні
кривди.

В українській історії така парадигма розбудови нації була сформульована ще
в оригінальній версії 10-ої заповіді Декалогу українського націоналіста:
"Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства й простору Української
Держави, навіть шляхом поневолення чужинців" (згодом остання фраза з
Декалогу зникла). Не дивно, що українці, які здобули свою державність із
запізненням майже в століття, свідомо чи підсвідомо мріють про власного
Юзефа Пілсудського, Йона Антонеску чи Міклоша Горті. З цієї мрії виростає
гепорболізована глорифікація постаті Степана Бандери, який починав як
Пілсудський (з політичного тероризму), але в силу принципово інших
історичних обставин не мав жодного шансу відродити українську державність у
1941 році. І тому нам часто здається, що ми просто приречені пройти той
шлях , який майже всі країни Східної Європи долали у 1920-30-х роках
минулого століття: націонал-авторитаризм, асиміляція етнічних меншин,
звеличення свого і відкидання чужого. В українському контексті
найяскравішим теоретиком і співцем цього концепту безумовно був Дмитро
Донцов.

Втім у міжвоєнному часі у Східній Європі був лідер, який усім своїм життям
свідчив: шлях Пілсудського-Горті-Антонеску-Бандери (яких безумовно надихав
приклад Гітлера та Мусоліні) не є безальтернативним у справі націєтворення.
Звали цього лідера Томаш Масарик, великий демократ і гуманіст.

Замість творити чехословацьку ідентичність за етнічно-культурними лекалами
"титульної нації", Масарик фактично конструював її на основі привабливості
чехословацької державності для всіх етносів, що проживали на території
країни: чехів, словаків, німців, євреїв, карпатських русинів, угорців тощо.
Саме тому на Закарпатті вам досі скажуть, що "золотий вік" Карпатської Руси
припав саме на часи масариковської Чехословаччини. Саме тому, якщо
міжвоєнна Польща в історичній пам'яті українців асоціюються з
перейменуванням Галиччини на Східну Малопольщу, пацифікацією та Березою
Картузькою, то міжвоєнна Чехословаччина - з вільним входженням краю до
складу Чехословаччини Українською Господарською Академією в Подєбрадах,
закріпленням у Конституції 1920 року назви "Підкарпатська Русь" та
прихильністю центральної влади до українського культурного розвитку.

Масарик був живим запереченням етнічного трайбалізму в політиці. Етнічний
словак (третій за чисельністю етнос у міжвоєнній Чехословаччині), мати
якого "говорила краще німецькою, аніж чеською", Масарик свято вірив, що
"любов до своєї власної нації не повинна породжувати нелюбов до інших
народів".

Історія не розсудила, хто з двох лідерів був правий. І відроджена Польща
Пілсудського, і створена Масариком Чехословаччина впали жертвами німецького
нацизму (Польща - також радянського комунізму) та опортунізму західних
демократій. Вірна своєму націоналістичному наративу Польща ще встигла взяти
участь у розшматуванні чехословацьких земель, анексувавши Тешинську Сілезію
у самий розпал Судетської кризи. У 1938 році логіка в поляків була та сама,
що й у Гітлера: землі, де домінує польський/німецький етнос, мають входити
до складу польської/німецької держави.

Але друга світова війна, здається таки дала відповідь, яка модель побудови
нації (культурно-етнічна чи політична) перспективніша. Адепти чистоти
арійської раси та націонал-авторитаризму (в усіх його формах) програли
глобальну битву більш відкритим системам, якими були Британська імперія,
Радянський Союз та США. Другу світову виграли політичні спільноти,
громадянство яких не залежало від етнічного походження, розрізу очей та
кольору шкіри, повноправним членом яких можна було стати, а не тільки
народитись.

Якщо говорити метафорично, перед нами, українцями, наразі стоїть вибір, про
що ми мріємо для етнічних угорців, румунів, поляків, болгар, вірмен,
грузинів, євреїв і звичайно росіян, які вважають Україну своєю
батьківщиною: пацифікацію та асиміляцію чи культурну автономію та
господарські академії в українських Подєбрадах?

Національна інклюзивність - заповідь Масарика сучасним українцям. Ми маємо
шанс вистояти перед навалою "русского мира" тільки якщо сповідуватимемо
євангельську істину: "Всі хто не проти нас, всі з нами". Українцями не
народжуються - українцями стають. І перефразовуючи першого чехословацького
президента, "нерозбірливою є та любов до України, яка вважає щось
правильним чи добрим тільки тому, що воно своє, українське".

Усіх з днем Конституції України!

Цензор.Нет

UAmedia

ProEco - новостной мониторинг экологии Украины